Знов минуло кілька день. Бровко не виходив до дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Бровко – стоїть Вовк за ворітьми й кличе його. Підійшов ближче.

– А що, Бровку, – мовить Вовк ніби ласкаво, – чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить побалакати?

– Не кортить, – мовив Бровко.

– Ах ти, зраднику! – крикнув до нього Вовк. – Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти попередив Свиню? Чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, я не я буду, коли не підстережу тебе. А тоді, будь певен, позбавлю тебе життя.

– Що ж діяти, – мовив Бровко, – раз мати родила, раз і вмирати треба. Але пам'ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти.

– Ах ти, собаче покоління, – лютував Вовк за ворітьми. – Ти ще смієш мені загрожувати. Зараз збирайся зі мною на війну. Побачимо, чия візьме. На третій день повинен ти стати зі своїм військом коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої будки й розірвемо на шматочки.

З тим Вовк і пішов.

Прибігши до лісу, він подався просто до Ведмежої ями, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й каже:

– Слухайте, пане Бурмило, я до вас з великим проханням. Зайшла у мене сварка з Псом Бровком, і я оголосив йому війну. Так чи не були б ви ласкаві мені допомогти?

– Розуміється, розуміється, допоможу, – відповів Ведмідь. Радісний побіг Вовк далі і зустрів дикого Кабана.

– Слухайте, дядьку Пориличу! – каже Вовк. – Допоможіть мені. Через три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайхоробріше лісове військо.

– Гаразд, гаразд, – мовив Кабан. – Допоможу напевно!

Третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника.

Тим часом Пес Бровко тяжко зажурився, почувши, що Вовк викликає його на війну.

«Що мені на світі робити? – думав він собі. – І яких мені вояків кликати на ту війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти».

Отак думав бідний Бровко день, думав другий і нічого не міг видумати. Вже й їжа йому не йде на ум, звісив голову й ходить, мов сам не свій.

– Ей, Бровку, а що з тобою? – окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель.

– Ет, що тобі говорити, – каже Бровко, – нещастя моє та й годі, і ти, мабуть, не поможеш мені.

– Ну, говори, говори, – настоював Мурко. – Поможу не поможу, а хоч розважу твою тугу.

Бровко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком.

– Не турбуйся, братику, – говорить Мурко. – Я тобі допоможу. Йди тільки поклич іще Гусака й Качура, то маю надію, що ми не поступимося в цій війні.

Послухав Бровко розумної ради, запросив Качура й Гусака, і вони обіцяли йому свою поміч у війні.

Настав умовлений день. Ще не світ ні зоря вирушив Бровко зі своїм товариством на війну. Спереду йде Гусак, гегекає раз у раз, точнісінько мов у барабан б'є: тра-та-та, тра-та-та! За ним рядом марширують Бровко і Мурко, піднявши вгору хвости, мов рушниці, а ззаду йде Качур та все головою до землі никає і розсудливо приговорює: так-так-так, так-так-так.

Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево спостерігати прихід ворожого війська. Лис Микита став спереду й підняв свій хвіст, як прапор. Вовк стоїть під дубом, а Кабанові звелів заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучу хвилину міг наробити страху між ворогами. Ось показалося вороже» військо.

– Слухайте, братчики! – говорить з дерева Ведмідь. – Ідуть уже, йдуть наші вороги. Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде, чуєте, як барабанить?

– Чуємо, – з острахом промовили лицарі.

– А за ним ідуть два люті стрільці з рушницями.

– Ой лишенько! – скрикнули в один голос Вовк і Лис. – Буде нам!

– А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так.

– Ох, це він по мою душу йде, – простогнав Кабан, лежачи під листям.

– Що ж робити, братці? – промовив Вовк. – Негарно ж нам утікати з війни, навіть не спробувавши бою. Ану, сміливо на них.

Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рухається і шелестить серед листя, подумав, що це миша, і щодуху кинувся туди. Тим часом це був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам того не знаючи, ворушив хвостом. Своїми гострими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з переляку та болю Кабан страшенно закувікав і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, пирснув, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори.

– Ой лишенько! – скрикнув Ведмідь, що згори слідкував за ходом битви. – Це ж, мабуть, смерть моя лізе.

І він поперся й собі вгору по дереву, тікаючи від лютого ворога, але швидко потрапив на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, і бідний Ведмідь, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, й тут не було коли довго спочивати. Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив, щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Лис шарпнувся щосили, лишивши хвіст у Бровкових зубах, чкурнув щодуху. В ту ж хвилину гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на ноги та й подався в ліс. Звичайно, що після такого страшного розгрому всього лицарства не лишалося Вовкові нічого іншого, як дати ногам знати.

Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу перемогу над Вовком і пішли собі радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої ями й почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні.

– Е, не штука було перемогти нас, маючи дві рушниці, – мовив Вовк.

– А мені, братці, дивіться, який шмат хвоста мечем відсікли, – озвався Кабан.

– А я не інакше міркую, що на мене кинули бомбу, яка так мені ввесь хвіст відчикрижила, – говорив Лис Микита.

– А я й не тямлю, що зі мною було, – стогнав Ведмідь. – Те тільки тямлю, що я перший і останній раз у житті пробував літати. Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.

Лисичка-кума

Жили собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хліб заробляти. Знайшли собі клаптик поля і умовилися посадити на ньому картоплю. Вранці-рано вибралися обоє на роботу – ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, а щоби в полудень не бігати додому, взяли з собою обід і полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчами, а самі взялися до роботи.

Копають, копають, та Лисиці швидко набридла чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би його побігти в корчі медком поласувати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:

– Гуп-гуп-гуп!

– Зараз, зараз, сватоньку, – скрикнула Лисичка, немовби то її кликали. І вже кинула мотику та й збирається йти.

– А куди ти, Лисичко? – питає її Вовчик-братик.

– Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.

– Та чого?

– Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.

– А коли так, то йди, тільки не барися.

– Я зараз вернусь! – мовила Лисичка. – Копай собі свій загонець, я тебе наздожену.

Побігла Лисичка в корчі та до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, пооблизувалася й іде до Вовчика, поводячи хвостом.

– А що, вже відбула хрестини? – питає Вовчик.

– Та вже, – мовить Лисичка.

– А що там народилося?

– Хлопчик.

– А як же його охрестили?

– Початочок.

– Ото ім'я! Я ще й не чув такого, – мовив Вовчик. Лисичка нічого не одказала, але пильно взялася до роботи.

Може, так минула година, а може, й дві, – знов Лисичці захотілося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:

– Зараз, сватуню, зараз!