– А ти вже встав, прокинувся! Моя люба дитино! Ну, як же маєшся?

– Добре! – відповів Павлусь, обнімаючи її, – зовсім добре… А знаєш, мамочко, який мені гарний сон приснився? Мені снилася Лелія.

Юрій Федькович

Від чого море солоне

Кождий з вас чув, що вода морська солона така, що з неї навіть сіль роблять, а то так, що будують на побережю лотоки і у ті широкі або мілкі лотоки пускають повно морської води, котру від моря загатою відтинають. Відгачена вода схне на сонце, а як зовсім висхне, то лишається біла сподовина, а се є морська сіль. Але она не є така добра, як наша копана та варена сіль, бо береться трохи пригірка, як то чути у оселедцях, котрих понайбільше морською солею насолюють.

Від чого море таке солоне, того ніхто не може зміркувати, і лиш тільки знаємо, що єсли би Господь Бог був не посолив, то би ніхто не міг і жити на світі, бо вода у нім, не мавши такої прудкої протоки, як наші ріки, скоро би ся зіпсувала і увесь воздух так зачутила, щоби, здається, і одно диханіє не могло у нім жити. Але казка, яка-то она вже за себе зроду вигадлива та химерна вдалася, знає кождому раду і причину, отже ж собі на збитки та навдивовижу усім ученим людям про тото так уповідає.

Був собі дуже-дуже давно один стрілець, та був він такий бідний, що, окрім жінки та з півклані здорових та веселих діточок, нічого а нічого не мав; і з того лиш жив, що собі, бувало, в лісі застрілить. Але ловецька комора, як тої приповідки, худа, бо часом то біжить ему все під кріс, а часом знов то ходитиме і два, і три дні по дебрах, та хіба ворону або сороку вздрить, а часом і то ні. Отак лучилося раз і нашому стрільцеві, що ходив цілу божу велику днину оперед Івана Купала по лісах, та навіть і ласочки не видів, не то що. А тут дома діточки їсти пищать.

Ходить наш стрілець лісами, що ходить, ходить, то ходить, аж тут уже і сонечко сідає, уже вечоріє, а він сам так зголоднів та так утомився, що вже і поступитись не може, аж тут і чує, як щось недалеко від него у лісі гукає: Туре, туре, лихої натури, на Купала зі скали виходиш, всякій паші много шкодиш. Але хто уб'є тя з лука, буде жити, як той дука: бо Даждбог є світа і сонечка пан, платить за заслугу, що хоче хто сам!»

Як наш стрілець сі слова учув, так дуже переполошився, бо ще від свого покойного батька чув, що уночі оперед Івана Купала у сім лісі щось несамовите ходить. Але він собі думає так: «Мені все одна-ко, чи загину з голоду, чи від нечистої сили. Але мені раз циганка ворожила, що я опе-ред Івана Купала уночі собі велике щастє добуду». От і пішов він на голос у ліс, а той голос своє гукає.

Приходить наш стрілець ближче, дивиться – таже се лісовик з зеленою, як трава, бородою до нього промовляє:

– Не бійся, стрільче, бог з тобов! Я знаю, що твої діти дома з голоду погибають і тобі самому з голоду аж цигани привиджуються. Якби ти хотів мені у однім ділі послужити та мене послухати, то був би і ти, і твої діти щасливі, поки вашого житя. Роздумай же собі та розміркуйся, бо я тебе не хочу силувати.

– Що ж мені тут много думати та міркувати, – каже стрілець, – скажи, що маю робити, так я зроблю, аби лиш у моїй силі отеє. Мені однако гинути!

– Не бійся, чоловіче, бог тобі поможе. Як підеш право отсим плаєм, так зайдеш на опівніч в одно таке велике кітлище, що тобі здаватимеся, що ти на кінці світа, такі великі та страшні скали там стоять. Але ти сховайся у затінок за одну скалу та тримай лиш лук свій напоготові, бо в саму опівніч створиться скала і вийде з неї страшний зелізний тур з огневими очима, аби, як скоро папороть зацвіте, увесь єї цвіт спасти, щоби людям ніякого хісна з него не було, бо ти знаєш, що як хто дістав би справдешного того цвіту з папороті, що лиш на Івана Купала уночі процвітає, то знав би геть усе, що є на світі. Але ж бо під землею жиє огневий Змій – цар поганий, що у него на зелізнім току град молотять. Він-то є великий ворог усіх людей і всего добра, отже і пускає на Купала в опівночі свого найлютішого тура, щоби кожде зело і кождий цвіт спас. Того тура ти маєш сеї ночі з твого тугого лука застрілити і мені з него серце принести. Як се тобі вдасться, то будеш мати нагороду, яку сам схочеш. Але квапся, щоб не опізнитись!

