Розділ XXXVII

20-е грудня 1825 року. – Минув ще один рік, і я вже стомилась від цього життя. І все ж таки я не бажаю піти з нього і залишити свого сина самого у цьому темному і лихому світі, серед небезпек, що чигають на кожному кроці. Я знаю, що не дуже придатна для того, аби бути його єдиним його товаришем, але більше немає нікого, хто зайняв би моє місце. Я надто серйозна, аби брати участь у його розвагах та іграх, часто вибухи його веселощів турбують і тривожать мене; я вбачаю в них батьків темперамент і здригаюся від думки про наслідки, тож гамую ту невинну веселість, яку мала б розділити. Його ж батько, навпаки, не переймається ніякими страхами і ніякими сумнівами; вечорами, коли дитя бачить його найбільше і найчастіше, він завжди життєрадісний і відкритий, ладний сміятися і жартувати, а я за тої пори мовчазна і зажурена, тож дитина горнеться до свого радісного, кумедного і поблажливого татка і за першої ж нагоди охоче віддає перевагу його компанії, а не моїй. Це непокоїть мене, й не тому, що я втрачаю любов своєї дитини (хоча я її таки дуже ціную й відчуваю, що маю на неї право, і знаю, що зробила багато, аби заслужити її), як від утрати свого впливу на неї, адже батько позбавляє дитину того впливу з чистісінького егоїзму й використовує його лише для того, аби дошкуляти мені та занапащати дитину. Моєю єдиною втіхою є те, що він проводить порівняно небагато часу вдома, тож покивін у Лондоні чи ще десь, у мене з’являється можливість відвоювати втрачену територію і подолати добром те зло, яке він спричинив своїм неправильним вихованням. Проте потім на мене чекає гірке випробування – бачити, як він, повернувшись додому, докладає всіх зусиль, аби зруйнувати мою працю і перетворити моє невинне, ніжне, слухняне серденько на егоїстичного, неслухняного і пустотливого хлопчиська, готуючи в такий спосіб ґрунт для всіх тих вад, які він так успішно виплекав у власній душі.

На щастя, минулої осені до Грасдейлу не запрошували нікого з Артурових «друзів», натомість він сам гостював у них. Якби ж то він завжди так робив, а ще краще було б, якби він мав безліч друзів і вони так любили його, що тримали в себе хоч цілий рік. Містер Гаргрейв, на моє превелике незадоволення, не поїхав із ним; але гадаю, я покінчила з цим джентльменом.

Вже сім чи вісім місяців він поводиться так добре, що я геть утратила пильність, почала вважати його другом і навіть ставитися до нього, як до друга, з певними розсудливими обмеженнями (які вважала не такими вже й потрібними); аж раптом, зловживаючи моєю добротою, він подумав, що можна вже переступити межі скромної витримки і пристойності, які так довго стримували його. Це сталося наприкінці травня: я гуляла парком, а він проїжджав мимо і, вгледівши мене, прив’язав свого коня біля воріт і пішов мені назустріч. Це вперше він ризикнув з’явитись у межах нашого парку відтоді, як я лишилася сама, без підтримки його матері чи сестри, які завжди складали йому компанію. Він був таким спокійним і невимушеним, таким ввічливим і стриманим у своїй дружелюбності, що я не стривожилася й не образилася, що він так зробив, тож він пройшов зі мною аж до ставка, жваво і з добрим смаком провадив бесіду на різні теми, аж я почала думати про те, як би здихатися його. Ми зупинилися на березі. Я міркувала над тим, як ліпше спровадити його звідціля, а він, певне, обдумував питання, що не стосувалися ні гожої днини, ні природи, що буяла довкруги, бо раптом тихо і вкрадливо заговорив про свої почуття, почав зізнаватися мені в коханні й застосував для цього всю свою красномовність. Я урвала його промову і відмовила йому так упевнено, так рішуче і з такою сумішшю обурення і холодної, байдужої скорботи та жалю з приводу його засліпленого темрявою розуму, що він пішов геть, здивований, принижений і збентежений; за кілька днів я почула, що він вирушив до Лондона. Проте минуло вісім чи дев’ять тижнів, і він знову повернувся, причому так по-чудернацькому тримався зі мною, що цієї зміни не могла не помітити його спостережлива сестра.

