– Так, колего, не всім же так таланить у цьому житті, як вам, – без заздрості, але з досадою зауважив Горацій.

– Не журіться, друже, просто англійцям байдуже до ваших витончених фантазій, вони прагнуть простоти і комфорту, втім, з часом ви це зрозумієте, – менторським тоном прорік Бітвор, – у мене ж поки що є замовлення в Ларчмірі, я мушу там пробути кілька днів, то ж, гадаю, ви тут не нудьгуватимете, а заразом поглянете на план флігеля, який мені замовили з Тускулум-Лоджі, адже вам однаково нічого робити.

– Авжеж, ваша правда, робити мені й справді нічого, – зітхнув Горацій.

– От і чудово, скоро зустрінемось.

Вентімор залишився сам і знову, згадуючи прекрасну Сільвію Фютвой, полинув на крилах мрій. Аж ось серед тиші конторки почувся нетерплячий стукіт у двері. Горацій навіть був вирішив, що це йому вчувається, але стукіт повторився так само настійливо. Горацій поспішно прочинив двері і, на свій подив, ніс-у-ніс зіткнувся з невдоволеною фізіономією поважного професора Антона Фютвоя, батька прекрасної Сільвії.

– Добре, що ви на місці, – сопучи, як ковальський міх, проказав задиханий професор, – маю до вас справу.

Несподівана поява батька коханої спантеличила Горація, адже той і думати не смів, що йому ще колись випаде нагода зблизитися з домом Фютвоїв.

– Професоре, щиро радий, але, даруйте, яким побитом? – розгублено пробурмотів Горацій.

– Візником, яким іще?

Буркотун-професор був у своєму репертуарі, він, як і всі жертви науки, був вельми роззявкуватий і не бачив далі від свого носа, тож щиро вважав, ніби Горацій, охоплений бажанням вивчення історії та археології, вчащає до його дому з любові до науки. Та насправді Горацій змушений був миритися з тими нудними лекціями, адже лише в такий спосіб він міг споглядати свою кохану Сільвію.

– Маю до вас доручення, пане Горацію. Оскільки ви вже достатньо обізнані з історією Єгипту та Азії, я хотів би вас попросити сходити замість мене на аукціон, який відбудеться в Ковент-Ґардені, де один шановний колекціонер розпродаватиме свої експонати. У нього є декілька досить цікавих екземплярів. Ось вам каталог, там я позначив усе, що мене цікавить, і написав, яку суму готовий віддати за них. Маючи надію, що ви людина промітна і не марнотратна, я покладаюся на вашу ощадливість щодо моїх грошей, і наголошую: в жодному разі не перевищуйте тієї вартості, що я зазначив.

– Але ж, професоре, знання мої не аж такі великі, щоб я міг на них покластися, вибираючи старожитності, – узяв сумнів Горація, якому не хотілося втрачати професорову прихильність через свою нерозважливість.

– Облиште! Вам нічого не доведеться робити, тільки прийти і купити, як у крамниці, те, що я позначив у каталозі. Ну, пора і честь знати, мене ще чекають в іншому місці, тож з вами я прощаюся, і не забудьте: увечері я вас чекаю у себе вдома – доповісте, як минув аукціон. – І професор так стрімко ретирувався, що Горацій більше нічого не встиг йому заперечити.

«Це ж треба отак ускочити по самі вуха, – подумав Горацій, – з другого боку, матиму чудову нагоду знову побачитися із Сільвією, все-таки нема лиха без добра». Розміркувавши так, він подався до себе додому, де й почав чекати ранку, готуючись якнайкраще показати себе на аукціоні, щоб догодити батькові милої Сільвії.

Ще й досі ласкаве, осіннє сонце сяяло у вікні карети, якою Горацій добирався до аукціону. Він сподівався приїхати першим, та виявилося, що в залі зібралося вже багатенько публіки. Горацій сів на своє місце, чекаючи, коли розпочнуться торги. Виявилося, що професор зазначив у каталозі надто занижені ціни, тому Горацій нічого не зміг купити. Щоб не повертатися голіруч, він придбав на торгах за гінею (а це було доволі дорого) старовинний мідний глек, запечатаний клеймом, з якимись клиновидними написами на ньому. Цінність глека Горацій розумів і сам, тому вирішив не везти його професору, а відіслати до себе додому. Тож у дім Фютвоїв довелося йти з порожніми руками.

