— Е-е... — несміливо почала вона, але замовкла, не вигадавши продовження. Чоловік, який мовчки й зосереджено сьорбав каву, підвів очі.

— Цікаве прізвище — Вересень, — зробила ще одну спробу Наріне. — Осіннє. А я знаю ще одного Вересня — той дядько веде якусь передачу на телебаченні...

Дурепо, що ти верзеш?

— Ми з ним не родичі, — озвався відвідувач. — А ви — Наріне?

— Гм... так. — Власне ймення ще ніколи не здавалося їй настільки ідіотським.

— Гарне ім’я, — сказав Роман. — Ви звідкілясь зі Сходу?

— Ні. А ви?

— Я з органів, — іронічно хмикнув Роман. Наріне подумала і вирішила, що також може дозволити собі посмішку.

— Мабуть, цікава у вас робота.

— Здебільшого, псяча, хоча... всяке трапляється. Ось сьогодні мені трапилося майже побачення із вродливою дівчиною. Так що удача на моєму боці.

Наріне почервоніла і відвернулася до вікна.

— Хіба ви не до Тамари прийшли? — якомога байдужіше спитала вона у шибки.

— Суто у справі, — запевнив Роман.

І яка ж це справа змусила тебе, парубче, слиною сходити, дивлячись на її сідниці? Невже карна? Наріне похнюпилася. Відвернулася б іще, та вже не мала куди. В її думки, мов змія, прослизнула звичайнісінька заздрість, і дівчина прекрасно це усвідомлювала. Тома — вона яскрава, ефектна, сяюча — на таких завжди задивляються чоловіки. А на неї, окрім Макса, ніхто двічі й не глянув. Та й Макс дивився лише за тим, аби точніше поцілити кулаком.

— А я не знаю, коли вона буде, — тоном досвідченої секретарки мовила Наріне. Вересень знизав плечима.

— Ну, колись та повернеться. Я не поспішаю. Симпатична у вас футболка.

Дівчина страшенно зніяковіла і шарпнула тонку тканину в себе на грудях, ніби намагаючись зіжмакати провокаційний малюнок — велетенський банан, що, хтиво всміхаючись намальованим ротом, нахилявся над половинкою кокоса з недвозначними намірами; знизу йшов напис «Size matters».[6]

— Вона не моя. Тобто тепер уже... це Тамарин подарунок.

— Я мав би здогадатися.

Розмова не клеїться, у відчаї подумала Наріне. Вони вдвох просто перекидаються порожніми фразами, наче кульками для пінг-понгу. А їй кортіло сказати щось небанальне, щось таке, що змусило б Романа глянути на неї, як на Тому, — із захватом. Чомусь.

Просто він тобі сподобався. Це природно.

Як це можливо — щоби внутрішній голос заходив так далеко?

— Ще кави? — пробелькотіла дівчина, аби лиш не мовчати.

— Ні, дякую. Можу я дещо у вас спитати, Наріне?

— Так, звичайно, — вона кивнула, завмираючи в передчутті чогось важливого.

Зараз він поцікавиться, що я роблю сьогодні увечері. А я...

— Ви давно знаєте пані Сотник?

Наріне просто фізично відчула, як витягується її лице. Ось тобі й маєш.

— Ні, не дуже. — Відповідь прозвучала сухо. — А вам це навіщо? Я тепер її приживалка... тобто економка. Що вас бентежить?

— По честі кажучи, ви. Ви з нею такі різні.

— Ну то й що? Ми не сестри, не подруги, і я не зобов’язана все життя бути чиєюсь калькою! — Отакої, здається, вона кричить! Від цього відкриття дівчина приголомшено замовкла. Винувато глянула на Романа — чи він не розсердився? Але ніби ні. Просто кивнув так, як це робить людина, котра слухає тебе і не чує.

Що ж, дивуватися не випадає. З нею постійно таке трапляється.

— Вибачте, — перепросила Наріне про всяк випадок. Вона завжди вибачалася, байдуже, чи була в чомусь винна, чи ні. — У мене був важкий день. ранок. Я зірвалася. Я не мала права так верещати. Ви не гніваєтеся?

— Та ні, з чого це. А ви не в курсі, куди саме пішла Тамара?

Знову!!!

— Поняття не маю, — цього разу мужньо тримаючи себе в руках, відгукнулася Наріне. — Вона мені не доповідає.

— І правильно робить. Бракувало ще тебе в це вплутати.

