Пристрасне бажання місіс Гаргрейв підібрати вигідні партії для своїх дочок є і причиною, і наслідком цілого ряду помилок: влаштовуючи пишний вихід у світ і показуючи їх з найкращого боку, вона сподівається, що в такий спосіб у них буде більше шансів вийти заміж, та оскільки вона живе невідповідно до своїх статків та ще й так багато грошви тратить на сина, то позбавляє своїх дочок пристойного посагу. Жертвою її маневрів уже стала бідолашна Мілісент, хоча сама місіс Гаргрейв поздоровляє себе із успішно виконаним материнським обов’язком, та ще й Естер хоче отак видати заміж. Але Естер поки що дитина, весела чотирнадцятирічна пустунка, відкрита, простодушна, і наївна, як і її сестра, але з таким безстрашним духом, що, боюся, матері буде нелегко підкорити своїм цілям.

Розділ XXVII

9-е жовтня. – Це сталось у ніч на 4-е число, незабаром після чаю, коли Анабелла співала й грала, а Артур, як завжди, стояв біля неї: вона закінчила свою пісню, та ще сиділа за фортепіано, а він стояв, спершись на спинку її стільця, щось казав їй пошепки, і їхні обличчя були дуже близько. Я поглянула на лорда Лоубаре.

Він був у протилежному кінці кімнати, розмовляв з Гаргрейвом і Гримзбі, але я помітила, як він занепокоєно зиркнув на свою дружину, і помітила, що у Гримзбі той погляд викликав посмішку. Щоб урвати цю сцену, я підвелася і, вибравши музичний твір із пюпітру для нот, підійшла до фортепіано, щоб попросити Анабеллу зіграти цей твір, та так і остовпіла, побачивши її розпашіле обличчя, її переможну усмішку, з якою вона слухала ніжний шепіт мого чоловіка, і її руку, яку він непомітно стискав. Кров прилила спочатку до мого серця, а потім до голови, бо тої миті, коли я підійшла до нього, він хутко зиркнув через плече на інших гостей, а потім гаряче притиснув її руку до своїх уст. Підвівши очі, він помітив мене і знову опустив їх, збентежений і переляканий. Вона теж побачила мене і втупилась в моє обличчя із виглядом ворожого виклику. Я поклала ноти на фортепіано і пішла геть.

Я підійшла до коминка і сперлася чолом на поличку. За хвилину чи дві хтось запитав, чи добре я почуваюся. Я не відповіла; насправді, у ту хвилину я взагалі не розуміла, про що мова, та звівши голову, побачила містера Гаргрейва, що стояв поряд зі мною.

– Принести вам склянку вина? – запитав він.

– Ні, дякую, – відповіла я й, відвернувшись від нього, озирнулася довкола. Леді Лоубаре стояла біля свого чоловіка, – вона схилилася над ним, бо він сидів, і, всміхаючись, щось ніжно казала йому; Артур сидів за столом і гортав книгу з гравюрами. Я вмостилася на найближчому стільці, а містер Гаргрейв обачно відійшов від мене. Незабаром після цього товариство розійшлася, а мій чоловік підійшов до мене із самовдоволеною посмішкою на обличчі.

– Ти дуже гніваєшся, Гелено? – прошепотів він.

– Це не жарти, Артуре, – мовила я серйозно, але якомога спокійніше, – якщо ти не вважаєш жартом втрату моєї прихильності назавжди.

– Оце розгнівалася! – вигукнув він зі сміхом, ухопивши мене за руку, та я обурено висмикнула її. – Тоді я маю стати на коліна! – сказав він і, впавши переді мною навколішки, склав руки і благально підняв їх угору. – Пробач мені, Гелено, дорога Гелено, прости мені, і я більше ніколи так не робитиму!

Виголосивши це, він тицьнувся в носову хусточку і вдав, ніби голосно плаче.

Покинувши його в цій позі, я узяла свічку і, вислизнувши тихцем із кімнати, хутко поспішила нагору. Але він виявив, що я його залишила, і, кинувшись за мною навздогін, схопив мене в обійми якраз тієї миті, коли я увійшла до спальні і саме збиралась грюкнути дверима у нього перед носом.

– Ні, ні, на Бога, не втікай від мене! – вигукнув він. Потім, стривожений моїм надмірним збудженням, попросив не піддаватися почуттям, зауваживши, що моє обличчя геть побіліло і я просто вб’ю себе, якщо так робитиму.

