Изменить стиль страницы

Сірий озирнувся: пасуться за ним недалечко. Він підійшов, та не встиг і слова сказати, як жеребець, нашорошивши вуха, заіржав, наскочив на нього і, не дочекавшися від сірого ні «здрастуй», ні «прощавай», махнув по ньому задніми ногами; та так, що коли б той не встиг присісти й відхилитися, так, може, не набридав би більше Георгієві своїми зубами; ще, спасибі, непідкований був жеребець, а то лихо б було. Сірий мій завив, закричав, побіг відразу ж до Георгія Хороброго, щоб сам подивився, як народ із ним, сірим, поводиться, та сам би вже й наказав туру або тарпану його нагодувати. «Бачиш, – казав він, – бачиш, що зробив зі мною жеребець цей при тобі, в очах твоїх і при ясному лиці твоєму; добре, що сам ти бачив, а то б знову не повірив!» Георгій розсердився на сірого, що дуже вже набридає, не дає спокою.

«Усі люди як люди, – казав він, – один ти шайтан; подивись на себе, на кого ти схожий? Чому поглядаєш скоса, спідлоба та свинею в землю дивишся? Бачиш, справжній розбійник; отож і дістаєш що належить. Невже люди так ходять? Піди до архара, дикого барана, та попроси чесно, так він нагодує тебе…»

Сірий пішов, перш за все скупався, постягав зубами з шуби своєї сухарі, прибрався, вмився, розчесався та рушив, облизуючись уже наперед, до архара, до барана. Цей, подивившись на нашого дженджика і наслухавшися солодких речей його, попросив стати над крутим оврагом, задом у чисте поле. Вовк став, звісив хвіст і голову, нашорошив вухо та розпустив губи; баран розігнався ззаду нього, вдарив по ньому кістяним лобом, що тараном у стіну; вовк наш полетів під гору в овраг і впав на дно глибокого урвища. У нього в очах засемерило, позеленіло, заграли мурашки, в голові запаморочилося, у вухах задзвеніло, і на серце щось налягло горою кам'яною: важко й душно. Він лежав тут до ночі, а, отямившись, просидів і прокашляв до світанку, а з ранку цілий день іще вештався оврагом, ніби не на своїх ногах чи угорілий. Як він тужив, як охав, як сварився і плакав, і кляв божий світ, і жалісно завивав, і очі витирав, як нарешті виліз, перепочив і знову ж таки поплентався до хороброго Георгія, – всього цього переказувати нема для чого, досить того, що Георгій послав його до кабана, та й той зіпсував сірому шубу і розпоров іклом бік.

Сірий, як справжній мученик першородних часів, коли не було ще ні нинішнього устрою, ні ладу, хоча були вже різні чиновники, сотенні, тисяцькі й волосні, – сірий зі смиренням корінних і першоначаль-них століть зализав сяк-так рану свою і пішов знову до Георгія, щоб, правда, з'їсти і його самого, коли, мовляв, і тепер не вчинить суду й розправи і не дозволить скоромного столу…

Сірий пішов і потрапив у добру хвилину. Георгій Хоробрий був і веселий, і в доброму гуморі… Він посміявся, пожартував, потріпав старого по тулупу і наказав йому йти до людини. «Йди, – казав він, – йди в сусіднє передмістя і проси там у добрих людей хліба; проси чесно, та вклоняйся і не вишкірюй зубів, не піднімай шерсть по хребту і не дивись таким звіром». – «Ох, – відповів вовк, – чи мені ж щетинитися! Запаршивів я з голоду, так і шерсть на мені встала; Бог тобі суддя, коли ще обдуриш!» – «Іди ж, іди, – мовив знову Георгій, – люди – народ добрий і розумний, вони не тільки нагодують тебе і напоять, а навчать іще, як, і де, і чого промишляти вперед».

Сірий не дуже повірив; боявся він, щоб Георгій знову його не обдурив. Та вже робити нема чого: хліб за брюхом не ходить; іти брюху за хлібом.

Добігши до передмістя, сірий побачив багато народу і великі білокам'яні палати. Махнув він через перший паркан, забіг у передні двері і, побачивши у великій хаті багато робочого народу, злякався був спочатку, та вже потім на авось: він доповів ввічливо, в чому річ і навіщо він прийшов; сказав, що він через таку-от справу без вини винний; що і радий би не грішити, та курсак мучить; що Георгій Хоробрий обманював його дотепер, та нарешті змилувався, мабуть, над ним і звелів іти до людей, розумного, доброго і майстерного роду, і просити допомоги, науки та розуму. Він усе це говорив по-своєму, по-татарськи, а рядовий із казанських татарів перекладав товаришам своїм слова гостя. Вовк потрапив просто в казарми, на полковий двір, і, перескочивши через паркан, забіг у швальню. Солдати-художники його обступили; регіт, сміх, галас і крик оглушили бідолаху нашого так, що він, злякавшись, підібгав хвоста і шанобливо присів серед натовпу. Сам закрійник, покинувши роботу, підійшов послухати його і вмирав зо сміху, на нього дивлячись.

