Двадцять чотири були зовсім однакові, а двадцять п'ятий солдатик виявився одноногим. Його відливали останнім, і олова трохи не вистачило. Проте він і на одній нозі стояв так само твердо, як інші на двох.
На столі було багато іграшок. Та найкращим був картонний палац. Крізь його віконця можна було зазирнути всередину і побачити всі кімнати. Перед палацом лежало кругле люстерко – воно було наче справжнє озеро, і навколо нього стояли маленькі зелені дерева. По озеру плавали воскові лебеді.
Найгарнішою була хазяйка палацу. Вона теж була вирізана з картону. На ній була батистова спідничка, блакитний шарф, а на грудях – блискуча брошка.
Красуня стояла на одній ніжці, простягнувши вперед руки, – вона була танцівницею. Другу ніжку вона підняла так високо, що олов'яний солдатик вирішив, ніби красуня теж однонога.
«От би мені таку дружину!» – подумав він і причаївся за табакеркою, що стояла на столі.
Звідси солдатик чудово бачив прекрасну танцівницю, яка весь час стояла на одній ніжці й жодного разу навіть не похитнулася!
Уночі, коли всі люди полягали спати і в будинку стало тихо, іграшки влаштували бал. Навіть лускунчик заходився перекидатися, а грифель танцював на дошці, залишаючи на ній білі сліди! Здійнявся такий галас, що в клітці прокинулася канарка і почала балакати своєю мовою так швидко, як тільки могла, та ще й віршами.
Тільки одноногий солдатик і танцівниця не ворушилися.
Вона стояла на одній ніжці, а він застиг із рушницею, наче вартовий, і не відводив від красуні очей.
Пробило дванадцяту. І раптом розчинилася табакерка.
У цій табакерці сидів маленький злий троль. Він вистрибнув із табакерки й озирнувся навколо.
– Агов! – крикнув троль олов'яному солдатикові. – Танцівниця надто гарна для тебе!
Та олов'яний солдатик вдав, ніби нічого не чує.
– Гаразд, ти мене ще згадаєш! – сказав троль.
Уранці, коли діти прокинулися, вони знайшли одноногого солдатика за табакеркою й поставили його на вікно.
Раптом вікно розчахнулося, і солдатик полетів із третього поверху вниз головою. У вухах засвистіло. Хвилини не минуло – і він уже стирчав із землі догори ногою. Хлопчик і служниця відразу ж кинулися шукати солдатика, та скільки не нишпорили по землі, так і не знайшли. Звичайно, якби солдатик крикнув: «Я тут!» – його б відразу відшукали. Та він вважав негідним кричати на вулиці – адже він носив мундир і був солдатом.
І тут раптом почалася злива!
По вулиці розповзлися широкі калюжі, потекли швидкі ручаї. А коли нарешті дощ скінчився, прибігли двоє вуличних хлопчиськ.
– Дивись, – сказав один із них. – Це олов'яний солдатик!.. Відправимо його в плавання!
Вони зробили з газети човник, посадовили в нього олов'яного солдатика і спустили в канавку.
Човник поплив, а хлопчики бігли поруч, плескаючи в долоні.
Вода в канаві так і вирувала після зливи! Човник то пірнав, то злітав на хвилю, то його кружило, то несло течією.
Олов'яний солдатик увесь тремтів, але тримався стійко, як і належить справжньому солдату.
І от човник занесло під широкий міст, і стало дуже темно.
Раптом з-під мосту вистрибнув великий водяний щур.
– Ти хто такий? – закричав він. – Покажи паспорт!
І він з усієї сили загрібав лапами, щоб наздогнати солдатика. Але човник несло так швидко, що навіть щур не міг наздогнати його. Нарешті олов'яний солдатик побачив попереду світло. Міст скінчився.
Але тут почувся такий гуркіт, що будь-хто злякався б. За мостом вода шумно падала донизу – просто до широкого бурхливого каналу!
Зупинитися було неможливо. Човник із олов'яним солдатиком винесло в канал. Хвилі кидали його то вгору, то вниз, але солдатик, як і раніше, тримався хоробро і навіть оком не змигнув.
Раптом човник закрутився на місці, зачерпнув воду бортом і незабаром заповнився водою до самого краю.
Врешті вода накрила солдатика з головою. Він приготувався гідно зустріти смерть.
Та раптом із води випірнула велика рибина і проковтнула солдатика разом із рушницею.