– Тоді відпусти мене! – прошепотіла я, і він негайно випустив мене з обіймів – і добре зробив, бо в мене таки був напад гніву. Я опустилася у крісло і спробувала опанувати себе, бо хотіла розмовляти з ним спокійно. Він став поряд, але декілька секунд не наважувався ні доторкнутися до мене, ні заговорити; потім, трохи наблизившись, опустився на одне коліно – не з удаваною покорою, а просто щоб бути ближче до мене, і, поклавши руку на ручку крісла, почав говорити тихим голосом:

– Все це нісенітниця, Гелено, – жарт, просто ніщо! Не варто й думати про це. Хіба ти не розумієш, – продовжував він сміливіше, – що тобі нічого боятися з мого боку? Що я кохаю тебе і якщо, – додав він із прихованою посмішкою, – коли-небудь подумаю про якусь іншу жінку, то ти можеш спокійно це проігнорувати, бо такі фантазії щезають, мов спалах блискавки, а моє кохання до тебе палатиме завжди, як сонце. Хіба ж це не так, маленька завзята тиранко?

– Помовчи хвилину, Артуре, гаразд? – попросила я. – І вислухай мене уважно. Не думай, що я лютую з ревнощів: я абсолютно спокійна. Торкнися моєї руки, – і я похмуро простягла її йому, але вчепилась за його руку з такою енергією, що, здається, спростувала своє твердження і змусила його посміхнутись. – Не треба посміхатися, сер, – мовила я, ще дужче стискаючи його руку і не зводячи з нього погляду. – Ви можете вважати, що це дуже кумедно, містере Гантингтоне, – розважатися, викликаючи у мене ревнощі, та дивися, щоб ти натомість не збудив мою ненависть. І якщо ти погасиш моє кохання, тобі нелегко буде запалити його знову.

– Гаразд, Гелено, я не повторюватиму злочину. Але я нічого не мав на увазі, роблячи це, запевняю тебе. Я випив забагато вина і майже не тямив себе.

– Ти часто напиваєшся, й це ще одна твоя звичка, яку я ненавиджу! – (Він підвів очі, здивований моїм запалом). – Звісно, я ніколи не казала тобі про це раніше, тому що соромилася, але зараз я скажу тобі, що це пригнічує мене і може взагалі викликати у мене відразу, якщо ти продовжуватимеш у цьому ж дусі і дозволиш звичці оволодіти собою, що й станеться, якщо ти її вчасно не зупиниш. Але вся система твоєї поведінки стосовно леді Лоубаре ніяк не пов’язана з вином; і цієї ночі ти чудово розумів, що робив.

– Ну добре вже, вибач мені за це, – відповів він скоріше похмуро, ніж із каяттям. – Чого тобі ще від мене треба?

– Ти шкодуєш, що я побачила цю сцену, правда ж? – холодно зауважила я.

– Якби ти мене не побачила, – пробурмотів він, – то не сталося б нічого страшного.

Моє серце ладне було розірватися, та я рішуче опанувала себе і спокійно запитала:

– Гадаєш, не сталося б?

– Ні, – зухвало відповів він. – Врешті-решт, що я такого зробив? Це – пусте; ти сама робиш із цього привід для звинувачення і страждань.

– Що подумав би лорд Лоубаре, твій друг, якби дізнався про це? Що подумав би ти сам, якби він чи будь-хто інший поводився зі мною точнісінько так, як ти з Анабеллою?

– Я розтрощив би йому голову.

– Ну, тоді, Артуре, як же ти можеш називати це «пустим» – злочин, за який ти розтрощив би голову іншому чоловікові? Невже гратися із почуттями твого друга і моїм коханням – дрібниця для тебе? Невже ти вважаєш дрібницею те, що намагаєшся вкрасти у чоловіка прихильність його дружини, яку він цінує понад усі скарби на світі? Невже шлюбні обітниці – це жарт? Чи можу я кохати чоловіка, який робить такі речі та ще й заявляє, що це – пусте?

– Ти сама порушуєш свої шлюбні обітниці, – заперечив він, обурено підвівшись і крокуючи туди-сюди по кімнаті. – Ти обіцяла шанувати мене і коритися мені, а зараз намагаєшся грубіянити, погрожувати і звинувачувати мене, і говориш про мене гірше, ніж про якогось розбійника. Якби не твій стан, Гелено, то я б не мирився із цим. Я не дозволю жінці розпоряджатися мною, хоч би вона була й моєю дружиною.

– І що ж ти робитимеш? Продовжуватимеш, доки я не зненавиджу тебе, а потім звинувачуватимеш мене в недотриманні клятви?

Якусь мить він помовчав, а потім відповів:

– Ти мене ніколи не зненавидиш. – Повернувшись назад і знову зайнявши місце біля моїх ніг, він повторив із притиском: – Ти не зможеш ненавидіти мене, поки я тебе кохаю.