Та цього разу шлях до істини не такий вже й короткий. Аби доскочити її, мусимо круто повернути голоблі і податися ген-ген у далеку минувшину — аж у 1617 рік. Перенесемося ж на 350 років назад, на понизов’я нашого Славутича, до острова Базавлука, поблизу якого отаборилося військо Запорозьке. Славні то були часи, часи чи не найсміливіших козацьких походів. Ще не всілася на московському престолі Катерина II, ще гула вільним вуликом на понизов’ї козацька республіка, і слава про неї гриміла по всьому християнському світі, який запорожці надійно берегли од наскоків татар і яничарів. Легкокрилі козацькі чайки, чималенькі кораблі сягали і європейського, і азіатського берегів Туреччини, бачили їх і побіля берегів Африки.

Проте не лише гучної слави, не багатої здобичі шукало в далеких краях товариство запорозьке, бо, як сказав ректор Київської братської школи Касіян Сакович, воно “за наибольшую себе нагороду почитает, когды кого на свободу вызволит”. А гетьманував тоді на Запорожжі загонистий лицар Петро Конашевич, на прізвисько запорозьке — Сагайдачий. Це був… А втім, чи не краще вдатися до свідчень очевидців? Ось що сказав про Сагайдачного польський магнат Яків Собеський: “То була людина смілива розумом, яка шукала небезпеки, нехтувала життям, перша у нападі, а у відступі — остання, рука його ніколи не давала промаху, він був пильний у таборі, не полюбляв розпещеності й ніякою мірою не був відданий пияцтву”. Отаку-то характеристику видала Сагайдачному людина, що люто ненавиділа козаків.

Власне, ниньки нам не до гетьмана, бо він того пізнього вечора, про який піде мова, сидів собі у своєму теплому курені і в ус не дув. В ус дула варта, виставлена в полі та вниз від табору на правому березі. Мороз різдвяний таки добре припікав. Сніжок аж скавчав під чобітьми, мов голодний пес на прив’язі, та брався глибокою синявою під колючим місячним промінням.

Вартовим, що стовбичили на польовій дорозі, було хоч не тепліше, так веселіше. Дорогою на Січ перли і перли безперестанку гніздовики. Десь позавтра вибори козацької старшини, отож вони і покинули на кілька днів затишні сімейні гнізда.

У довгих, туго підперезаних кунтушах, а то й дублених кожухах вершники хукали в долоні. Варта не могла не зачепити вершників солоним слівцем:

— А що, Петре, під запаскою у Мотрі тепліше?

— Авжеж, не питай…

— А що ж це вона тобі в сакви наклала, що Сірко аж сніг оре пузом?

— Та наче нічого такого… Макітру пиріжків, кавалків з десять ковбаси, хлібця та ще півкабанця для товариства чесного. Є й карафки дві чималі. Мо’, зігрієшся?

— Паняй, паняй, харцизяко! Хочеш, щоб я під киями чуба грів?

Вартові пізнавали серед гніздовиків — траплялися й піші, з ближніх хуторів — знайомих, перекидалися жартами, розпитували про тамтешні новини, переповідали останні події на Січі.

— А цей, глянь, ледь-ледь волочиться, хоч і впорожні. Гей, козаче, стій!

Той, до кого звернувся вартовий, ніби й не чув, а може й справді не чув, бо, крім шапки-бирки, мав на голові ще й туго пов’язану хустку — вуха приморозив, чи що? Вартовий перетнув йому шлях мушкетом, і подорожній, тицьнувшись грудьми в мушкет, спинився, а ногами ще перебирав на місці і рук з рукавів благенької златкованої свитини не виймав. Був він низенький на зріст, непоказний із себе.

— Ти котрого куреня? — гучніше перепитав вартовий.

— Капулівського, — озвався хрипким фальцетом подорожній.

— А чого ж це не вповні?

— Спасибі матері божій, що й так ноги донесли.

Тут вартовий ближче присунувся до подорожнього, раптом сунув мушкета під пахву і ухопив обіруч капулівця за плечі. Довго вдивлявся в його обличчя при мерехтливому місячному світлі, а як розчовпав, заволав:

— Братці! Бра-а-атці! Микола Скоробрех! Скоробрех! Хай мені очі повилазять, коли не він…

До них підбігли інші вартові, а подорожній, пручаючись, захрипів:

— Та Скоробрех, Скоробрех… Пусти. Чого вцупився? Чи я тобі дівка?

— А ми вже не одну кварту за твою душу осушили…

— Звідки ж ти узявся? Чи, бува, не з того світу?

— З того, бачця, з того… Тільки не до баляндрас мені. Вся душа промерзла. А воно ж уже й куренем пахне. Хутчій би відігрітися…

— Та хоч слово скажи.

— От як тобі приспічило. Дай перше душу відігріти. Кажу ж, язик до зубів примерз. Не до балачок.

— Та пусти його, горопашного, хай біжить.

Миколка задріботів униз до берега, а вартові ще довго дивилися йому вслід і тільки охкали, та ахкали, та язиками прицмокували. Вікна Капулівського куреня пашіли гарячим вогнем. Зсередини долинали вигуки, хтось нетверезим голосом зривався на пісню.

