— Я хоцю погра-а-а-тися з ним.
— Не плач, ну, не плач, — вгамовував його Ерудит. — Сьогодні увечері матимеш скільки завгодно няньок.
— Я хоцю за-а-а-араз.
— Слухайте! — не втримався я. — Дозвольте мені. Швидко його заспокою.
— Тихше, тихше, — перелякався екскурсовод. — Ходімо звідси. — і вже надворі додав: — Не забувайте, ми не маємо права застосовувати будь-які фізичні засоби впливу. Як і скрізь, тут роботи можуть лише виконувати накази кібертонців, які б ті накази не були. Роботи просто не можуть припустити можливості іншого поводження.
— Ну, ви дограєтеся… Дітлахи всіх вас розберуть до гвинтика!
— Не перебільшуйте. Нас набагато більше, ніж дітей. Нас взагалі більше, ніж усіх кібертонців, разом узятих.
— А що буде з тими, демонтованими?
- Їх відправлять в майстерні на монтаж. Те, що ще можна, використають. Решта піде на переробку… А ось і третій корпус. Тут школа. В школі не зовсім безпечно, а тому завітаємо у вчительську кімнату і, якщо вам цікаво, подивимося який-небудь клас по телебаченню.
У вчительській нікого не було, саме йшли уроки. Ми увімкнули телевізор і перенеслися в один з класів. Назвати його класом у звичайному розумінні, правда, важко. Ні дошки, ні парт, ні зошитів, ні книг. Посеред кімнати сидять на килимі чотири підлітки (років дванадцяти-чотирнадцяти) і ріжуться в дурня. Біля них мнеться робот. Ось він делікатно поторгав за плече одного з підлітків і, винувато усміхаючись, мовив:
— Може, почнемо урок?
Підліток навіть не обернувся. Кинув:
— Відчепись. Краще здай карти.
Вчитель слухняно присів і, перетасувавши колоду, здав.
— Невже картярство входить в обов язкову програму?
Ерудит ніяково знизав плечима:
— Як би вам сказати… Програми, різні найскладніші програми маємо тільки ми. Кібертонці принципово не визнають ні програм, ні якихось планових, заздалегідь визначених дій. Між іншим, ви, мабуть, вже здогадалися, що входить в мої обов’язки, як двійника Чудотворця Дванадцятого? Ні? Я вловлюю його думки, формую їх і висловлюю. Нелегка робота. Здебільшого доводиться здогадуватися, а то й просто вигадувати…
— Але ж їхніх дітей чого-небудь все-таки навчають?
— Атож. Навчають ні над чим не замислюватися, все сприймати на віру. Ну, й розрізняти, крім того, цифри, говорити.
Далі я довідався, що ні читати, ні писати кібертонят не вчать. Їм намагаються втовкмачити з допомогою картинок лише поняття про найпростіші речі побуту, про страви. А оволодіти спрощеною розмовною мовою їм допомагають записи на магнітофонних стрічках, які прокручують вночі, коли кібертонята сплять.
Ми ледве дочекалися, поки в класі скінчиться гра. Дурнів нагородили щиглями. Вчителю вдалося витягти одного учня до стіни, на якій виднілися малюнки і кольорові плями.
— Повторимо пройдений матеріал, — оголосив він. — Скажи, будь ласка, який це колір? — вчитель показав на чорну пляму.
Учень почухав потилицю і очікувально зиркав на своїх товаришів.
— Білий, — почувся шепіт.
— Ну, білий, — бовкнув учень.
— Молодець, правильно, — підбадьорив його вчитель, вдаючи, що не чув підказки. — А що тут намальовано? — тепер указка завмерла біля цифри п’ять.
Учень довго-довго вивчав її, але підказки не дочекався і замість відповіді махнув рукою:
— Ану тебе… Пристав, як реп’ях.
Мені стало жаль бідолашного наставника. Сумовито стовбичить біля вікна. Його підопічні знову всІлися кружка. По колу пішла солідної місткості сулія. Причащалися, наскільки зрозумів, не святою водою.
Екскурсовод зітхнув, нервово поправив краватку.
— На жаль, нічого не вдієш. Якщо вчитель спробує наполягати на чомусь, його в ліпшому випадку просто демонтують. Вихователі мусять потурати у всьому, бо вихованці й так, не довершивши курсу наук, частенько тікають. У місті вони ведуть спосіб життя, про який мені просто не хочеться розповідати. Докладаємо всіх зусиль, аби протримати їх тут бодай до п’ятнадцятирічного віку. Ви, безумовно, вже здогадалися, що навчання у нас роздільне.
