– Ні, ні, це ще не все!

– А що ж іще? Ви обіцяли, що я колись про все дізнаюся…

– Може, колись і дізнаєтеся, та не зараз – у мене страшенно болить голова! – сказала вона, притуляючи долоню до чола. – Я вже хотіла б відпочити – на сьогодні з мене досить страждань! – додала вона майже у нестямі.

– Таж вам не зашкодить ця розповідь, – наполягав я. – Ви знімете тягар з душі, а я вже знатиму, як вас утішати.

Вона пригнічено похитала головою.

– Якби ви все знали, то теж засуджували б мене – може, навіть більше, ніж я заслуговую, – хоча я була такою несправедливою до вас, – додала вона пошепки, ніби міркувала вголос.

– Ви, Гелено? Неможливо!

– Так, і не з доброї волі, бо я не знала сили й глибини вашої прихильності. Я думала – чи принаймні намагалася думати, – що ваше ставлення до мене було так само холодним і братнім, яким ви його й удавали.

– Або як ваше ставлення до мене?

– Або як і моє – таке легке, егоїстичне й поверхове, що…

– Тоді ви справді помилялися щодо мене.

– Я знаю, що помилялась, і навіть підозрювала про це, та гадала, що не буде великої шкоди, якщо дозволятиму вам і далі втішатися даремними надіями; і якби я знала про глибину вашої прихильності, про щедру, безкорисну любов, яку ви, здається, почуваєте до мене…

– Здається, Гелено?

– …то я діяла б інакше.

– Ні, ви не могли б ще менше мене заохочувати або ставитись до мене з більшою суворістю, ніж ви це робили! І якщо ви гадаєте, що з вашого боку було неправильно дарувати мені свою дружбу й відхиляти усі мої намагання стати для вас близькою людиною, то ви помиляєтеся, бо такі милості не лише тішать моє серце, а й очищають і підносять мою душу; і я волів би вашу дружбу, ніж кохання будь-якої іншої жінки на світі!

Вона звела очі до неба, немовби благала допомоги у Всевишнього, а потім сказала:

– Завтра по обіді я гулятиму біля болота, що поросло вересом; приходьте туди, і я все вам розповім; може, тоді ви вважатимете за необхідне припинити наші стосунки – якщо взагалі не відцураєтеся мене, як людини, що не варта вашої любові.

– Я можу впевнено відповісти «ні»: вам немає в чому зізнаватися – ви, напевне, вивіряєте мене, Гелено.

– ні, ні, ні, – настійно повторила вона, – якби ж то було так! Дяка Богу, – додала вона, – у мене на совісті немає ніякого тяжкого злочину, але є таке, що навряд чи ви пробачите його, тож благаю, залиште мене!

– Спочатку дайте відповідь на єдине запитання, – ви кохаєте мене?

– Я не відповідатиму на це!

– Тоді я зроблю висновок, що кохаєте; тож на добраніч.

Вона відвернулася від мене, аби приховати свої почуття, але я взяв її руку і палко поцілував.

– Гілберте, залиште мене! – вигукнула вона з таким болем, що я мусив скоритися.

Та перш ніж зачинити двері, я ще раз озирнувся і побачив, що вона схилилася на стіл, здригаючись у нестримних риданнях.

Якби я описав тобі всі мої запитання і припущення, всі побоювання, надії й бурхливі почуття, що переповнювали мене, то розповіді вистачило б на цілий том. Та спустившись до половини пагорба, я відчув такий жаль, що подумав: «Чому я так поспішаю додому? Чи знайду я там утіху, супокій і затишок, покинувши там, на пагорбі, горе і сум»?

І я обернувся, щоб ще раз поглянути на старий замок. З того місця, де я стояв, вже тільки димарі видніли, тож я пішов назад. Коли замок стало видно мов на долоні, я трохи постояв, а потім почав підніматися вище. Щось немовби тягло мене до Вілдфел-Холу. Та й справді, хіба не краще було дивитися на цю похмуру старосвітську кам’яницю, над якою сяяв повний місяць, а в одному з покоїв мешкала кохана людина, ніж іти додому, де все було так легко і просто, а близькі мої вірили огидним чуткам, від яких у мене аж кров закипала у жилах, – і я не міг терпляче слухати, як ті чутки переповідають уголос або ж натякають на них. Якийсь дідько раптом прошепотів мені на вухо: «А ну ж бо це правда»? Та я вигукнув: «Ні, це брехня! Не хочу я слухати тебе, не хочу припускати такого»!

