Вона знеможено опустилася на межу. Легенький надвечірній вітерець місяця джетх, що цовівав досі, мало-помалу посилювався. І так само мало-помалу повітря напоювалося духмяними пахощами, що піднімалися з землі.

…Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

— А він більше тобі нічого не казав, синку? — тільки й спромоглася запитати мати.

— Ще казав, що ти, певно, дуже щаслива, коли маєш такого сина. А сам я, каже, ніщо, жебрак, волоцюга, нікого в мене немає…

— Дурить він тебе, дурить! — схлипнула мати, нишком витираючи непрохану сльозу. — Щоб ти мені з ним більше не водився! Чув?

Мохан тільки дивився на неї і мовчав.

Переклад з хінді С.Наливайка.

Крішан Чандар

Черевики

Ще ніколи в житті Фазаль не носив взуття. Навіть тепер, у свої вісімнадцять років, він ходив босоніж. А йому ж так хотілося походити в черевиках! Та, на жаль, доля не панькалася з ним.

Дитинство його минуло в притулку, де мулла[18], суворий чоловік із запаленими очима й довгою бородою, не шкодував штурханів і потиличників. А ще мулла морив дітей голодом. їх, звісно, годували, але так, що вічно хотілося їсти. Коли діти бачили щось більш-менш їстівне, то пожадливо з’їдали все до останньої крихти.

Гнітюче й постійне відчуття голоду змушувало Фазаля тинятися біля їдалень та буфетів. Іноді йому щастило-таки розжитися на черствий окраєць чи шматок солонини. В ці хвилини хлопцеві аж у голові паморочилось — таким нестерпним ставав голод. А ночами йому снилися цілі гори печені, манго та іншої смакоти, і він із криком прокидався, за що йому не раз діставалося від мулли й управителя.

Фазаль завжди думав тільки про їжу. Скільки мулла не примушував його правильно повторити молитву, та пекельні муки голоду так в’їлися у свідомість, що думати про щось інше Фазаль уже не міг. Тому його і вигнали з притулку, тим паче, що він не відзначався особливою кмітливістю. До того ж він навчився ще й красти. Правда, не гроші, а тільки їжу. Двічі мулла й управитель ловили його на гарячому й нещадно лупцювали. Та навіть тоді шматок, видобутий такою дорогою ціною, здавався йому напрочуд смачним. Як над розпеченою пустелею поступово громадяться хмари, так у сльозах і муках мужніє душа. Тіло Фазаля нестерпно нило від побоїв, але в роті він усе одно відчував солодкий смак їжі, і це діяло на нього, як цілющий бальзам.

Якби все обмежувалося тільки крадіжкою, то хлопчика, певно, й не вигнали б так швидко. Але він учинив набагато тяжчий злочин. Дітей у притулку примушували жебрати, і всю милостиню приносити муллі або управителеві. А Фазаль почав приховувати пайсу-другу й купувати на них жменю смаженого гороху чи гарячого рису. З нього почали брати приклад інші діти, аж доки це не дійшло до управителя. А хто ж потерпить, щоб його добро привласнював інший! Дітей вислідили й дали доброго прочухана, а Фазаля викинули з притулку просто на вулицю. Він упав і вдарився головою об кам’яні східці.

Спершу товариші, як могли, допомагали йому. Віднесли під залізничний міст і старанно доглядали його. З ока Фазаля текла кров, і щоб зупинити її, дітлахи присипали рану товченим вугіллям. Невдовзі око загноїлося, у Фазаля почалася гарячка. Але діти лишили його напризволяще й розбрелися по місту, бо одне тільки було в них на думці: як би десь поїсти.

В такому стані Фазаль провалявся під мостом кілька днів. Тоді йому було всього сім років. Дивовижно, як він не віддав богові душу. Інший на його місці напевне помер би разів десять, а він, бідолаха, не зумів померти навіть раз.

На нього наткнувся робітник Рахман, що зовсім випадково заглянув під міст і побачив на землі напівживого, скоцюрбленого хлопчика. Аллах відає, що коїлося в душі Рахмана, але, певно, це видовище вразило його до краю. Він узяв Фазаля на руки і приніс додому. Незважаючи на лайку та нарікання дружини, поклав хворого па свою постіль.