Роман і Наріне синхронно озирнулися до Тамари, яка дивовижним чином раптом матеріалізувалася у дверях.

ГЛАВА 11

Про пошуки пригод і винайдення проблем

День не обіцяв Томі нічого путнього від самого свого початку і таки дійсно виявився передбачувано безуспішним. Штурм редакції журналу «Каріна» не приніс результатів у вигляді адреси Філіпа Зорева: дівулі-менеджери з довгими лакованими пазурами навідріз відмовлялися видати цю страшну таємницю, і навіть елементи навіювання нічому не зарадили. Скоріше за все, захисним щитом спрацював рівень інтелекту панянок (точніше, його відсутність). Телефонний довідник теж не дуже допоміг — єдина Зорева, що там була, виявилася самотньою пенсіонеркою. Невдача роздратувала Тамару; вона гадала, що з її здібностями зможе встановити місцезнаходження того нікчеми куди швидше.

Власне, про паршиву сутність дня попереджав ще сон, який відвідав її сьогодні під ранок, — такий, що й на голову не натягнеш. Томі марилося, що вона йде довжелезним порожнім коридором до дивного зеленуватого світла, яке клубочилося попереду, — точніше, намагалася йти, бо на кожному кроці ноги ледве відривалися від підлоги. Та неначе перетворилася на потужний магніт для плоті. Як завжди уві сні — ти намагаєшся втекти від небезпеки, а кінцівки ледве ворушаться; але зараз вона, навпаки, рухалася назустріч загрозі. Тома розуміла, що в тому рухливому світлі може бути смерть. Але разом з тим там була і Маргарита.

Чи варто ризикувати заради неї?

— Не варто, — підтвердив голос її сина, і від темної стіни попереду відокремилася маленька постать, перекривши собою частину променів. — Не ходи, мамо. Заради мене — краще не треба.

— Там тьотя Рита, — зірвалося з вуст Тамари безглузде виправдання. — Я маю витягнути її.

— Ні. Не треба.

— Я мушу. Я її не покину.

Тома проминула його, й Іванко, ледь помітний у мороці, лишився позаду. А йти раптом стало легше. Підлога більше не магнітила ступні. Шлях відкрито.

— Тоді ласкаво просимо, — схвально відгукнувся низький, густий, оксамитовий чоловічий голос за її спиною, голос, що викликав асоціацію з гірким чорним шоколадом на язиці. — Якщо бажаєш... ти можеш увійти.

Вона встигла озирнутись і зрозуміти, що її син тепер став кимсь іншим і ці слова вийшли саме з його вуст, перш ніж із надр світляної хмари вилетіло з десяток тонких кількаметрових рук, які схопили її мертвою хваткою і втягнули у смертельно небезпечну зелень, як язик хамелеона відправляє в пащу хазяїна безпорадного метелика. Останнє, що було в цьому кошмарі, — незрозуміле слово «малус»; воно народилося у виску, схожому на лемент циркулярної пилки, і розітнуло свідомість навпіл.

Хорошого настрою після подібного годі було й чекати.

А ось тепер вона бачить, що вчорашній настирливий зайда з якогось дива розсівся в неї на кухні й, судячи з переможного виразу на обличчі, готувався остаточно зіпсувати день.

Тамара невдоволено зиркнула в бік Наріне. Та зіщулилася, немов зайченятко під косою, і пробурмотіла:

— Ми тут ось каву пили...

— Це що, кав’ярня? Для чого ти його впустила?

— Але ж він з міліції, — пискнула Наріне.

— Ну, з міліції нас давно поперли. — Тамара переключилася на Вересня: — Вламуватись до чужих осель, розмахуючи фальшивими посвідченнями, — це, між іншим, злочин. Чого вам треба? Якщо не помиляюся, вчора мені обіцяли дати спокій?

— Та я ніяким чином не збираюся його забирати, — примирливо здійняв руки Роман. — Хотів лише дізнатися, чому ви збрехали в морзі.

Тамара виразно вказала Наріне очима на двері. Дівчина, зрозумівши, що в її присутності розмова не продовжиться, ображено насупилася і попленталася з кухні, наостанок кинувши сумний погляд на Вересня. Той у відповідь лише знизав плечима. Дочекавшись, поки клацнуть двері кімнати, Тамара знову заговорила:

— Не розумію, яка вам різниця? Ви що, знову по наводці свого капітана?