– Ну, тепер бачу, – сказав тато, – що ти справді майже зрозумів, чому музика в табакерці грає; але ти це ще краще зрозумієш, коли вчи-тимешся механіки.

Мороз Іванович

Водному будинку жили дві дівчинки – Рукодільниця да Ледарка, а при них нянюшка.

Рукодільниця рано вставала, грубку палила, хліб місила, хату мела, півня годувала, по воду ходила.

А Ледарка в ліжечку лежала, потягувалася. Устане та й сяде до віконця мух рахувати. Як усіх перерахує Ледарка, так і не знає, до чого взятися й чим би зайнятися. Сидить, плаче та скаржиться, що їй нудно.

Одного разу Рукодільниця пішла по воду, опустила цебро на мотузці, а мотузка обірвалася; впало цебро в колодязь. Розплакалася Рукодільниця та й пішла до нянюшки розповідати про своє лихо; а нянюшка Параска каже:

– Сама лихо зробила, сама й виправляй.

Пішла Рукодільниця знову до колодязя, ухопилася за мотузку й спустилася по ній до самого дна. Отут з нею чудо трапилося. Ледь спустилася, дивиться: перед нею грубка, а в грубці сидить пиріжок та приказує:

– Я зовсім готовий, підрум'янився, цукром та ізюмом обсмажився; хто мене із грубки візьме, той зі мною й піде!

Рукодільниця схопила лопатку, вийняла пиріжок і поклала його за пазуху. Іде вона далі. Перед нею сад, а в саду стоїть дерево, а на дереві золоті яблучка; яблучка проміж себе говорять:

– Ми яблучка наливні, зрілі; хто нас із дерева струсить, той нас собі й візьме.

Рукодільниця підійшла до дерева, потрусила його, і золоті яблучка так і посипалися до неї у фартух.

Рукодільниця йде далі. Дивиться: перед нею сидить старий Мороз Іванович, сивий-сивий; сидить він на крижаній крамничці та снігові грудочки їсть; трусне головою – від волосся іній сиплеться, духом дохне – валить густа пара.

– A! – сказав він. – Добридень, Рукодільнице! Дякую, що ти мені пиріжок принесла; давно вже я нічого гарячого не їв.

Він посадив Рукодільницю біля себе, і вони разом пиріжком поснідали, а золотими яблучками закусили.

– Знаю я, навіщо ти прийшла, – каже Мороз Іванович, – ти цебро в мій колодязь опустила; віддати тобі цебро віддам, тільки ти мені за те три дні прослужи. А тепер мені, старому, і відпочити час; приготуй мені постіль, та дивися збий гарненько перину.

Пішли вони до будинку. Був він весь із льоду, а по стінах прибрано сніговими зірочками. На ліжку в Мороза Івановича замість перини лежав сніг пухнастий. Рукодільниця заходилася збивати сніг, щоб старому було м'якше спати, і в неї, бідної, руки окостеніли й пальчики побіліли.

– Нічого, – сказав Мороз Іванович, – тільки снігом пальці потри, так і відійдуть, не ознобиш. Я старий добрий; поглянь, що в мене за дива.

Він підняв свою снігову перину з ковдрою, і Рукодільниця побачила, що під периною пробивається зелена травичка. Рукодільниці стало шкода бідної травички.

– От ти говориш, – сказала вона, – що ти старий добрий, а навіщо ти зелену травичку під сніговою периною тримаєш, у світ не випускаєш?

– Не випускаю тому, що ще не час; ще трава в силу не ввійшла. Восени селяни її посіяли, вона й зійшла, і якби витягнулася вже, те зима б її захопила, і до літа травичка б не визріла. От я й прикрив молоду зелень моєю сніговою периною, та ще сам приліг на неї, щоб сніг вітром не рознесло; а от прийде весна, снігова перина стане, травичка заколоситься, а там вигляне й зерно, а зерно селянин збере та на млин відвезе; мірошник зерно змеле, і буде борошно, а з борошна ти, Рукодільнице, хліб спечеш.

– Ну, а скажи мені, Морозе Івановичу, – сказала Рукодільниця, – навіщо ти в колодязі сидиш?

– Я тому в колодязі сиджу, що весна підходить, – сказав Мороз Іванович, – мені спекотно стає; а ти знаєш, що й улітку в колодязі холодно буває, тому й вода в колодязі студена, хоч посередині найспекотнішого літа.