Ось уже видно й відблиски полум’я з коминка, що топиться у вітальні. Я підійшов до огорожі й зупинився, гадаючи про те, що вона зараз робить, і бажаючи сказати їй бодай одне слово чи хоч побачити віддаля, перш ніж піду.

Отак постояв я трохи, а потім переліз огорожу, щоб зазирнути у вікно і побачити, чи заспокоїлася вже вона, – отже я спромігся б на слово втіхи і зміг би сказати їй те, що мав сказати раніше, замість того, щоб поглиблювати її страждання своєю безглуздою нестримністю. Але тієї миті хтось відчинив двері, і голос – її голос – промовив:

– Давай вийдемо. Я хочу побачити місяць і подихати вечірнім повітрям: воно буде мені на користь – якщо мені взагалі що-небудь допоможе.

Отже, вона й Рейчел збиралися погуляти в саду. Звичайно, краще було б іти звідціля, та я стояв у тіні високого гостролиста, який надійно приховував мене, та не перешкоджав бачити, як надвір вийшла місіс Грем, а за нею молодий чоловік, стрункий і досить високий. В мене аж голова запаморочилася. З голосу я впізнав, що то був містер Лоренс!

– Ти не повинна так хвилюватися, Гелено, – сказав він. – Надалі я буду обережнішим…

Решти слів я не почув, бо він ішов майже поряд із нею. Моє серце розривалось від ненависті, та я напружено прислухався до її відповіді.

– Але я маю покинути це місце, Фредеріку, – сказала вона, – я ніколи не зможу бути тут щасливою… хоч як по правді, я ніде вже не буду щасливою! – додала вона з безрадісним сміхом.

– А де ти зможеш знайти краще місце? – відповів він. – Воно самотнє і так близько від мене.

– Якби ж то вони дали мені спокій!

– Хоч куди ти поїдеш, Гелено, скрізь будуть ті ж самі прикрощі. Я не можу втратити тебе: я муситиму їхати з тобою; і скрізь будуть дурні, які пхають свого носа до чужих справ.

Отак вони повільно пройшли повз мене алеєю, і хоч я більше нічого не чув з їхньої розмови, та бачив, як він поклав руку їй на талію, а вона обняла його за плечі, – а потім увіччю мені потемніло, а голова пішла обертом: хитаючись, я пішов звідтіля, переліз через огорожу, а потім упав долілиць на землю і лежав там, не тямлячи себе від гніву і відчаю, – не знаю, скільки я там пробув, либонь, довгенько-таки, бо, трохи заспокоївшись від гіркого плачу і поглянувши на місяць, що сяяв так спокійно і безтурботно, підвівся і пішов додому.

Двері були вже замкнені. Всі полягали спати. Не спала тільки матуся – вона відчинила мені й зустріла цілою зливою запитань і докорів.

– О Гілберте, де ж ти був? Заходь і сідай вечеряти. У мене все готове, хоча ти цього й не заслуговуєш, бо так налякав мене, пішовши із дому сьогодні увечері. Пан Мілворд був дуже… О Боже, та що це з моїм хлопчиком – він, здається, занедужав! Що сталося, Гілберте?

– Нічого, нічого… дайте мені свічку.

– Хіба ти не вечерятимеш?

– Ні, я хочу лягти у ліжко, – сказав я, беручи свічку і запалюючи її від тієї, яку вона тримала в руці.

– О Гілберте, ти тремтиш! – вигукнула моя схвильована матуся. – Який ти блідий! Скажи мені, що з тобою? Що-небудь сталося?

– Це пусте, – вигукнув я, тупнувши ногою з досади, що свічка не запалювалася. Потім погамував роздратування і докинув: – Я йшов дуже швидко, от і все. На добраніч, – і рушив до спальні, проігнорувавши материне:

– Йшов дуже швидко? А де ти був?

Матуся йшла слідком аж до дверей моєї кімнати, засипаючи мене порадами, що стосувалися здоров’я, та я вблагав її дати мені спокій і зрадів, коли двері за нею зачинилися. Проте я не вклався спати, а почав нервово ходити туди-сюди кімнатою, знявши черевики, щоб мати не почула. Але дошки рипіли, а вона була пильною. За чверть години вона вже знову була під дверима.

– Гілберте, чому ти не в ліжку – ти ж сказав, що хочеш лягти?

– А нехай йому! Вже лягаю.

– Але чому ти це робиш так довго? Ти про щось думаєш, правда ж?

– Ради Бога, дайте мені спокій і спіть собі.

– Чи не ота місіс Грем так тебе непокоїть?

– Ні, ні, кажу ж вам – це – пусте.