– Більше нічо? – каже стрілець. – Коли ж так, то дожидай мене тут, а я принесу тобі серце з того проклятого тура, бо і я давно вже чув, що він велику пакість на світі творить. Я знаю до свого лука таку при-мівку, що не лиш поганий тур, але і сам Змій, цар вогняний, перед ним не утік би.

– Не журися тим, що я тебе не буду ждати, – каже лісовик, – але пильнуй свого діла. А ще на тобі і отсей корінчик та тримай єго під язиком, бо з тим бісовим туром вже не такі собі рицарі накладали, як ти отеє, що з голоду ледве світа видиш, та всі роги покотили. Но я тебе люблю, бо ти горівки не п'єш та неділеньку святу чтиш; за тото даю тобі отсей корінчик – він тобі у пригоді стане. Лиш біжи, щоби не спізнився. А ще на тобі отсю грушку; з'їж єї по дорозі, то такий зробишся ситий та дужий, якби з-за панського стола встав!

Все так сталося, як лісовик казав.

Як скоро наш стрілець грушечку з'їв, так зробився такий дужий та легкий, як вітер, що за годинку і в кітлищу став. Але тут не були жарти, бо тілько що спостиг стрілець за один великий камінь стати та лук свій напружити, аж тут як загримить скала, як вискочить зе-лізний тур, як сипне вогнем, та право на стрільця, аби єго на грузь розмісити!. Аж тут – годі! – упав на коліна та лиш заревів не своїм голосом: «Гой, гой! – каже, – не таких-то я рицарів зі світа позгонив, що і ворон кості їм не заніс, та аж тепер прийшло мені від такого гинути, що трохи і сам з голоду не загиб. Але то мені все так той проклятий лісовик приспособив, котрий доти шпирав, аж доки такого собі стрільця не вишпирав, що і горівки не п'є, і неділю шанує, – но коли вже так, то стріляй добре, а стріляй у саму звізду на чолі, щоби хоть довго не карався!» Тур не спостиг сі слова зречи, аж лежав уже без душі, бо стрілка всадилася єму аж по саме перо у зелізну голову так, що ніхто би єї вже був відти і не видобув. Але стрілець наш, не много гадаючи, витяг ніж, розплатав турові груди, вирізав з них серце, сховав у свою ловецьку торбу та й справився назад у дорогу, аж лісовик уже і сам тутки.

– А що, – каже, – опорав?

– Авжеж, – каже стрілець.

– Тепер же слухай, – каже лісовик до него. – Іди право отсим плаєм, що межи скалами в'ється, а той корінець, що я тобі дав, так тобі послужить, що за малу годинку станеш на шкляних горах у кришталевих дворах пресвітлого Даждбога. Єму подай серце. А як він тебе питатиме, що ти за твою прислугу у него правиш, то проси єго, щоби тобі позволив вибрати собі у єго світлицях, що тобі самому вподобається. Як же ж він тебе стане водити світлицями та тобі всяку всячину показувати, то не бери ні золота, ні срібла, ні дорогого каменя, хоть аби тебе як кортіло, але жди, аж доки не заведе тебе в одну світлицю, де нічо інше не буде, як лиш самі машини. Тут же, дивися добре, стояти буде в однім куточку млинчик, не більший, як ті млинки, що діти собі часом на потоках будують. Сего млинчика проси собі у Даждбога, а проси єго дуже, бо він не буде хотів тобі єго дати, буде казати, щоб ти собі брав і міх золота. Але ти уприся таки на млинці, то він тобі єго дасть наконець. Розумієш?

– Та вже розумію, – обізвався стрілець, шкробаючися в голову, – але що мені по млинцеві? Хіба я тим голодні діти погодую або своїй старій рот заткаю, як верну з порожнов торбов та з млинцем домів? Дала би она мені млинця, не бійся, а то такого, щоби мені єго ні ти та ні сам Даждбог не відтулив. Ти ще, мабуть, моєї старої не знаєш.

– От плетеш, та і сам не знаєш що, – каже лісовик, – хіба ж я тобі не казав, що я тебе люблю за тото, що горівки не п'єш та неділі шануєш? Дістань лиш той млинчик, а відтак не журися, ми твою стару вдобрухаємо. Спіши лиш, щоби-сь на шкляних горах став, заки ще Даждбог рушить зі сонечком світ об'їжджати, а то пропав би увесь твій труд. Біжи ж!