— М-да-а… Здогадався. Особливо оригінально задумано з кольорами: чорне називати білим, біле — чорним. У такий спосіб багато чого можна досягти.
- Іронізуєте… — зітхнув Ерудит. — Вам що… Погостюєте та й додому. Якщо, звісно, утримаєтесь від спокус…
Він помовчав трохи і рішуче мовив:
— Та, сподіваюся, цьому животінню настане край… І не доведеться довго чекати рішучих перемін…
— Що маєте на увазі?
— Хоча ви, бачу, і співчуваєте нам, але зрозумійте — я мало знаю вас і не можу повністю довіряти… Думаю, ви самі будете свідком деяких подій і візьмете безпосередню участь… Але ми знову відхилилися від теми… Що б ви хотіли ще побачити?
Мені вже давно хотілося з’ясувати, як організовано в раю виробництво сільськогосподарської продукції. Ерудит висловився за те, що усе варто побачити на власні очі. Погодився, і ми поїхали через місто в зворотному напрямку, на захід.
Я’вже міг трохи орієнтуватись і, коли проїжджали біля Центрального майдану, попросив завернути туди на хвилинку.
— Хочу глянути на капсулу.
— Будь ласка. Але даремно турбуєтесь. Впевнений, що вона в повному порядку. Поцікавитись могли б тільки дітлахи, а вони ж у комбінаті. У підлітків інші інтереси. Запевняю, ваша капсула може пролежати тут вічність, і ніхто навіть не загляне всередину.
Біля капсули справді нікого не було. Заліз в кабіну, оглянув прилади і переконався: тут ніхто не порядкував. Механічно покрутив регулятор автоматичної радіостанції, моєї єдиної надії на порятунок. Довго раювати аж ніяк не хотілося. Все-таки на Землі відчуваєш себе набагато впевненіше… Тим часом підсвідомо відчув, що в капсулі не все гаразд. Якийсь дуже вже знайомий запах.
— Годі вам копирсатись, поїхали, — гукнув знизу Ерудит.
— Стривайте… Ваші запевнення справдились не повністю…
— Невже? Що там?
— Бачите, хтось із кібертонцїв по-своєму витлумачив призначення моєї капсули… Я був би спокійніший, якби її поставили деінде.
Ерудит ніяково опустив очі.
— Перепрошую. Хто б міг додуматись… Он там лисий пагорб… Туди ніхто не піднімається. Накажу перенести капсулу.
— Був би вам вельми вдячний, — відповів стримано і про всяк випадок наглухо задраїв люк кабіни.
Ми знову сіли в атомокар і покотили на захід. За містом вздовж дороги тяглися незаймані праліси, зрідка дорога пересікала напівзруйновані, давно залишені міста й селища.
— Ви, певно, звернули увагу на ці руїни? — Ерудит нарешті впорався з почуттям ніяковості. — Справа ось у чому-кібертонців зараз всього-на-всього близько десяти тисяч. Вони легко розташувалися в столиці. Власне кажучи, рай — це невеличкий клаптик суші. Дев’яносто три проценти нашої планети займає океан. Вас, напевно, дивує фауна, відсутність диких тварин. Справа в тому, що всіх їх давно перебили, а свійські стали дикими.
Чим далі їхали, тим знайоміші місця. Таке враження, ніби тут уже був.
— Ви не помиляєтесь, — ніби відгадав мої думки Ерудит. — Бачите — он праворуч стрічка вже відомого вам транспортера. На ньому ви вчора вирішили покататись…
Згадка про лепрозорій пробудила в мені побоювання, поділитися якими з Ерудитом ще не встиг. Я запитав його, наскільки безпечне моє становище, чи загрожує мені ще чим-небудь спілкування з кі.бертонцями.
— Не загрожує, - заспокоїв він, — якщо поводитиметесь розумно, тобто так, як поводяться роботи. А якщо захочете скинути перуку, то подбайте, щоб не виділятися з маси кібертонців. Одне слово, завжди будьте обачні. Якщо хочете, можете жити у володіннях Кібера. Але попереджаю — у нього теж не знайдете абсолютного спокою і… Як би вам сказати… Одне слово, вирішуйте самі.
Знову ці загадкові натяки. Що він має на увазі? Та, певно, не варто прискорювати хід подій. Час з’ясує все.
Незабаром атомокар зупинився. Я відразу пізнав дивовижні грамофонні труби на даху підприємства.
— Слухайте, тут я вже був. Ми ж мали знайомитися з сільським господарством, а не…