Темно було в шлунку риби, темніше, ніж під мостом! Та олов'яний солдатик і тут тримався стійко і ще міцніше стиснув рушницю. Так він пролежав досить довго.
Раптом рибина почала кидатися з боку в бік, пірнати, звиватися, стрибати й нарешті завмерла.
Ніби блискавка спалахнула в темряві.
Потім стало зовсім світло, і хтось закричав:
– Оце так! Олов'яний солдатик!
Виявляється, рибину спіймали, відвезли на ринок, потім вона потрапила до кухні. Куховарка розпорола їй черево, побачила олов'яного солдатика й понесла його до кімнати.
Усі мешканці будинку збіглися подивитися на мандрівника. Солдатика поставили на стіл, і – диво! – він побачив ту саму кімнату, того самого хлопчика… На столі так само височів картонний палац, на порозі якого стояла красуня танцівниця…
Олов'яний солдатик, не моргаючи, дивився на танцівницю, танцівниця дивилася на нього, і обидва мовчали.
Раптом найменший хлопчик схопив його й невідомо чому кинув просто до комину. Мабуть, це були каверзи злого троля з табакерки.
У комині палали дрова, і олов'яному солдатикові стало дуже спекотно. Він відчував, що горить. Барви збігли з його обличчя, він увесь вилиняв…
Але і у вогні він тримався прямо, міцно стискав рушницю і не відводив очей від своєї красуні. А танцівниця дивилася на нього. Солдатик відчував, що тане…
Двері до кімнати розчахнулися, протяг підхопив прекрасну танцівницю, і вона пурхнула просто в комин до олов'яного солдатика. Полум'я охопило її – і кінець. І олов'яний солдатик зовсім розплавився.
Наступного дня служниця вигрібала з комину попіл і знайшла грудочку олова, схожу на сердечко, і обгорілу брошку.
От і все, що лишилося від стійкого олов'яного солдатика і красуні танцівниці.
Вільгельм Гауф
Карлик Ніс
Водному великому місті жив із дружиною Ганною один швець. Цілий день він сидів на розі вулиці, лагодив черевики й робив нові.
Дружина його торгувала садовиною й городиною, і покупців у неї було багато, бо вона вміла краще за всіх розкласти й показати свій товар. Вони мали сина, вродливого хлопчика, який зазвичай допомагав жінкам і кухарям донести куплене додому.
Господарям цих кухарів подобалося, коли в дім приводили такого вродливого хлопчика, і вони завжди щедро його обдаровували.
Одного разу шевцева дружина сиділа, як звичайно, на ринку. Перед нею стояло кілька кошиків з овочами, травами та насінням, ранніми грушами, яблуками й абрикосами. Якоб – так звали хлопчика – сидів поруч із нею й вигукував:
– Егей, панове, подивіться, яка чудова капуста, як дивовижно пахнуть оці прянощі! Ранні груші, господині, ранні яблука та абрикоси! Купуйте!
Повз них проходила якась стара жінка, обдерта, обшарпана. У неї було маленьке личко, усе в зморшках, червоні очі й гачкуватий довгий ніс. Вона йшла, спираючись на довгий костур, накульгуючи та шкандибаючи.
Шевцева дружина вже шістнадцять років щодня сиділа на ринку, та жодного разу не бачила цієї старої.
– Погляньмо на травки, чи є в тебе те, що мені потрібне, – сказала стара і, порпаючись своїми коричневими, потворними руками в кошику з травами, почала витягати звідти довгими пальцями жмутки, що були так гарно складені, а тоді підносити їх один за одним до носа та обнюхувати з усіх боків.
У шевцевої дружини надривалося серце, коли вона дивилася на те, як обходилася з її рідкісними травами ця баба. Але вона не наважувалася нічого сказати, бо перевірити крам – право покупця, а крім того, вона чомусь боялася старої. Переривши весь кошик, та пробурмотіла:
– Сміття, а не товар. Хіба ж так було п'ятдесят років тому! Сміття, а не товар!
– Та ти ж просто безсовісна баба! – вигукнув Якоб. – Спершу ти запускаєш свої бридкі пальці в чудові трави і мнеш їх, тоді підносиш до свого довгого носа, після чого нікому, хто це бачив, не захочеться їх купувати, а тепер ти ще називаєш наш товар сміттям! Але ж кухар самого герцога все купує в нас!