— Ага, — сказав Степан. — На кленах вони люблять. Тіки тепер їх нема так, щоб дуже. Рідко де побачиш хрущика.

— От бачиш? А колись їх було стіки, що курям трусили. І я малим дуже любив гратися з тими хрущами. Було, підкидаю їх, сонних, і так інтересно, коли вони злітають: дж-ж-ж-ж… А то раз мені стукнуло в голову, узяв я хруща, закрив у бляшанку і закопав на городі. Не знаю для чого, так просто. Але слухай сюди. На другий день відкопую, відкриваю бляшанку, а того хруща там нема. І досі чудно мені, як згадаю: де ж він подівся? Що за чудасія?

— Видряпався у щілину, — сказав Степан.

— Не було там ніякої щілини!

— Ну, то як же?

— Не знаю, — знизав плечима Валерка. — І ніхто не пояснить. Ми, люди, багато чого не знаємо. Навіть зовсім простого. Ось я тебе ще про одне спитаю, бо воно давно не дає мені спокою. Якось, оце вже недавно, почав я згадувати своє дитинство: теплий вечір, череда йде з поля, курявичка за нею, що пахне мені і досі, хрущі гудуть… І згадав я того хруща — як же він вибрався із бляшанки? Лапки в нього чіпкі, дуженькі, думаю собі, як і ти оце, а потім: стоп! А скільки ж їх, лапок, у хруща? Не можу згадати. Питаю в жінки, вона в мене теж сільська, — не знає. Чого ти, каже, причепився до мене, не міг щось розумніше спитати? Воно-то так, є багато питань розумніших, а от це в’їлося мені і крутиться в голові, хоч що хоч роби. Скільки ж їх, лапок, у хруща? От ти знаєш?

— Шість, кажись, — невпевнено мовив Степан.

— Кажись. Бач, і ти не знаєш. Отож я і в хлопців питаю на роботі, у нас же половина заводу з села, — ніхто не знає. Той каже, чотири, той — шість, той — вісім, а один навіть б’є себе в груди, що десять. Еге, кажу, майже сороканіжка. Та пішов ти, розсердився він, зі своїми хрущами, знаєш, куди? Ходиш тут, забиваєш баки. Може, й так, говорити нема про що, але чому ніхто з нас ніколи не придивився, скільки лапок у хруща, чому?

— То скільки ж їх все-таки? — спитав Степан.

— А біс його знає! — з якоюсь веселою злістю сказав Валерка. — Я тоді попитав, посушив собі голову та й забув. А тепер от знов мучуся з цим питанням.

— Тре’ було книжку взяти про комах, там є.

— Книжку, — хмикнув Валерка. — Це біжи запишися в бібліотеку, потім знайди ту книжку, тоді прочитай, тоді занеси… Не по мені такий клопіт. — Він пошкріб за вухом, зітхнув. — Мабуть, не так я живу… Не знаю, як треба, але, мабуть, не так. Біс його знає… Піду зараз до тієї розумаки, що про овена мені розказувала, спитаю, скільки лапок у хруща. Бувай, Стьопа, я ще забіжу до тебе. А за Катерину не переживай, прибіжить твоя Катерина, ніде не дінеться. Якщо ти не стрибав у гречку, то вона тим більше не стрибне. Повір, я їх знаю, жінок, я їх наскрізь бачу. Бувай.

Валерка підвівся, моргнув Степанові і тихо причинив за собою двері.

Де ж вона, де?

Щось трапилося. Катерина давно вже зайшла б до нього, вона сім разів забігла б сьогодні, аби все було добре. Нічого ж не сказала, не попередила, що десь затримається чи кудись має відлучитися…

Треба спитати у Муталіба, може, вона йому сказала? Якщо він ще зайде сьогодні. Про Стратона Митрофановича Муталіб змовчав… Не хотів хвилювати. І Катерина приховала од нього правду. Валерка обмовився, бо думав, що він уже знає. Стратон Митрофанович… Дивно як, аж моторошно… Ось тобі живий чоловік, говорить, сміється, сумує, а потім раз — і нема. Каже, нічого не встиг, не написав книжку, навіть не заглянув у ту балочку. Неправда, він багато встиг, багато зробив…