Коли Горацій приїхав до професора, його ще не було вдома. Зустріла гостя пані Фютвой, яка запропонувала Горацію зачекати господаря у передпокої. Там він і побачив свою кохану. Спочатку Горацій, від хвилювання видзвонюючи зубами, не міг дати собі раду, зненацька забувши всі потрібні слова.

– Добридень, Сільвіє, маю надію, вас не надто обтяжить моя присутність, поки я чекатиму професора, – насилу зміг вимовити зніяковілий Горацій.

– Що ви, містере Вентімор, я щиро рада вас бачити. Чому ж ви більше не буваєте в нас? – поцікавилася Сільвія.

– Але ж… ваша матінка дала мені чітко зрозуміти, що вона не схвалює наших взаємин, що нам не варто далі… – вигукнув Горацій.

– Ой, годі вже, облиште! Це в вас говорить ваша зарозумілість. Матінці здалося, що ви зазнайомилися з нами на відпочинку лише тому, що там більше не було нікого з англійців, крім нас, але тут, у дорогому вашому серцю Лондоні, вам буде байдуже до нас, – збентежено промовила Сільвія.

– Як ви могли подумати таке, адже після нашої розлуки у мене тільки й думок, що про вас! – Горацій, давши волю почуттям, не зауважив, як бовкнув зайве, і тепер уже йому не було іншої ради, як говорити далі. – Я вас кохаю, і кохаю вже давно, як ви могли подумати, що я зарозумілий і байдужий до вас?

– Але ви так поводилися… Я, сказати правду, теж до вас небайдужа, та чому ж ви мовчали? – здивовано звела брови Сільвія.

– Та хіба маю я право ускладнювати ваше життя таким зізнанням, адже моє матеріальне благополуччя поки що таке, що я не можу пропонувати вам вийти за мене заміж. Ваші батьки будуть проти. То чи ж міг я у зв'язку з цим освідчуватися і зобов'язувати вас до будь-чого? – простогнав Горацій.

– Але ж чому в такому разі ви зараз не змовчали?

– Всьому виною довга розлука з вами, адже коли я бачу вас, одразу втрачаю здатність тримати язик за зубами. Але я знайду спосіб розбагатіти, щоб ваша родина таки дала згоду на наш шлюб! – урочисто мовив Горацій, і в цю мить до кімнати увійшла пані Фютвой.

– На який іще шлюб? – спитала вона, грізно звівши брови до перенісся.

– Матінко, – побачивши, що Горацій не знає, на яку ступити, подала йому допомогу Сільвія, – ми з Горацієм давно кохаємо одне одного…

– Так, і я б хотів просити руки вашої доньки, – втрутився Горацій, вирішивши, що треба кувати залізо, поки не згасло.

– Та ви, бачу, занадто високої думки про себе. Чиїм коштом думаєте її годувати, – вдарила об поли руками місіс Фютвой, – бо ж ваша практика не дає вам прибутку, чи не так?

– Про це не хвилюйтеся, я чудово розумію, що просити руки у такої поважаної родини, як ваша, я поки не маю права, але я докладу всіх зусиль, щоб досягти такого матеріального благополуччя, яке дозволить мені взяти вашу доньку за дружину, – запевнив Горацій.

– А тим часом менше з тим, містере Вентімор, – перебила його пані Фютвой.

Під той час до будинку підкотив екіпаж з професором, і всі присутні (Горацій, Сільвія й пані Фютвой), не змовляючись, вирішили не продовжувати почату розмову в присутності голови родини, але Горацій зрозумів, що з пані Фютвой особливих проблем не буде, головне – це переконати старого віддати доньку, та поки аргументів для переконання у Горація бракувало, а якщо згадати його провал на недавнім аукціоні, то й поготів розмова про одруження була б дуже вже передчасною.

– Здрастуйте, милий Горацій, – просопів Антон Фютвой, – то як, удалося вам добути для мене що-небудь цінне?

Зараз же Горацій розповів, як пройшли торги, що обрані професором експонати було продано втричі дорожче, ніж Фютвой зазначив у каталозі.

– Ви що, Горацію, не розумієте? Та ж ціни, які я навів у каталозі, були тільки приблизними, я жодною мірою не сподівався, що ви зможете купити за них ці старовинні реліквії, але ж я поклався на вашу розсудливість і думав, ви зрозумієте, що за будь-який із позначених експонатів можна було дати втричі більше того, що я написав, я понадіявся на вашу компетентність, – хрипів професор, а те, що напередодні аукціону він говорив Горацію зовсім протилежне, довести йому було вже не можливо.