Не подумайте, що Рахман мав великі статки. Він був простим робітником у друкарні пана Асфія і одержував усього півсотні рупій на місяць. Рахман полюбляв випити, а напідпитку неодмінно затівав якусь сварку чи бійку. Навіть сидів за це у відділку; не раз діставалося йому і від самого власника друкарні. Вдома він лаявся з дружиною, а та зривала свою злість на дітях. Ті починали плакати, й плакали доти, аж поки не долав їх сон. Тоді наставала черга зронити сльозу й Рахманові, до нього приєднувалася дружина, в цьому вони обоє знаходили розраду.

За три місяці Рахман витратив на лікування Фазаля близько двадцяти п’яти рупій. Це була жертва, яку важко навіть збагнути. Кілька місяців не брав у рот і краплі спиртного, а на заощаджені гроші купив хлопчикові штучне око, хоч дружина збиралася купити на них маленькі срібні сережки. Іноді Рахманові хотілося спекатися хлопчика й викинути його на вулицю. Але щось зупиняло його. «Я сам приніс його додому, і тепер він видужує,— міркував Рахман. — Ось оклигає остаточно, тоді й спроваджу дармоїда».

Та коли Фазаль видужав і Рахман побачив, як хлопчик схуд і охляв, як жадібно дивиться на їжу, то вирішив таки залишити його в себе й усиновити, дарма що сімейку мав чималу. У Рахмана було семеро дітей, а восьме мало ось-ось народитися.

— Дивись мені,— попередив він дружину, — щоб Фазаль був ситий.

— Та ти що, чоловіче, здурів?

— Роби те, що тобі кажуть!

Дружині не лишалось нічого іншого, як скоритися. Фазаль того дня їв, як за себе кидав. Та другого дня апетит у нього став менший, третього — ще менший, а потім хлопець тягся до їжі вже не так з голоду, як за звичкою.

Рахмана це тішило. Він віддав Фазаля в школу. Але острах перед муллою так засів у душі в хлопця, а притулок і нескінченні побої так грунтовно відбили всяку охоту до знань, що, проходивши до школи вісім років, він ледве-ледве добувся четвертого класу. Врешті-решт Рахман забрав хлопця зі школи. Перші дні на волі Фазаль ходив невимовно щасливий, а потім взявся допомагати по господарству: мив посуд, ходив на базар. Разом із ровесниками воював з хлопчиками сусідних кварталів і нахапався брутальних слівець. Іноді Рахман посилав його в місто продавати смажене насіння або сінгхару [19], та оскільки в арифметиці Фазаль був зовсім слабкий, то майже ніякої виручки додому не приносив. Сінгхара звичайно йшла по дві штуки на ану, а він давав на ану то одну, а то й усі чотири. Іноді, одержавши з покупця ану за півфунта арахісу, він давав дві ани здачі, а іноді, вже одержавши гроші, забував про них і так приставав до покупця, що той не витримував і лупцював його. Кілька разів поліцейський навіть забирав у нього кошика, а самого супроводжував у відділок.

Після двох років привільного життя Фазаль за клопотанням Рахмана почав працювати в друкарні пана Асфія. Було йому вже вісімнадцять, і в жилах його вирувала молода кров. Його дужі руки й міцні ноги не знали спокою, ніби прагнули чимшвидше створити щось відчутне. Тепер оці самі руки й ноги трудилися в друкарні пана Асфія за дванадцять рупій на місяць. І треба сказати, що вони трудилися, як машина. Часом за роботою Фазаль згадував про дванадцять рупій, і серце радісно заходилось, а всього його аж обсипало морозом. Дванадцять рупій! Дванадцять рупій! Після роботи він виходив на вулицю, і дванадцять рупій, здавалося, обступали його звідусюди. Тепер він зможе купити собі сорочку, штани чи шарф. Він зробить модну зачіску… і… і… Так! Тепер він накупить собі солодощів. Ось отримає гроші й купить аж дві дюжини апельсинів! А потім піде в ресторан «Об’єднані провінції» і проковтне одним духом аж п’ять порцій печені. На згадку про гроші він почипав працювати ще ревніше і, захоплюючись, тихенько мугикав щось під ніс. «Ех, молоде ще, зелене, — казали про нього старі робітники. — Підросте, то вже так не співатиме. Що йому? Ні дружини, ні клопотів. Нехай собі. Адже в цьому світі не дуже поспіваєш».