В залі чекання третього класу сиділо на лавах декілька чоловік: хтось із них, певно, і співав. Голос був дзвінкий, як у дівчинки, проте жодного жіночого сарі не було видно. Я роззирнувся уважніше. Он воно що: співав і танцював хлопчик років дев’яти, — я бачив тільки його спину. З-під недбало пов’язаного тюрбана вибивалося давно не стрижене волосся; в старенькій, але чистій сорочці, босі ноги подряпані. Через шию на шворці метлявся шматок бляхи, на якій він відбивав такт. Ось хлопчик повернувся до мене і на моє запитання, де він навчився співу й таких пісень, весело засміявся:

— Мої пісні — це пісні вітру, вони нікому не належать. Я ніде не вчився, але ж у нас співають усюди — і вдома, і в школі, і на вулиці… Скрізь чути пісеньки з різних кінофільмів… Коли я не допомагаю батькові, то блукаю вулицями і без кінця слухаю, слухаю…

Я поцікавився, чи часто він співає удома.

— Раніше батько сердився, лаяв мене, а то й потиличника давав: чого ти, мовляв, усе скиглиш, краще б допоміг по господарству. Та якось мені пощастило: співом я заробив трохи грошей, за дві пайси наївся досхочу, а решту приніс додому. Відтоді батько вже нічого не каже, але й пісень моїх не слухає. Хіба що мати часом попросить: «Заспівай-но, Гару, пісеньку про глека, що пливе річкою». А треба сказати, що наша хижка стоїть над річкою… Що ж вам іще розказати?.. Є в мене дві сестрички, тільки зовсім маленькі… Одежі мені не купували вроду — доношую те, що дадуть добрі люди… Буває, приходиш додому, а їсти нема чого, то я, щоб забути про голод, починаю співати і невдовзі засинаю… Важкі недуги мене обминають: певно, боги бережуть мене, і я не знаю, що таке ліки… Якщо ж трапляється трішки занедужати, то навіть радію: лежу й бачу уві сні, ніби перед величезним натовпом співаю незвичайно гарну пісню, а на мене дзвінким дощем сиплються рупії… Ось вони мені по кісточки, вже важко танцювати, і я… прокидаюсь! А виявляється, то мої ноги заплуталися в підстилці. Потім знову заплющую очі, і до мене знову приходять ці дивовижні сни…

Присутні засміялися; не сміялися тільки я та Гару.

Незабаром я попрощався з ним і вийшов на перон. До вокзалу я вже не повернувся, а повільно рушив убік від станції. Притупування маленьких ніжок, стукотіння по блясі, дзвінкі, мелодійні пісні полонили мене. Мені страшенно закортіло відшукати його оселю на березі річки й там дізнатися: як воно так, що з темної шпарини, де не виводяться злидні й горе, пробився до світла такий ніжний пагін І

Здалеку донісся паровозний гудок — підходив мій поїзд. Я повернувся на перон. За кілька кроків від мене стояв Гару. Він прийшов не сам, а з приятелем.

Зараз Гару сподобався мені ще більше. Видно було, що він поривається щось сказати, але ніяк не може наважитись. Я поклав йому на плече руку й звернувся до його напарника, що, напевне, прийшов із ним для підмоги:

— Що ж Гару хоче мені сказати?

Гару зніяковіло мовчав, а його приятель пояснив:

— Він казав, що хоче тільки попрощатися з вами — і все. А більше нічого не казав.

Я простягнув Гару руку, але той не взяв її, а тільки шанобливо вклонився. Я поплескав його по плечу й мовив, що ніколи не чував таких гарних пісень.

Гару глянув на мене і його погляд на мить затуманився. Я здогадався: він бачить наяву один із своїх дивовижних снів — він хотів проститися зі мною, і бажання його здійснилося. Тепер він пробудився…

Знайшовши свій вагон, я зайшов у нього, сів на м’яку канапу, заплющив очі і подумки продовжив розмову. Раптом рипнули двері, і я розплющив очі: переді мною стояв Гару. Я зраділо підхопився: чи не їде й він цим поїздом? Якщо так, то треба мерщій бігти в касу й міняти йому квиток на перший клас. Але його товариш мовив:

— Гару хоче, щоб ви взяли його з собою, а він співатиме вам, розважатиме ваших дітей, вчитиме їх співу. Він вміє танцювати дуже гарний танок із дзвіночками.