– Що ви зробили з Волтером, місіс Гантингтон? – запитала вона одного ранку, коли я приїхала з візитом до Гроуву, а він обмінявся зі мною кількома словами крижаної ввічливості. – Він останнім часом такий страшенно церемонний і поважний, що я просто не уявляю, з якого б це дива, хіба що ви образили його. Скажіть мені, що сталося, аби я могла стати вашим посередником і знову вас помирити.

– Я не зробила нічого, аби образити його, – відповіла я. – Якщо ж він ображений, то краще за мене може розповісти тобі, що між нами сталося.

– Я запитаю його, – вигукнуло легковажне дівча, підхопившись зі свого місця і висунувши голову з вікна. – Волтере!

– Ні, ні, Естер! Я гніватимусь, якщо ти так зробиш, і більше не приїжджатиму до вас.

– Ти гукала мене, Естер? – запитав її брат знадвору.

– Так, я хотіла попросити тебе…

– Доброго ранку, Естер, – сказала я, узявши її за руку.

– …аби ти зірвав ружу для місіс Гантингтон. – (Він відійшов). – Місіс Гантингтон, – вигукнула вона, повертаючись до мене і все ще міцно тримаючи мене за руку, – ви мене просто вражаєте – ви така ж сердита і холодна, як і він, та я вирішила, що ви в мене будете такими хорошими друзями, як ніколи раніше, ще навіть до того, як ви підете.

– Естер, як ти можеш бути такою грубою! – вигукнула місіс Гаргрейв, яка сиділа в своєму кріслі і з поважним виглядом щось плела. – Бачу, ти ніколи не навчишся поводитись як леді!

– Але ж, мамо, ви самі казали…

Естер замовкла, бо мати підняла вгору палець і суворо похитала головою.

– Ото злюка, правда ж? – прошепотіла Естер, та тієї миті біля вікна знову з’явився містер Гаргрейв із розкішною мускусною трояндою у руці.

– Ось, Естер, я приніс тобі троянду, – сказав він, простягаючи їй квітку.

– Віддай її сам, ти, бовдуре! – вигукнула вона.

– Місіс Гантингтон радше узяла б її із твоїх рук, – дуже серйозно відповів він, але знизив при цьому голос, щоб його матір, бува, не почула.

Його сестра узяла троянду і вручила її мені.

– Мій брат передає вам свої компліменти, місіс Гантингтон, і сподівається, що ви з ним зрештою досягнете кращого взаєморозуміння. Так годиться, Волтере? – додало зухвале дівчисько, обіймаючи його рукою за шию, оскільки він стояв, спершись на підвіконня. – Чи мені слід було сказати, що тобі шкода й ти сподіваєшся, що вона вибачить тобі?

– Ти сама не знаєш, про що ти говориш! – похмуро відповів він.

– Таки не знаю: не маю навіть найменшої гадки!

– А зараз, Естер, – вступила в розмову місіс Гаргрейв, яка, хоча й була так само у повному невіданні стосовно причини нашого відчуження, та помітила, що її дочка поводилася дуже невідповідно, – я змушена наполягати, щоб ти залишила кімнату!

– Благаю, не треба, місіс Гаргрейв, бо я вже збираюся йти, – сказала я і негайно ж попрощалась.

Десь за тиждень містер Гаргрейв привіз свою сестричку побачитись зі мною. Спочатку він тримався у своїй звичній манері, холодній, стриманій, наполовину поважній, наполовину меланхолійній, та цього разу Естер нічого не сказала йому: її вочевидь навчили кращим манерам. Вона розмовляла зі мною, сміялася і гралася з маленьким Артурчиком. Він виманив її з кімнати в залу, а потім у сад. Я підвелася і поправила кочергою дрова у коминку. Містер Гаргрейв запитав, чи я не замерзла, і зачинив двері. То був невчасний вияв запобігливості, бо я саме збиралася вийти в сад і поглянути, що там роблять Естер з Артурчиком. Містер Гаргрейв підійшов до мене і запитав, чи відомо мені, що містер Гантингтон перебуває зараз у маєтку лорда Лоубаре.

– Ні, але це не має ніякого значення! – недбало відповіла я.

– І ви не заперечуєте проти цього? – запитав він.

– Нітрохи, якщо лордові Лоубаре подобається його компанія.

– То у вас більше не залишилось до нього ніякої любові?

– Ні.

– Я знав, що ваша природа надто благородна та чиста, аби ставитися до містера Гантингтона інакше, як із обуренням та відразою!