Різдво є різдво. Та й причин до чаркування — повна торба. Он у кутку сидить розчервонілий від тепла і вдоволення гніздовик Гармаш. У його Пріськи під різдво синок знайшовся. Товариство вже в котрий раз здоровить його з козарлюгою, а він виймає та виймає із саков домашні гостинці. Йому аж самому трохи незручно, такий щасливий. По обличчю блукає наївна усмішка, примовляє у вус непевними устами:

— Пийте, товаришочки, пийте та їжте… Матері божій, покровительниці нашій, хвала, зглянулася наді мною, бо вже гадав… Ха! А тут під празник святий звільнилася Пріся. На трьох дочок хоч єдин козак! Воно, може, тепер і на лад піде. Може, кажу, далі самі козаки й підуть.

Поруч з ними інша компанія обсіла грубо тесаний стіл, заставлений баклагами та полумисками. З люльок хмарами встає до стелі дим. Десь із глибини куреня долинає передзвін бандури, чується молодий та дзвінкий голос:

Ой у полі могила З вітром говорила:

“Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла,

Щоб я не марніла,

Щоб на мені трава росла,

Росла й зеленіла… ”

Сидить чорнявий молодик у колі однолітків. Кінець оселедця тричі обвив ліве вухо, просмолена сорочка розхристана, на туго випнутих грудях срібний хрестик поміж цупких чорних кучериків зблискує, а в руках чутко озивається співуча бандура. Очі напівзаплющені, далеко-далеко витає душею, аж там — у чистому полі на високій могилі…

Відчинив Миколка двері куреня та й закляк на місці, не може зрушити.

Повів голим плечем хтось на ліжнику, кинув:

— Яка це хвойда знов двері не причинила? А щоб ви повиздихали… хутірські мамули! Чи ж і вдома отак вирипуєте хату? Нема на вас жінчиного макогона!

Миколка хапав повітря ротом, мов риба в сіті, і наче й не чув того бурчання. Т а ось власник сердитого голосу підняв обважнілу голову, вибаньчився на Миколку:

— Гей ти, коляднику! Чого стовбичиш у дверях? Тьху на тебе! Заходь, кажу, тут не храм божий!

Миколка поволі отямився, ступив крок, другий… Дверей він так і не причинив за собою. Та вже його насмішник і забув про двері. Зачумленими очима проводжав Миколку, що ступав, наче перший лід поплазом пробував, проводжав, та й шепотів сам до себе: “Ти диви… ти тільки глянь… га… Чи ж я ниньки перебрав, чи це сон?” Шептав, шептав та й скрикнув:

— Миколка! Мико-о-ол-ка!

За якусь хвилину забув Гармаш про свого козарлюгу, а чорнявий молодик — бандуру. А вже за півгодини звістка про появу Миколки Скоробреха облетіла весь кіш. Біля Капулівського куреня юрмилися, перемовляючись козаки. Всередину не протовпитися — набилося люду, як оселедців у бочку.

Посеред куреня за столом сидів Миколка, з усіх боків тісно затиснутий товариством. Добра чарка оковитої допомогла йому отямитися від холоду. Шапку-бирку, хустку і свитку він зняв. На ньому залишився якийсь подертий, невизначеного кольору каптан, з-під котрого виглядала добре-таки засмальцьована сорочка. Лице у Миколки було сонне, очима сумирно кліпав з-під острішків вигорілих брів. Руда щетина на щоках, розкудлана чуприна… Одне слово, зайшла людина здивувалася б, чим Миколка привертає загальну увагу, чом його поява викликала отаку веремію. Мушу зазначити, цей невеличкий на зріст рудань справді не мав за собою якихось особливих лицарських заслуг. Більше того, можна з певністю сказати, що від його руки не упав жоден татарин чи яничар. Ані на Січі, ані в походах годі було й сподіватися побачити Миколку з мушкетом чи шаблюкою. І все ж його знала вся Січ. Справа в тому, що на весь кіш не було кращого оповідача, ніж Миколка Скоробрех. Чи то в поході на чайці, коли вітер туго напина вітрило і можна дати спочинок потерплим рукам, чи то біля вечірнього вогнища, а тим паче, коли серед кола поблискує баклага оковитої, - отож завжди підсідали до нього поближче козаки, чекаючи чергової оповіді. Ті оповіді дехто намагався переповідати, а писарі з гетьманської канцелярії силкувалися навіть закріпити їх на папері, але ні з того, ні з того нічого не виходило… То були імпровізації, імпровізації настільки невимушені і смішні, що дух перехоплювало у слухачів, вони животи надривали і десь згодом не могли вже реготати, а тільки хрипіли і стогнали. Сам же оповідач ані-ні… Ані тобі усміхнеться, не здригне вустами. Наперед угадати, чим скінчиться історія, котру він починав, ніхто не міг. Та й сам оповідач не знав, куди заведе його слово. Він видихав із себе першу фразу, а потім слова, чіпляючись одне за одне, ніби самі нанизувалися й нанизувалися, поверталися несподіваними гранями, оповідь обростала дедалі новими й новими поворотами, приключками. Та оповідь текла, мов стрімка річка, — то в’юниться між високими скелями, то вибухне іскрометними бризками по крутому перепаді, то розіллється розважливо по широкій долині… І де її початок, де кінець — невідомо.