— Ціль по касках!

— Бий, поки їм очі рогом не полізуть!

— Закидай гранатами!

Невимовна лють охопила прикордонників. Очавунілими руками швиргали вони гранати у нападників, кіптюжили їх довгими чергами з кулеметів та автоматів. Ромашковий схил горба спопелів, немов по ньому прокотилася вулканічна лава.

Коли вітерець розвіяв дим, бійці побачили на ньому багато трупів.

І другу атаку фашистів було відбито.

Застава палала. Але радіокомірчина дивом уціліла. Тільки завійний чад чувся у ній, наче від горілого березового поліна. Грива рвучко відчинив дверцята, поповз до зламаної тички, на якій скреготала покривлена антена. Підхопивши тичку, він застромив її в розбите віконечко. Рація спершу зашипіла, потім запікала, затумкала… Радист приймав, а Грива записував наказ начальника загону: заставі відійти й з’єднатися з частинами Діючої армії, які вступили в жорстокий бій.

Тільки-но прийняли наказ, як над виходом з радіокомірчини сповзла розжарена до червоного бляха. Грива турнув двері, та вони не відчинялись.

— Що будемо робити, товаришу командир? — запитав радист. — Як ми звідси виберемось?

А з деревяної стелі вже сипались жарини.

Гордіїв погляд спинився на ляді, яка прикривала вхід до підвалу, де зберігалось господарство старшини.

— Пірнай униз! Я подам рацію…

У підвалі два душники. Але вилізти через них годі було й думати — вузькі. На щастя, поруч з простріленими мішенями лежали кайла та залізний лом.

— Роздовбаємо тиловий душник, — вирішив Грива.

Добротна кладка кам’яного підмурка погано піддавалась.

Але все ж отвір був пробитий. Радист з наказом у нагрудній кишені засмальцьованої гімнастьорки проліз крізь дірку і щез в диму. Поранений у ногу, він ледь доповз до траншеї. Там його підхопив старшина. Більше він не повертався до підвалу.

Гордій Грива, припавши до західної бійниці-отвору, вів вогонь по фашистах, що намагалися заповзти з флангу.

Вночі застава відступила. Гордій Грива з підвалу прикривав її відхід. Тільки під ранок, як згасла пожежа, він виліз через отвір, попрощався з рідною знівеченою заставою і подався доганяти своїх.

— Живий! — радісно вигукнув старшина, побачивши Гордія біля похідної кухні.

— Живий, товаришу старшина, — усміхнувся Грива. І додав суворо: — Не можу я у першому бою загинути… ніяк не можу. Попереду у нас ще багато боїв…

Гордій озирнувся. У розлогій долині серед достигаючого жита чорною плямою мріла спалена застава.

— Ми повернемось, ми обов’язково повернемось! — мовив він схвильованим голосом.

— З перемогою повернемось, — упевнено додав старшина.

1955–1964 рр. Карпати.

123