Я глянув на Гару, в його очах світилося мовчазне благання, і в душі моїй забриніли всі його співані й неспівані пісні. Була мить, коли я навіть простяг руку, щоб утримати його й повезти з собою. Я вже бачив Гару в новій святковій курточці, бачив, як блищать його очі після першого вдалого виступу, та… Та замість цього я тільки погладив його по голові. Він притиснувся до мене, а я обійняв його за плечі:

— Ти — ціла повість, Гару, а я — письменник. І твоїм пісням, і моїм повістям доведеться ще почекати, поки за всіма нами не визнають людських прав. Так, ми з то-тою брати: ти в своєму лахмітті і я в своєму костюмі — ми обидва боремося за те, щоб нас по-справжньому оцінили. Різниця лише в тому, що ти тільки починаєш боротися, а я й досі не припиняю початої боротьби!

Не знаю, чи зрозумів хлопчик мої слова, але нібито зрозумів, бо очі його заблищали і він міцно потиснув мою руку. А я додав:

— Я не беру тебе з собою, Гару. В тебе є батьки, і ти не можеш залишити їх напризволяще. Але я завжди пам’ятатиму тебе, твого старенького батька, твою лагідну матір, річку, що плюскотить біля твоєї хатини, пісні, які наспівує тобі вітер, і сни, які осипають тебе золотим дощем…

Поїзд рушив. Довго біг Гару за моїм вагоном.

— Я ніколи не забуду тебе, Гару!

А він дивився й дивився мені вслід, поки його маленька постать не розтанула в безмежній далині… Так, Гару вже не було поруч, та дивовижні пісні його ще довго бриніли в мені.

Переклад з панджабської С.Наливайка.

Пудумейпіттан

Блаженний сон

Раму вісім років. Але як на його вік він дуже кволий. Раму маленького зросту, худий, мов тріска, і завжди хворіє. Тим часом він завжди допомагає батькам, і не було ще жодного випадку, щоб він не послухався їх.

Коли його мати нездужає, а це трапляється досить часто, — Раму доводиться бігати в крамничку, робити дещо по господарству; не батькові ж варити їсти — він іде на службу. А де взяти часу, щоб вивчити урок, приготувати домашнє завдання?!

Раму просить батька зайти до школи, пояснити вчителям, що й до чого, а той відмовляється — каже: «Ніколи». Та це й зрозуміло — не йому ж перепадає від учителя!

От і сьогодні та сама історія. Страх підказує Раму, що краще б не йти до школи. Але це неможливо…

Поки вчитель заглибився в книжку, хлопчик обережно прокрадається на своє місце. Однак цей шуліка уже встиг запримітити його.

— Гей, Рамасамі, скільки разів я казав тобі: не заходь, якщо запізнився! Чому ти сів?

Зараз же ставай на лаву…[25] Домашнє завдання приніс?

Раму нерішуче тупцяє на місці:

— Ти ще огинаєшся? — Учитель тягне його до столу. — Руку!

— Завтра я принесу завдання, сар[26].

— Завтра я тебе й помилую. А зараз давай руку! Ну!

— Ой! Боляче, сар! Не бийте мене, сар!

— Для того й б’ють, щоб було боляче. Ставай на лаву! А скільки уроків ще попереду! Скільки вчителів! І всі вони, один за одним, випробовують свою силу на Рамасамі.

Урок географії. Учитель заходить до класу, надіває окуляри, скидає тюрбан. Ой господи, яка в нього лінійка!

— Кришна! Назви північний кордон Індії.

— Гімалаї, сар.

— Гей ти, Піччо, встань! Південний кордон?

— Бенгальська затока, сар.

— Що-о?..

— Ні, ні… Арабське море, сар… Індійський океан, сар.

— Гей, Рамасамі, ти вчив урок? Головне місто Індії? Раму ледь чутно вимовляє:

Лясь! Лінійка опустилася на тремтячу руку.

— Ма-мо!.. Мамочко!

— Я тобі покажу маму! Геть звідси, віслюк! Стій за дверима і вчи урок.

…Раму уявляє себе дорослим. Він сидить на стільці. В руках у нього замашний кийок. На голові — тюрбан. На носі — окуляри… Яке чудесне перетворення!

З підручником і грифельною дошкою, наче маленький хлопчик, до нього несміливо підходить учитель географії.