– Хіба вона не така дружина, яку ви хотіли? Чи ж не говорили ви містерові Гантингтону, що хочете мати дружину, яка завжди слухатиметься і ніколи не картатиме вас?

– Авжеж, та ми не повинні завжди мати те, що хочемо: це псує найкращих із нас, хіба не так? Як я можу не чинити шкоди, коли бачу, що їй байдуже, поводжусь я по-християнському чи мов якийсь негідник, яким я, власне, і є від природи? І як мені її не дражнити, коли вона така покірлива і удавано скромна, лежить, як той спанієль, біля моїх ніг і ніколи й не писне, аби сказати мені, що вже досить?

– Якщо ви тиран, то визнаю, що спокуса сильна; але людина зі шляхетною душею не знаходить ніякої втіхи в тому, аби гнобити слабкого, а піклується про нього та захищає.

– Я не гноблю її; але мені нудно завжди піклуватися і захищати, крім того, як я можу судити, гноблю її я чи ні, коли вона не протестує? Я інколи думаю, що вона взагалі не має ніяких відчуттів, тож я дошкуляю, аж вона починає плакати, і це мене задовольняє.

– То вам таки подобається гнобити її?

– Я не гноблю, кажу ж вам! Збиткуюся собі з неї, коли в мене кепський настрій або ж якщо я в доброму гуморі, – тоді я задля втіхи хочу зробити їй боляче; так буває й тоді, коли вона виглядає млявою і потребує певного струсу. А часом вона провокує мене своїм безпричинним плачем і не каже, через що плаче; от тоді, визнаю, воно лютить мене, надто ж як ми в гостях.

– Що зазвичай і трапляється у таких випадках! – припустила я. – Але надалі, містере Гатерслі, коли побачите, що вона виглядає млявою чи плаче «без причини» (як ви це називаєте), приписуйте це все собі: будьте певні, що ви або щось утнули, або засмучує її ваша манера поведінки.

– Я не вірю цьому. Мені не подобається її звичка нюняти собі потихеньку й нічого не казати: це нечесно. Хіба ж може вона виправити мене в такий спосіб?

– Може, вона робить вам честь, вважаючи, що у вас більше здорового глузду, ніж насправді, й уводить себе в оману надією, що ви одного прекрасного дня побачите власні помилки і виправите їх, якщо вас полишити на власний розсуд

– Не збиткуйтеся з мене, місіс Гантингтон. Я знаю, що не завжди правий, та гадаю, що це не має такого вже великого значення, оскільки я не роблю шкоди нікому, окрім себе…

– Це дуже важливо, – перервала я, – як для вас самого (про що ви дізнаєтесь із власного гіркого досвіду), так і для вашої дружини. Злом, яке ви чините, а також добром, якого не хочете чинити, ви шкодите не лише собі, а й сотням чи навіть тисячам людей.

– І як я й казав, – продовжував він, – або сказав би, якби ви не перебили мене так різко, я інколи думаю, що міг би чинити краще, якби поруч була людина, котра спонукала б мене чинити добро і уникати зла, рішуче демонструючи своє схвалення першого і незгоду з останнім.

– Якщо у вас немає інших мотивів, крім схвалення вашого ближнього, то це не принесе вам користі.

– Добре, але якби ж то я мав дружину, яка не поступалася б мені й не була добротливою, а чесно висловлювала свою думку… Знаєте, якби я поводився із вами так, як роблю це з нею, то ви дали б мені чосу!..

– Ви помиляєтеся: я не мегера.

– Добре, бо я не люблю суперечок і свою волю поважаю так само, як і чужу. От тільки гадаю, що не можна давати собі волі.

– Ну, я завжди давала б вам знати, що думаю стосовно вашої поведінки, і якби ви збиткувалися з мене, то не попустила б вам.

– Я знаю це, моя пані, тож якби моя жіночка теж цього дотримувалася, так було б краще для нас обох.

– Я поговорю із нею.

– Ні, ні, облиште її; нам багато що треба сказати одне одному, а от зараз мені спало на думку, що Гантингтон частенько жалкує, що ви з нею не дуже схожі, підлий він собака, і от побачите, ви не зможете виправити його: він у десять разів гірший за мене. Він вас просто боїться, тож намагається поводитись у вашій присутності якнайкраще – але…

– Цікаво, яка ж тоді його найгірша поведінка? – не втрималась я від зауваження.

– Ну, сказати правду, вона справді нікудишня, чи не так, Гаргрейве? – звернувся він до цього джентльмена, який потихеньку ввійшов до кімнати. – Чи не є Гантингтон, – продовжував він, – найбільшим із триклятих негідників?

