Він не гірше за акторів вмів одним виразом обличчя передати потрібну емоцію і зараз скептично пересмикнув губою:

— Перепрошую, старий, але то не може бути цікавим за самим визначенням. То є так навіть якщо там геніяльний текст.

— Чому? — здивувався я.

— Бо текст сьогодні — то ніц. То останнє, на що має звертати увагу сучасний видавець. Бо книжку продає ім’я автора, а хто у нас автор? Ліна Костенко? Павло Загребельний? Лауреат Нобелівської премії? Чи хоч би Гіларі Клінтон або покоївка принцеси Діани? Той автор — ніхто, прийми мої перепросини і не ображайся, бо то не є особисте. Мені він навіть сподобався. Щирий такий вуйко.

— Тим більше, що сподобався. Це ж правда з вуст очевидця.

— То й що, коли очевидця? Знаєш, у мистецтві важливо не те, що хтось побачив, але хто саме побачив, ким він був? От хто, приміром, твій дядько? Сантехнік. Най би й інженер. От якби тобі у книгарні запропонували мемуари сантехніка, ти б їх купив?

— Ну, не перебільшуй. Він перш за все стукач, а потім уже сантехнік. Ти ж сам чув, що у сантехніки пішов від безвиході, щоб не було на кого писати.

Мирослав повчально підняв пальця вгору:

— Запам’ятай на все життя, друже. Стукач — то не перш за все. Стукачів були тисячі, коли не мільйони. Стукач — це приправа, часом дуже пікантна. Та основна страва — на кого саме він стукав. Якби він був стукав на Марченка, Стуса, Дзюбу, Хмару — то була би бомба. А з ким, прошу пана, балакав інженер-сантехнік? У кращому випадку — з інтелігенцією районового ґатунку — вчителем, лікарем, бібліотекарем. На твого діда був стукав, а хіба твій дід академік? Давай подивимо-си реально — мемуари сантехніка не цікаві ніц. То, як та твоя секретарка, що написала щоденник у службовому журналі. Заходиш до книгарні, а там книжка — мемуари сантехніка та щоденник секретарки під однією палітуркою. Ґвалт!

Аналогія була вбивчою. Я одразу іншими очами подивився на дядькові каракулі, які щільно вкривали білі аркуші. Не треба було напружуватися, щоб уявити короткі жовтуваті пальці, що стискають дешеву кулькову ручку, старанно виводячи слова, очі у товстих окулярах «для близу» та світло старенької настільної лампи, яке утворює круг на пошарпаному столі. І справді, хіба зможе таке конкурувати з Гаррі Поттером? Я зітхнув і, зав’язавши мотузки на старенькій течці, пожбурив мемуари сантехніка на дно найнижчої шухляди. Місце їм, звісно, у смітнику, але старий не зрозуміє мене, якщо не отримає ані книжки ані навіть свого дорогоцінного рукопису. Нічого, хай собі полежить — не вперше в історії невідомий автор пише «у стіл».

Мирослав тим часом знову схилився над прес-пап’є, пальцями посмикуючи себе за пасмо коси, яке звалилося з плечей — ознака творчої зосередженості.

— Цікаво? — спитав я, засунувши шухляду на місце.

— Дещо грубувато, але з приколом. А фігурки нагорі, то ж якась алегорія?

— Наскільки пам’ятаю, не алегорія, а реальна сцена із табірного життя. Дід його вирізав, коли повернувся звідти. Вісім років у Інті — мені в дитинстві казали, що він писав дисертацію про білих ведмедів. Такий собі родинний гумор.

— Чорненький.

— Яке життя, такий і гумор.

— А за що сидів?

— Був під окупацією, у школі робив, а прийшли «визволителі», то забрали за співпрацю з румунами. Директор школи настукав, щоб його самого не взяли.

Мирослав кивнув:

— Мої теж були в УПА, дідо у лісі, а баба — зв’язкова. Але я про то довідався лиш зараз. Бо навіть згадки в родині не було. Конспірувалиси.

— А мій дід не конспірувався. Навпаки, завжди голосно казав: «Я — ворог народу». Наче пишався. А коли у вісімдесятих міліція ганяла і стригла хіпі, навмисне відпустив довге волосся, аж до плечей. Питав у ментів: «Чого ж ви мене не забираєте?» А їм слабо було його забрати, він був клієнтом КДБ. Пам’ятаю, вся хата була завішана антенами — щоб ловити БіБі-Сі та Голос Америки. Вони глушили, а він мотав додаткові кола з дроту, щоб краще брало. Приймач старий, ламповий, все чутно. Приходив до нас і розповідав: «Вороги сказали таке і таке». Називав їх ворогами, як і себе. Геть не ховався.

— Ну то у вас. А у нас люди до вісімдесятих у конторі відмічалися. Те, що на сході пробачали, у нас — ніц. Різні реалії.

— Може, й так. Та я не про те. Бачиш, тут в центрі мавпа сидить на троні і ніби спить — це їхній табірний пахан. Всі перед ним на цирлах ходили… Ні, мабуть, трон — це все-таки алегорія, тут ти правий. А оце, — я вказав пальцем на наступну мавпу, — на скрипці грає, жаль, смичок відламався. Це професор консерваторії, міжнародний лауреат, сидів разом із дідом. На скрипці грав для начальства і для блатних. Отак зберуться і слухають, а він їм — Моцарта з Бетховеном.

Спогади поглинали мене, і на якийсь момент здалося навіть, що це вже я стою біля столу, піднявшись навшпиньки, а дід розповідає, схилившись через моє плече, і пальцем торкається різьблених фігурок. Яким же я був ідіотом, що не записав усе докладно — як, наприклад, звали того скрипаля і що з ними сталося далі. Хоча, з іншого боку, Мирослав правий — кому воно цікаво, окрім мене? Мій дід й справді не академік і навіть не стукав на академіків. А я й без того діда пам’ятаю, його тріснутий після таборів голос та шерехаті руки, що пестять мою шию.

— А оці ззаду? — вирвав мене з ностальгійного виру Мирослав. — Це хто?

За троном пахана стояло дві мавпи — дебела, яка своїми габаритами переважувала трон, і маленька, що визирала з-поза спинки, немовби нашіптуючи щось на вухо авторитету.

— Той, більший — головний кат і убивця. Однією рукою міг задушити людину. А другий — розводило, такий собі сірий кардинал. Бачиш, як коситься на пахана? Думає, як в горло вчепитися.

— То всьо дідо розповідав?

— Так. Дід у мене був філософ.

— Скорше художник. Бо то вже не просто філософське, а майже художнє осмислення дійсності.

— Тобі видніше.

— Ну а ті? — Мирослав указав на решту мавп, що сиділи по кутках.

Колись їх було чотири — у кожному кутку по одній. Але час і необережне поводження призвели до того, що від однієї з мавп лишився тільки уламок ноги. Певно, саме на цій нозі вона стояла чи сиділа колись. Решта ж фігурок збереглися повністю — перша стояла на колінах, схилившись до землі і закривши голову руками, чи то вона молилася, чи то плакала? Друга сиділа, обхопивши ногами миску і жадібно їла щось. Третя — танцювала. Дідові навіть вдалося вирізьбити хустинку у піднятій над головою руці, щоб зміст дії був зрозумілим з першого погляду. Проте кого конкретно зображали ці мавпи, і що саме робила четверта, втрачена, мені згадати не вдалося.

— Знаєш, — я розгублено почухав потилицю. — А про цих я нічого не пам’ятаю. Дід розповідав про кожну, але ти ж розумієш, як воно, в дитинстві. Тоді здається, що все це буде вічно — і дід, і його розповіді. Що ти завжди зможеш перепитати. Тому й не слухаєш. А потім жалієш, що був такий дурний.

— Ну, я тобі скажу, — Мирослав поклав руку мені на плече, — той, хто все-таки жаліє, не є зовсім пропащий. Мо’, хоч своїм дітям перекаже, що почув був. Бо з таких от родинних історій складається історія країни.

— Напевне… Цікаво, а от ми з тобою… Що ми онукам розповідатимемо?

— Чого це одразу онукам? А дітям?

Я засміявся:

— Дітям ми нічого не розповідаємо. Бо відповідно до Кримінального кодексу термін давності за особливо тяжкі злочини ще не сплив.