— Фарбою?

— Так, фарбою з моїх ніг.

— Нехай вона так і залишиться.

— Ну, годі тобі з ним бавитись, — втрутилася подруга. — Рис готовий. Якщо хочеш, піди викупайся. Вода в ставку просто чудова.

— А далеко до нього?

— Зовсім близько, — поспішно відповів Панкхі,— якщо хочеш, я відведу тебе.

— Ти?

Смуглявка посміхнулась.

— Відомо, що сліпі дуже добре знають дорогу. Звірся на нього.

І справді, Панкхі чудово знав дорогу. Коли вони дійшли до першої смоковниці, біля самої дороги, він зауважив:

— Ось ми й під смоковницею. Тепер звернемо ліворуч.

Вони пройшли ще кілька кроків і опинились на березі ставка з кришталево чистою водою.

— Як тебе звуть? — спитала дівчина.

— Панкхі.

— Панкхі?

— Так, пані. В мене ім’я птаха. Кажуть, коли я був ще зовсім маленьким, мій плач був схожий на крик цього птаха. Моя мати не любила мене — адже я народився сліпим — і часто залишала одного. Отож я лежав на голій землі й кричав.

— Твої батьки ще живі?

— Живі. Іноді я провідую їх. Батько в мене добрий. Його звуть… — Раптом він підвіз голову й вигукнув: — Напевно, це качки! Качки прилетіли!..

Дівчина поглянула на небо: над їхніми головами кружляла велика зграя диких качок.

А Панкхі знову почав розповідати про батька.

— Мого батька тут добре знають. Його звуть Кріттібас Багді.

Кріттібас Багді назвав свого сліпого сина дивним іменем Панкхі. Плач дитини здавався йому схожим на пронизливий крик цього птаха. Батько не мав найменшого бажання підшукувати своєму синові інше ім’я — гарне, звучне, з благородним смислом…

Панкхі сидів на березі й розповідав, а дівчина, занурившись у прохолодну воду, слухала.

— У мене є сестра, вона старша за мене, — вів далі хлопчик. — Сестра дуже любить мене, і, коли я був зовсім маленький, вона доглядала мене. Моя сестра — твоя ровесниця.

— Ровесниця? — з веселим здивуванням вигукнула дівчина. — А звідки ти знаєш, скільки мені років?

— Та ти не набагато старша від мене, зовсім не набагато… — відповів Панкхі й, помовчавши, додав: — Твій вік я визначив по голосу. Твій голос ще не втратив ніжності бамбукової флейти. В ньому ще немає тієї різкості, яка з’являється з роками. До того ж… — Панкхі несподівано затнувся, але відразу ж повернувся до попередньої розповіді: — Моя домівка за чотири кроші [9] звідси. Торік мати дуже відлупцювала мене, й тоді сестра сказала: «Панкхі! Адже ти гарно співаєш, чому б тобі не піти на базар чи на станцію? Ти співав би там і завжди був би ситий». Її порада сподобалась мені, й відтоді я тут…

Над ставком запала мовчанка. Першим її порушив Панкхі.

— А твоя пісня просто чудова… — сказав він дівчині.— Особливо гарне місце, що починається словами «Чекатиму тебе, поки ясніє день…»

І він заспівав.

Мило випало в дівчини з рук. Вона була вражена. Дивовижної Панкхі співав, безпомилково відтворюючи мелодію і слова, хоча він чув пісню один-єдиний раз.

— Ти ще довго купатимешся? Скоро поїзд, — почувся здалеку музикантів голос.

І в цю ж мить на станції задзвонив дзвін, який повідомляв, що скоро приїде поїзд.

Поїзд відійшов од станції, везучи із собою артистів.

Буфетник Сінгх закінчив торгувати своїм чаєм, шербетом, прохолодними напоями і гукнув Панкхі.

Але Панкхі зник. Куди ж він міг подітися?

Добросердий буфетник і його жінка щиро полюбили хлопчика. Коли Панкхі нічого не перепадало, буфетник запрошував його до себе й годував. Але де ж Панкхі? Може, він пішов до храму Гобінди або храму Чанді [10] й просить милостиню? У ті дні, коли там правили службу, Панкхі завжди так робив. Він знав усі дні напам’ять і не пропускав жодного з них. Мабуть, він і сьогодні подався до храму. Дійшовши такого висновку, буфетник знову поринув у свої клопоти.