– Його дружина не слухатиме, як його тут безкарно засуджують, – відповів містер Гаргрейв, – але, мушу сказати, я вдячний Господу за те, що не такий, як він.

– Може, вам слід було б, – зауважила я, – поглянути на себе і сказати: «Боже, будь милостивим до мене, грішника».

– Ви надто суворі! – відказав, вклонившись і виструнчившись із гордовитим, проте ображеним виглядом.

Гатерслі розсміявся і ляснув його по плечі. Ухилившись від його руки з жестом ураженої гідності, містер Гаргрейв відійшов подалі.

– Ото вже сором, пані Гантингтон! – вигукнув Гатерслі. – Я стусонув Гаргрейва, коли був п’яний у другу ніч по нашому приїзді, а він відтоді холодно до мене ставиться, хоч я і вибачився перед ним наступного ж ранку!

– Те, як ти вибачався, – відповів Гаргрейв, – і чіткість, з якою ти пам’ятав усю цю подію, свідчить про те, що ти був не такий і п’яний, щоб не усвідомлювати того, що робив, тож відповідаєш за свій учинок.

– Ти хотів утрутитися між мною і моєю дружиною, – пробурчав Гатерслі, – і цього досить, аби спровокувати якого завгодно чоловіка.

– То ти все це виправдовуєш? – запитав Гаргрейв, кидаючи на нього мстивий погляд

– Ні, кажу тобі, що не зробив би цього, якби не був такий збуджений; а якщо ти лютуєш на мене після всього, що я тобі сказав, то будь ти проклятий!

– Я утримався б від таких слів, принаймні у присутності дами, – зауважив містер Гаргрейв, приховуючи свій гнів під маскою відрази.

– А що я такого сказав? – поцікавився Гатерслі. – Нічого, крім щирої правди. Проклятий буде той, хто не прощатиме своєму ближньому.

– Ви повинні пробачити йому, містере Гаргрейве, якщо вже він вас просить, – сказала я.

– Ви так кажете? Тоді я пробачу! – і, всміхаючись, він ступив уперед і простягнув руку. Гатерслі вхопив її, й вони начебто помирилися.

– Ця образа, – продовжував Гаргрейв, повертаючись до мене, – тим більш прикра для мене, що її завдали у вашій присутності, а оскільки ви попрохали мене пробачити за неї, я пробачу і забуду її

– Гадаю, найкраще, що я можу зробити на знак вдячності, так це забратися звідси, – пробурмотів із широкою усмішкою Гатерслі.

І вийшов з кімнати. Це змусило мене насторожитися. Містер Гаргрейв обернувся до мене із серйозним виглядом і гаряче почав:

– Дорога місіс Гантингтон, як я прагнув і водночас боявся цієї миті! Не тривожтесь, – додав він, бо моє обличчя зашарілося з гніву, – я не збираюсь ображати вас якимись благаннями чи скаргами. Я не збираюся непокоїти вас згадкою про мої особисті почуття, а хочу сказати вам те, що ви повинні знати, те, від чого мені невимовно боляче…

– Тоді не завдавайте собі клопоту, повідомляючи це!

– Але це важливо…

– Якщо так, то я й сама почую про це, надто ж якщо це погані новини, якими ви, здається, їх вважаєте. А зараз я збираюсь відвести дітей до спальні.

– А чи не можете ви подзвонити і послати з ними когось іншого?

– Ні. Йди-но сюди, Артуре.

– Але ж ви повернетеся?

– Не чекайте на мене.

– То коли я зможу побачити вас знову?

– За ленчем, – сказала я і повела дітей до спальні.

Він щось пробурмотів, і мені вчулося слово «безсердечна».

– А це що за нісенітниця, містере Гаргрейв? – запитала я, зупинившись у дверях. – Що ви маєте на увазі?

– О, нічого, я не планував, щоб ви почули мій монолог. Але справа в тому, місіс Гантингтон, що я хочу, аби ви приділили мені кілька хвилин вашої уваги наодинці у будь-який час і в будь-якому місці на ваш вибір. Я прошу про це не з якогось егоїстичного мотиву, тому вам не потрібно вбивати мене цим поглядом холодного і безжалісного презирства. Я знаю дуже добре ті почуття, з якими зазвичай ставляться до носіїв поганих новин, щоб не…

– Що це ще за новина така? – запитала я, нетерпляче уриваючи його. – Якщо воно важливе, то можна обійтися кількома словами.