Та от русалонька опинилася на слизькій галявині, де борюкалися великі, гладкі водяні вужі. Посеред галявини було зведено будинок із білих людських кісток, тут же сиділа й сама морська відьма та годувала жабу.

– Знаю, знаю, навіщо ти прийшла! – сказала морська відьма. – Ти хочеш одержати замість свого риб'ячого хвоста дві підпори, щоб ходити, як люди; хочеш, аби молодий принц покохав тебе, а ти отримала б свою безсмертну душу!

І відьма зареготала.

– Ну гаразд, ти прийшла саме вчасно! – вела далі відьма. – Прийшла б ти завтра вранці, було б запізно, і я не змогла б допомогти тобі раніш, як наступного року. Я виготовлю для тебе напій, ти візьмеш його, попливеш із ним на берег іще до сходу сонця, сядеш там і вип'єш усе до краплі; тоді твій хвіст роздвоїться й перетвориться на двійко гарненьких, як скажуть люди, ніжок. Але тобі буде так боляче, ніби тебе протнуть наскрізь гострим мечем. Зате всі, хто побачить тебе, скажуть, що такої чарівної дівчини вони ще не зустрічали! Ти збережеш свою плавну граційну ходу – жодна танцівниця не зрівняється з тобою; але пам'ятай, що кожен крок завдаватиме тобі нестерпного болю, так що зраниш свої ніжки до крові. Чи ти згодна?

– Так! – відповіла русалонька.

– Пам'ятай, – попередила відьма, – якщо ти набудеш людської подоби, тобі вже не зробитися знову русалкою! Не бачити тобі більше ні морського дна, ні батьківського дому, ні сестер! А якщо принц не покохає тебе, уже з першим світанком після його одруження з іншою твоє серце розірветься на частини, і ти станеш піною морською!

– Нехай! – сказала русалонька й зблідла як смерть.

– Ти повинна заплатити мені за допомогу, – сказала відьма. – А я недешево візьму! Ти маєш чудовий голос і ним гадаєш зачарувати принца, але ти мусиш віддати свій голос мені. Я візьму за свій безцінний напій найкраще, що в тебе є: адже я повинна домішати до напою власну кров, щоб він зробився гострим, мов лезо меча.

– Що ж залишиться в мене? – спитала русалонька.

– Твоє гарненьке личко, твоя легка хода і твої очі – досить, щоб підкорити людське серце! Ну годі, не бійся; висунеш язичок, і я відріжу його на плату за чарівний напій!

– Гаразд! – сказала русалонька, і відьма поставила на вогонь казан, аби зварити трунок.

Відьма обтерла казан в'язкою живих вужів, а потім роздряпала собі груди; у казан закапала чорна кров, від якої почали здійматися клуби пари. Відьма додавала в казан нові й нові зілля. Нарешті напій був готовий і мав вигляд найпрозорішої джерельної води!

– Ось! – сказала відьма, віддаючи русалоньці напій; потім відрізала їй язичок, і русалонька зробилася німою – не могла більше ні співати, ні розмовляти!

…Русалонька не наважилась увійти до батьківського палацу – вона була німою та збиралася покинути батьківський дім назавжди. Серце її було готове розірватися від суму й печалі. Вона прослизнула до саду, взяла по квітці з грядки кожної сестри, послала рідним тисячу поцілунків і піднялася на темно-блакитну поверхню моря.

Сонце ще не сходило, коли вона побачила перед собою принців палац і присіла на розкішні мармурові сходи. Місяць осявав її чудовим блакитним сяйвом. Русалонька випила іскристий гострий напій, і їй здалося, ніби її протнули мечем, вона зомліла. Коли отямилася, над морем уже сяяло сонце; в усьому тілі вона відчувала пекучий біль, зате перед нею стояв красень принц і дивився на неї чорними, як ніч, очима; вона побачила, що замість риб'ячого хвоста має дві гарненькі ніжки. Принц спитав, хто вона така і як сюди потрапила, але русалонька лише лагідно й сумно дивилася на нього темно-блакитними очима, адже розмовляти вона не могла. Тоді він узяв її за руку й повів до палацу. Із кожним кроком русалонька ніби ступала на гострі ножі та голки; але вона терпляче зносила біль і йшла за руку з принцом легка, невагома, як водяна бульбашка; принц і всі довкола тільки дивувалися її чудесній летючій ході.

Русалонька стала першою красунею при дворі, та лишалась і далі німою, не могла ні співати, ні розмовляти. Вродливі рабині, усі в шовках і золоті, з'явилися перед принцом і його батьками та почали співати. Одна з них співала особливо гарно, і принц плескав у долоні й усміхався їй; русалоньці зробилося дуже сумно: колись і вона могла співати, і незрівнянно краще! «О, якби він знав, що я назавжди розлучилася зі своїм голосом, аби бути поруч із ним!» Потім рабині почали танцювати; тут і русалонька підняла свої гарненькі ручки, стала навшпиньки й полинула в легкому, невагомому танку, так не танцював іще ніхто! Кожен рух лише збільшував її красу, самі очі говорили серцю більше, ніж спів усіх рабинь.

Що день, то дужче й дужче прихилявся принц до русалоньки, але він любив її лише як миле, добре дитя, а зробити її своєю дружиною йому й на думку не спадало.

«Чи любиш ти мене понад усіх на світі?» – здавалося, питали її очі в той час, як принц обіймав її й цілував у чоло.

– Так, я люблю тебе! – говорив принц. – Ти маєш добре серце, ти віддана мені більше за всіх і схожа на молоду дівчину, яку я бачив одного разу й, певно, ніколи вже не побачу! Я плив на кораблі, корабель розбився, хвилі викинули мене на берег неподалік прекрасного храму, де служать Богу молоді дівчата; наймолодша з них знайшла мене на березі й урятувала мені життя, я бачив її лише двічі, але її одну в цілому світі міг би я покохати! Ти схожа на неї й майже витіснила з мого серця її образ. Вона належить святому храму, і от моя щаслива зоря послала мені тебе, ніколи я не розлучуся з тобою!

«Шкода! Він не знає, хто врятував йому життя!» – думала русалонька.

Та от пішли розмови, що принц одружиться з чарівною донькою сусіднього короля й тому споряджає свій пишний корабель у плавання. Принц поїде до сусіднього короля нібито для того, щоб ознайомитися з його країною, а насправді – щоб побачити принцесу, з ним вирушить велике посольство. Русалонька на цю мову лише хитала головою й сміялася – адже вона краще від усіх знала принцові думки.

– Я мушу їхати! – казав він їй. – Мені треба побачити прекрасну принцесу, цього вимагають мої батьки, але вони не змушуватимуть мене одружитися з нею, а я ніколи не покохаю її!

…І от корабель зайшов у гавань пишної столиці сусіднього королівства. Почалися святкування, бали йшли за балами, але принцеси не було, – вона виховувалася десь далеко в монастирі, куди її віддали навчатися всіх королівських чеснот. Нарешті прибула й вона. Русалонька жадібно дивилася на неї й не могла не визнати, що милішого та прекраснішого обличчя вона ще не бачила. Шкіра на обличчі принцеси була такою ніжною, прозорою, а з-за довгих темних вій усміхалися темно-сині лагідні очі.

– Це ти! – сказав принц. – Ти врятувала мені життя, коли я лежав на березі моря!

І він міцно притис до серця свою наречену.

– О, який я щасливий! – сказав він русалоньці. – Те, про що я не смів і мріяти, збулося! Ти зрадієш моєму щастю, адже ти так любиш мене!

Русалоньці здалося, що серце її ось-ось розірветься від болю…

Дзвони в церкві калатали, вулицями роз'їжджали герольди, сповіщаючи народ про заручини принцеси. Наречений і наречена подали одне одному руки й отримали благословення єпископа.

Того самого вечора наречені мали відпливти на принцову батьківщину; на палубі корабля напнули шатро із золота й пурпуру, у шатрі височіло чудове ложе для молодят. Корабель полинув уперед.

Щойно смеркло, на кораблі запалили сотні різнобарвних ліхтариків, а матроси почали весело танцювати на палубі. Русалонька згадала, як вона вперше спливла на поверхню моря й побачила ту саму розкіш і веселощі на кораблі. І от вона полинула у швидкому легкому танці, ніби ластівка, що її переслідує шуліка. Ніколи ще вона не танцювала так чудово! її тендітні ніжки різало, як ножами, та вона не відчувала болю – серцю її боліло ще дужче. А принц цілував красуню наречену, і вона бавилася його чорним волоссям; нарешті рука в руці вони пішли до свого пишного шатра.