Пройшов двогодинний поїзд, пройшов чотиригодинний, а Панкхі все ще не з’являвся. Буфетник занепокоївся. Чому й досі немає Панкхі? Чи не поїхав він разом з артистами?

А воно саме так і сталося: Панкхі крадькома зайшов у вагон і сховався під лавкою. На узловій станції, де сновигали сотні пасажирів, він загубив своїх супутників.

Усі кондуктори, всі машиністи на цій дорозі знали Панкхі.

— Панкхі! Як ти опинився тут? — здивовано спитав хлопчика провідник Датта.

Панкхі всміхнувся своєю широкою, схожою на гримасу усмішкою:

— Та ось приїхав сюди… Захотілося трохи покататись… — Він помовчав і пояснив: — Люблю бувати в нових місцях.

Датта привітно всміхнувся:

— Ну, ось ти й побував у новому місці. Тепер можна й повертатися.

Та повертатись назад Панкхі не хотілося.

— Знаєте… — збентежено промовив він, — я, напевно, поживу на цій станції кілька днів.

— Чого це тобі збрело в голову?

— Та хочу спробувати щастя на новому місці.

Датта знизав плечима й пішов до вокзалу. Панкхі, наче про щось згадавши, гукнув його: він хотів попросити провідника замовим за нього слівце перед начальником станції і буфетником. Однак Датта не почув його.

Не знаючи, що робити, Панкхі в нерішучості постояв на платформі, потім попрямував до буфету.

— Що ви тут готуєте, ваша милість? Сінгарі чи качурі? [11]

Буфетник зиркнув на сліпого хлопчину й буркнув:

— Забирайся геть!

Тоді Панкхі відійшов трохи вбік, сів на землі, вдарив у бубон і заспівав.

Після цього провідникові Датті вже не треба було просити за хлопчика.

Панкхі відрекомендувався сам.

Поступово він перезнайомився з усіма мешканцями станції: з начальником, буфетником, стрілочником… Він швидко звик до цієї нової для йього станції, запам’ятав розміщення залізниці, вивчив дорогу на базар…

Через залізницю Панкхі переходив без ніяких труднощів, він спочатку сторожко прислухався, чи не гудуть рейки, потім, торкнувшись їх ногою, безпомилково визначав, чи ще далеко поїзд. «Коли поїзд близько, рейки здригаються, ніби з переляку!» — пояснював він. Коли ж він усе-таки сумнівався, то йшов на другий бік полотна по перехідному мосту. Робив він це дуже впевнено і знав, скільки сходинок у сходах.

Іноді він співав, акомпануючи собі вже не на бубоні, а на глиняному горщику. Йому довго довелося вибирати придатний для цього горщик. Зате коли він співав під такий незвичайний акомпанемент, слухачів у нього було хоч відбавляй.

Коли у станційних службовців випадала вільна хвилина, Панкхі сідав поблизу й жадібно прислухався до їхньої розмови. Досить було тільки запасти мовчанці, як він одразу ж нагадував про себе.

— О! Це ти, синку? — казав начальник станції.— Прийшов провідати нас?

— Так, ваша милість.

— Що скажеш?

— Що скажу, ваша милість?.. Я… — ніяковів Панкхі.

— Про що ти хочеш дізнатися? Чи далеко до Бурдвана і скільки коштує туди квиток?

— Ні, ваша милість… Я хотів тільки запитати…

Панкхі широко всміхнувся: йому було приємно, що начальник станції виявляв увагу до нього.

— То про що ж ти хочеш дізнатися? Що це за місто Бурдван? Чи велике воно?

— Саме так, ваша милість!

Зніяковілий і вдячний, Панкхі всміхався на весь рот.

— Може, ти хочеш з’їздити в Бурдван?

Панкхі не відповідав. Йому, звісно, дуже хотілося побувати там, але… Бурдван — велике місто… багато людей, автомобілів… незнайомі вулиці… Хіба це не страшно? Хіба він зможе?.. Хіба він зможе найти її?..

Пробуджувався телеграф, дзвонив телефон, і службовці знову бралися до роботи. А Панкхі підводився і задумливо брів до кінця платформи, де стояв і гув на вітрі телеграфний стовп. Хлопчина підходив до стовпа, притулявся до нього вухом, стукав пальцями…

— Точка — тире, точка — тире, тире — точка, тире… — повторював він, наслідуючи телеграф, і потім вигукував: — Алло! Алло! О моя пані! О пані з Бурдвана! Це ти? З тобою говорить Панкхі. Ти пам’ятаєш мене? Я тут співаю: