Коре, що нудився, запропонував випити пляшку вина з його колекціï. Погодились, тим більше походження цієï пляшки і ïï історія могло послужити уроком для войовничих правителів.

Гел взяв пляшку, роздивився етикетку, напис був надрукований мовою длоків, Гел згадав те місто, спалене страшною хімічною зброєю: рідиною, яка вступає у хімічну реакцію з киснем, кисень горить і полум'я по колу розповсюджується доти, доки легка рідина витає у повітрі.

Калтокійці рятували людей у тому місті, гасили полум'я, було пошкоджено два катера, шукали живих, хоча живих залишалось все менше і менше.

Тоді всіма каналами світового телебачення йшлося про наслідки війни. Страшна трагедія викликала небачений резонанс. Непримиренні вороги сіли за стіл переговорів, і підписали акт про мир. Та, звісно, перед тим розлючений Гел пообіцяв правителям воюючих планет, що повільно вдушить ïх обох власними руками, якщо вони не підпишуть ті кляті документи — політики йому повірили. І наступного дня журналісти написали про людяність. А звідки ïй взятись, тій людяності, у черствих серцях закостенілих ділків, що наживались на довготривалому протистоянні.

Гел провів пальцем по запиленому вінцю пляшки, корок ніби сам вислизнув з вінця і впав на килим. Варко вдав, ніби не помітив тієï чудасіï. Калтокієць вдихнув аромат старого вина. І відчув гіркий запах палаючого міста. Та все ж вино було чудове:

— Хай душі загиблих виноділів будуть щасливі у своïх наступних життях. — Промовив Гел і зробив перший ковток, після чого передав пляшку Ролу.

— І нехай війна обходить ті планети, де вони будуть народжуватись, — закінчив Рол. Відпив. Подивився на пляшку, повернувши ïï до вікна. Крізь темне скло, крізь темний напій ніби крізь бурштин, просвічувалась тоненька зірочка світла. Рол віддав ту пляшку Коре. Коре випив і запропонував Варко. Варко узяв ту пляшку, що ніби була символом мирного договору між ним, командуючим копроконськими військами і цим дивним та дуже могутнім калтокійським тан-лардом.

Гел загорнувся у велику куртку Коре, вино і куртка приємно зігрівали. Рол сидів поряд, дивився у вікно, йому не потрібно було нічого пояснювати, лише відкрити думки. Рол думав, зважував і погоджувався с припущеннями Гела. А з боку здавалось, що сидять на столі два замріяні юнаки, один грається з комп'ютером другий про щось просте мріє з відкритими очима.

Коре знав, що у телепатичну розмову Гела і Рола зараз втручатись не можна, тому мовчки тицяв ïх у руки пляшку з вином і насолоджувався спокоєм, як завжди цінним, тому що між боями.

А тим часом Варко займався підготовкою до «м'якого перевороту». Армія була на його боці, та ще необхідно нейтралізувати декілька заповзятих чиновників. Варко викликав у Долину вірних генералів і тих, кому вже не судилось ту Долину покинути.

Коре вирішив зайнятися обідом для Варко і двох своïх друзів. Тим більше, Рол майже зростив кістки на його руці, хоча ïï все ж таки ту руку поки потрібно було поберегти.

Саме в той час я зв'язалась з Ролом і розповіла йому про те, що на мене напали. Він захвилювався, та я пояснила, що бій ми з Летосом виграли і летимо далі цілі й неушкоджені.

«Мусиш бути обережна на Ракірлі,» — попередив Рол.

«Не хвилюйся, знаю, — посміхнулась я, — і виклич свій флот на кордони системи, про всяк випадок».

«Мілено, ти мене дивуєш, — у його думці я почула хіба що не образу, — я не такий дурний, як ви».

Гел, послухавши нашу розмову, зіскочив зі столу і повідомив:

— Все, припущення припущеннями та хочу достеменно знати, що тут відбувається. Я іду розмовляти з міністром. Пане Варко, попередьте охорону в'язниці.

— Думаєш, він щось знає? — запитав Рол.

— Я тут взагалі нічого вже не думаю, — буркнув Гел і пішов до дверей.

Варко зітхнув, дивлячись у спину калтокійцю. Він не звик довіряти кому б то, та про всяк випадок тримав поки свою недовіру при собі.

Гел не встиг ще підійти до дверей, коли до кімнати увірвався Старий солдат, ледь не збив його з ніг і крикнув:

— Пане Варко! Міністр втік! З лідеанськими найманцями!

— А щоб вас! Відчував же… — рикнув Гел і вибіг з кабінету Варко, на порозі повернувся і запитав у Старого солдата: — На чому вони втекли?

Солдат, що йому синець ще нагадував про нічне побоïще, спантеличено подивився на Гела, потім на Варко, ніяк не міг зрозуміти, чому вчорашній в'язень сьогодні ходить вільно, задає запитання і навіть командує. Варко тихо повторив запитання:

— На чому вони втекли?

— На всюдиході…

— Тоді дожену, — впевнено сказав Гел.

— З лідеанцями впораєшся? — запитав Рол.

— А що, хочеш допомогти? — посміхнувся Гел.

Рол засміявся:

— Ні, я і так тобі допоміг.

Гел кинув на стіл теплу куртку Коре і вийшов. Він знав, що Рол правий, Варко самого поки що залишати не можна, Гел і Рол теж людям не вірили. А на Коре надіï мало: по-перше, Варко його друг, а, по-друге, Коре дійсно нічого не розуміє в урядових інтригах чи політиці, а загалом то є одне й те саме.

Старий здивовано подивився вслід низькорослому прибульцю, Варко махнув рукою:

— Хай іде куди хоче, а ти візьми половину гарнізону і на літаках прочешіть Долину. Міністра не можна випускати. Візьми ще й мою машину. І ще, Нак уже прилетів?

— Так, командире.

— Добре, він знає, що робити, виконуйте. — Варко помітив посмішку Рола, процідив ледь не скрізь зуби. — Я хочу впевнитись, що Корде не покине Долину.

— Я розумію, — відповів Рол, — сам би так чинив.

— А ви взагалі хто?

Коре втрутився:

— Знаєш, друже, бувають такі, м-м-м, як тобі сказати… люди, про яких іноді треба менше знати.

* * *

Міністр з безстрашним ідіотизмом велів зупинити всюдихід, коли побачив тонку фігуру Гела на путівцю.

Три лідеанця вистрибнули з машини, третій залишився за кермом. Міністр посміхався.

— Ти що, заблукав? Чи теж втік? Якщо втік, то я скажу, що невдало! — голосно, з викликом і збудженням, закричав міністр. Він встиг вже дістати з кобури звичайний голчастий блискучий пістолет, звів гашетку, — а мріï таки здійснюються! Що ти тут робиш, наволоче?

Гел дивувався: міністр щасливий лише від думки, що може вбити його. Та на диво, чомусь не відчував жодних емоцій, навіть презирства — ні суму, ні радості, тільки якусь незрозумілу втому від людськоï підлості і жаги крові. Здавалося, ніби міністр міг вдовольнити страшну спрагу саме його кров'ю.

Корде Пантро підняв пістолет, спрямовуючи його на чужинця.

Лідеанці стояли по обидві боки міністра, готові добити калтокійця, якщо міністр не влучить. Гел не втримався і всміхнувся, міністр помітив ту криву посмішку. Розізлився і вистрілив.

Звичайний метал зараз міг поранити Гела, та не зупинити. І взагалі Пан міністр стріляти не умів, куля не влучила, і чужинця вже не було на дорозі, у бік пана Пантро стрибав великий попелясто-чорний звір. Лідеанці з криками: «Аджар!!!» кинулись бігти. Не хотіли ризикувати життям заради копроконського міністра. Корде Пантро на мить розгубився, але швидко зрозумів, що ніхто його не захищатиме, і звір надто реальний. Міністр не наважився більше стріляти, кинув важку зброю і побіг не менш прудко, ніж його зрадливі найманці.

Лідеанець, який був за кермом, теж вистрибнув із всюдихода та зник у лісі.

А міністр вскочив до машини, натиснув на запалювання, двигун чомусь не заводився, міністр випещеним пальчиком тицяв у кнопку, та вона більше не працювала, чомусь зламалась. Не щастило пану міністру сьогодні.

Звір спокійно підійшов до машини. Великі лапи м'яко ступали по опалому листі. Довге шовкове хутро блищало під скупим на тепло, та все ж таки яскравим осіннім «сонцем». Гел чув, як голосно гупало серце міністра, наче барабанний дріб смертельного поєдинку, тільки поєдинку зараз не буде… Все, награлись…

Міністр перебрався на крісло пасажира, вискочив з машини з другого боку і побіг до лісу, звір аж надто ліниво наздогнав його і одним ударом величезноï лапи звалив на землю, тоді повернув собі людські риси, тільки кігті на пальцях залишив та очі звірині.