Добрий Мороз Іванович погладив Рукодільницю по голівці та й ліг почивати на свою снігову постіль.

Рукодільниця в будинку прибрала, страву виготовила, одяг у старого полагодила.

Дідок прокинувся й подякував Рукодільниці.

Так прожила Рукодільниця в Мороза Івановича цілі три дні.

На третій день Мороз Іванович сказав Рукодільниці:

– Спасибі тобі, добре ти мене, старого, втішила. От тобі твоє цебро, а в цебро я всипав цілу жменю срібних п'ятачків; так ще й от тобі на пам'ять брильянтик – косиночку заколювати.

Коли Рукодільниця прийшла додому й розповіла все, що з нею було, нянюшка дуже здивувалась, а потім промовила:

– От бачиш ти, Ледарко, що люди за рукоділля одержують! Піди до дідка та послужи йому, попрацюй, і ти жменю п'ятачків заробиш.

От Ледарка пішла до колодязя, схопилася за мотузку та й бух просто до дна. Дивиться – перед нею грубка, а в грубці сидить рум'яний пиріжок, поглядає та приказує:

– Я зовсім готовий, підрум'янився, цукром так ізюмом присмажився; хто мене візьме, той зі мною й піде.

– Отож бо ще! Мені себе стомлювати – лопатку піднімати та у грубку тягтися; захочеш – сам вискочиш.

Іде вона, перед нею сад, а в саду стоїть дерево, а на дереві золоті яблучка; яблучка проміж себе говорять:

– Ми яблучка наливні, зрілі; хто нас із дерева струсить, той нас собі й візьме.

– Отож бо ще!

І пройшла Ледарка повз них. От дійшла вона й до Мороза Івановича. Старий, як і раніше, сидів на крижаній лавочці та сніговими грудочками ласував.

– Що тобі треба, дівчинко? – запитав він.

– Прийшла я до тебе, – відповіла Ледарка, – послужити та за роботу одержати.

– Добре ти сказала, дівчинко, – відповів старий, – за роботу гроші треба, тільки подивимося, яка ще твоя робота буде. Піди збий мою перину, а потім поїсти приготуй та одяг мій полагодь.

Пішла Ледарка, та думає: «Стану я себе стомлювати й пальці знобити! Либонь старий не помітить і на незбитій перині засне».

Старий справді не помітив або вдав, що не помітив, ліг і заснув, а Ледарка пішла на кухню. Абияк зелень обчистила, м'ясо й рибу розрізала та, щоб великої праці собі не давати, як усе було, немите, так і поклала в каструлю.

От старий прокинувся, просить обідати. Ледарка притягла йому каструлю, як є, навіть скатертинки не підстелила.

Мороз Іванович спробував, поморщився, а пісок так і захрумтів у нього на зубах.

По обіді старий знову ліг відпочити та нагадав Ледарці, що в нього одяг не полагоджений.

Ледарка взялася одяг розбирати; взяла голку, та вкололася; так її й кинула. На третій день приходить Ледарка й просить Мороза Івановича її додому відпустити та за роботу нагородити.

Мороз Іванович дав Ледарці великий срібний злиток, а в іншу руку – великий брильянт.

Ледарка так зраділа, додому побігла.

Вдома Ледарка – ну вихвалятися!

– От, – каже, – що я заробила; цілий злиток срібний, та й брильянт ледь не з кулака…

Не встигла вона договорити, як срібний злиток станув і полився на підлогу; у той же час почав танути й брильянт.

Степан Писахов

Соломбальська Бувальщина

У давні часи, коли по ліс та по інший дорогий товар не пароплави, а кораблі приходили, баласт привозили, крам відвозили, – у Со-ломбалі в гавані кораблі стояли довгими рядами, один біля одного. Снасті на щоглах кружевами плелися. Гаванські перекупки різними мовами торгуватись і лаятись уміли.

На той час у шинку зайшла суперечка нашого російського капітана з аглійським. Сперечалися про матросів: чиї спритніші? Аглієць люлькою попихкує, дерев'яною мордою посопує:

– У мене є такий спритник матрос, на щоглу вилізе та на клотику[8]й роздягнеться. Чи знайдеться такий російський матрос?

Наш капітан не став сперечатися. Навіщо час даремно гаяти? Рукою махнув і одним словом відповідь дав:

– Усі.

Гаразд. Домовилися в неділю перевірку зробити.

І ось диво – радіо не було, телефону не знали, а на всю округу відомо стало про капітанову суперечку і домовленість.