А що встиг зробити я, що після мене зостанеться? Кажуть, що досить збудувати дім, посадити дерево і народити дитину… чи як там? То тільки кажуть… Цього замало. Я поставив хату, посадив не одне дерево, у мене троє дітей, але цього дуже і дуже мало. Тобто не мало, нічого дорожчого за дітей немає, однак не тільки для цього людина приходить на світ. Не тільки… І лихий чоловік може збудувати дім, вимахати цілий палац, посадити дерево, може виростити сад і мати з нього неабиякий зиск, може народити купу дітей і не стати від того кращим. От де заморока. І Валерка он каже, що живе не так, хоча й у нього двоє дітей, він теж, мабуть, садив дерева і будував великі кораблі… Може, і я жив не так? Намагався так, а виходило інакше. Всяко бувало, та навіть тоді, коли він хотів тільки добра і ліз у вогонь і воду, люди часто вважали, що робить він це не так. Вони не казали, як саме треба робити, але знали напевно, що не так… Не так… Мабуть, і справді не так. Він смикався, нервував, гарячився, бився лобом об стіну, а пуття з того мало виходило. Як от, приміром, тоді з ялинником — не одне дерево він хотів захистити, цілий ліс, але… не так. Як же все-таки треба було?

Перед Новим роком Степана на «газоні» послали до Хлипнівського лісу привезти дров для дитячих ясел, там вони вже попиляні, лежать у штабелях, тільки викинь на машину і привези. Він їхав укоченою колією через Хлипнівський ліс, коли назустріч вихопилася «Волга» високого районного начальника, номер знайомий, треба розминутися, і Степан узяв управо, між дерев, бо «Волга» у глибокому снігу засяде, а він «газоном» пройде. У легковику сиділо душ троє п’яних, розчервонілих чоловіків, усі вони чогось реготали, потім, коли «Волга» минала «газон», Степан помітив, що її відчинений багажник з горою напханий молоденькими ялинами. Дивного в тому нічого не було, люди готувалися до Нового року, Степан поїхав далі, милуючись зимовим лісом.

Невдовзі він упізнав молодий розкішний ялинник, якого вони садили ще школярами (допомагали лісництву — наче вчора було), дерева вже піднялися у півтора людського зросту, та раптом Степана щось як різонуло по очах — на кількох ялинах не було верхівок, хтось зовсім недавно позбивав вершки, бо ще й свіжа тирса жовтіла на снігу.

Степан зупинив машину, вийшов, подивився на ті безверхі ялини, на людські сліди біля них, потім скочив у «газон» і, розвернувшись, помчав у райцентр. «Волгу» він уже не дожене, але треба щось робити, дрова він завезе пізніше, а зараз треба негайно бити у дзвони. Тільки-от куди їхати, до кого стукатися — в міліцію, райком, прокуратуру? Ні, — трохи охолов дорогою Степан, — можна спершу заїхати у «Лісгоспзаг», прямо до директора, колись він навіть був у нього, Мостовий попросив щось передати… як же його… Кравченко… чи Кириченко… щось таке, але це не має значення, головне — забити на сполох, аби крадіїв заскочили на гарячому.

Кравченко-чи-Кириченко був у себе в кабінеті, у нього сидів ще якийсь чоловік у форменому кітелі із зеленими петлицями, та Степана він прийняв, вислухав і про ялини, і про «Волгу» з такими-то номерами, а потім раптом спитав:

— А сам ви хто такий будете?

— Як хто? — не зрозумів Степан.

— Ну, хто ви, звідки? І яке відношення маєте до лісу?

— Я… людина, — розгубився Степан.

— Людина, — пересміхнувся Кравченко-чи-Кириченко з чоловіком у кітелі. — А самі ви що робили у лісі?

— Я? По дрова їздив. Для ясел.

— Цікаво. Але бачте, товаришу, річ у тім, що на Хлипнівській дільниці у нас немає ялинника.

— Як це — нема? — отетерів Степан.

— А так. Нема, і все. — Кравченко-чи-Кириченко дістав із шухляди якусь табличку, потім узяв, леле, він узяв лупу і подивився крізь неї на ту табличку. — Нема тут у нас ялинових насаджень. Нема ж? — перепитав чоловіка у кітелі.

— Нема, — сказав той.

— Я ж сам їх садив, що ви кажете?

— Ну, може, якесь там деревце одне-друге є, — погодився Кравченко-чи-Кириченко. — Але до плану насаджень вони не внесені. Так що даремно ви гарячкуєте. У нас тут планове виробництво, а не… гурток юннатів.

Якби Степанові тоді автомат — він би стріляв. А так розвернувся і вийшов.

— Та горіть ви синім вогнем!

Куди ж тепер? У міліцію чи до прокурора не підеш, це ясно. Немає там, каже, ніякого ялинника. Там у плані насаджень, каже, порожнє місце, ось подивися в лупу, якщо недобачаєш. А розтуди його!..

І тут Степана осяяло.

Та що ж тут думати, треба піти в редакцію, в районну газету, і про все розказати, ця газетка часто пише про охорону природи, для них це буде як знахідка. Вони ж можуть навіть сфотографувати безверхі ялини і надрукувати те фото в газеті!