Нарешті всі присудили одного зі своїх, кривого Тараса, вовкові на сніданок і почали з реготом притравлювати вовка на Тараску. Але сірий наш не любив, та й не вмів жартувати: він звіром лютим кинувся на кривого зауряд-чиновника, який тільки встиг прикритися від нього ліктем, і схопив його за комір. Хлопці з переляку стрибнули на столи, а закрійник – на піч; і бідний Тараска за жарт товаришів своїх мало не сплатив малорозумною головонькою своєю. Запросив він у сірого милості. «Чи багато тобі прибуде, – казав він, – коли ти мене тепер з'їси? Не кажучи вже про те, що в мені, крім кісток і сухожилля, нічого немає, та чи довго ти мною ситий будеш? Добу, а найбільше дві; та коли і з амуніцією зовсім глотнеш, якщо не вдавишся, і то не більше ніж на три дні тобі стане. Відпусти краще мене, і я тебе навчу, як щодня поживлятися можна. Я зроблю з тебе такого молодця, що всяка живність сама тобі на курсак піде, тільки рота розкривай ширше!»

100 чарівних казок світу pic_13.png

«За цим діло не стане, – подумав вовк, – тільки б ти правду казав. Господь з тобою, я за цим і прийшов, щоб вас чесно просити прийняти мене в науку; закрійником бути не хочу, та я знаю, що ви не в самі пісні дні ситі і святі буваєте, а ображати я й сам не хочу нікого».

Тараска кривий відмотав голку на лацкані, побіг і приніс собачу шкуру та зашив у неї бідного вовка. От як на вовку з'явилася шкура собача; який же він до цього випадку був – не знаємо, але кажуть, що був страшний. «От і все, – сказав Тараска, закріпивши й відкусивши нитку. – Тепер ти не опудало, а молодець гарний; тепер ніхто тебе не боятиметься, малий і великий будуть із тобою запанібрата жити, а вийдеш до лісу і розкриєш пащу свою, так не тільки глухар – баран цілком і живий полізе!» – «Чи не тісно буде?» – спитав сірий, пожимаючись у новому кафтані своєму. «Ні, брате, зараз, бач, пішла мода на такий фасон», – відповів Тараска. Сірий наш уже хотів був сказати: «Спасибі», – та озирнувся, а панове шевці зістрибнули з печі, спершу сміх і регіт, а там уже кажуть: «Та чого ж ми стоїмо, хлопці? Валяй його!» І, схопивши кому що дісталося, кинулися всі і ну душити сірого в чужому тулупі; а цьому, сердешному, ні впоратися, ні повернутися, ні розходитися; сзаду стягнутий, спереду стягнутий, посередині перехоплений. Кинувся бідолаха не озираючись у степ і радий-ра-дісінький, що так-сяк пішов, хоч і з нам'ятими боками, та все ж таки з головою…

Він став тепер ні звіром, ні собакою. Пихи й хоробрості з нього збили, та ремесла не дали. Хто сильніший за нього, хто тільки зможе, той його б'є і душить. А йому в чужих шароварах погана розправа; не до-гонить часом і барана, а сайгак і куйрука понюхати не дасть; а що найгірше – собаки жити не дають. Вони чують від нього і вовчий дух і свій; та такі злі на самозванця, що рищуть за ним по горах і по долинах, чують, де б не засів, гонять зі світу білого і ходу не дають, гризуть і рвуть із нього тулуп свій, і немає життя бідному нашому сірому. А пробивається він так-сяк, світом вештаючись; жив, поки шкури десь не знімуть. Та зате вже й сам він тепер до Георгія Хороброго – зась. «Досить, – каже, – співай своїх пісень про честь і совість кому знаєш; більше мене не обдуриш». Сірий нікого над собою знати не хоче; втратив усяку віру в начальственну розправу, а живе злодієм і думає: «Кляв я вас, кляніть же і ви мене; а на розправу ви мене до дня Страшного суду не притягнете; там що буде – не знаю, та й знати не хочу; знаю тільки, що до того часу з голоду не помру».