«Чудний ти, світе», — думала Катерина. На що вже оця їхня станція зовсім маленька — тут не кожен і поїзд зупиняється, і квитки дають лише за годину до відправлення, а бач, скільки люду зібралося серед ночі. І кожному кудись треба.

Степан із батьком лишилися біля мотоцикла, а Катерина стала в чергу до каси. Тільки тепер згадала, що в Степана є книжечка, з якою можна брати квитки без черги, але він соромиться її показувати. Хай, тут недовго.

Люди якісь невиспані, кволі, і через те, здається, так поволі рухається черга. То, бува, галасують, штовхаються, пнуться один поперед одного до віконечка, а тут ні: розмовляють майже пошепки, буцім бояться розбудити пасажирів, що дрімають на лавах. Солодко спиться тут, на станції, — хоч і не міцно, а солодко. Чого воно так?

Та ось підійде поїзд, і все тут закипить, забігає, прокинеться цей сонний мурашник, бо зупинка — на дві-три хвилини.

— Мені до Луганьшка, дочко, один, — став біля віконечка сухорлявий дідок у новій куфайчині.

— Куди?

— До Луганьшка.

— Немає, діду, такого міста.

— Як це немає? — здивувався старий: куди ж оце він зібрався, навіть куфайку нову купив.

— А так, дуже просто, — чомусь зраділа касирка і приязно посміхнулася дідкові.

— Воно що — провалилося? — не до сміху було старому.

— Оце кумедія, ге, діду? — встряв котрийсь із вічних жартівників. — Було — й нема. Може, це на Марсі?

У черзі заворушилися, звеселіли, ждали, що ж воно далі буде з оцим дідком, котрий вирушив до міста, якого, виявляється, не існує.

— На Марсі життя немає, — сказав поважний чоловік у фетровому капелюсі.

— Як немає? — здивувався жартівник. — А казали ж космонавти й мештателі, що на Марсі будуть яблуні цвісти.

— Помилялися, — сказав поважний чоловік у фетровому капелюсі. — Тепер усе помінялося. Наука пішла вперед.

— А-а-а, — обернувся жартівник до діда. — Чули, все помінялося? Навіть на Марсі. Як ви, кажете, називається місто?

— Луганьшк, — старий уже поліз у кишеню по адресу, але поважний чоловік у фетровому капелюся його випередив:

— Луганськ, напевно? Ворошиловград?

— Так-так, — зрадів дідок. — Дочка там у мене, заміж виходить. Їхала, бач, у Луганьшк, а че вже Ворошиловград.

— Хіба вона вам не писала?

Ох, народ. Усе йому треба знати.

Катерина взяла квитки, і поки виносили речі на перон, закричав, наближаючись, поїзд, вихопився з пітьми зненацька, хоча всі його ждали саме зараз, заскреготав, засопів невдоволено, ніби знехотя зупиняючись на цій незавидній станції.

І поки він не зупинявся, потрібно було запримітити, з якого боку їхній вагон, щоб добігти туди з речами, вчасно повкидати їх у тамбур, допомогти Степанові зійти на високі приступки, а там Катерина вскочить уже й на ходу.

Так і є, їхній вагон виявився аж у хвості, Катерина вхопила стільки вузлів, наче мала сім рук, і побігла вздовж поїзда. За нею підбігцем трухикав Іван Побережний з клумаком картоплі; Степан, і той узяв якусь торбу, але йшов поволі, похитьки, хоча зовсім не горбився, був якось аж гордо випростаний у спині й трохи зверхньо дивився на всю цю біганину та метушню.

— Куди? Куди?! — роздратовано-заспаним голосом покрикувала немолода вже провідниця, мимо якої почали влітати у вагон торби, клунки, вузли, захаращуючи прохід. — Де ви таке бачили? Це в багажний вагон здають, стільки лахів, з ума зійти!..

— Якось уже помиримось, голубонько, — винувато сказав Іван Побережний. — Вибачайте, не гуляти їдемо.

— На базар, знаємо! Лупите такі гроші, а за багаж заплатити — вдавитесь. Ану, викидайте мені назад! — невідь-чому розпалилася провідниця, струсивши із себе сон. — Пройти ніяк!

— Та який там базар, у лікарню їдемо, — просився Іван Побережний. — Заплатимо скільки треба, сина он у лікарню проводжаю.

Саме підійшов Степан, і, глянувши на нього, жінка трохи охолола.

— Хоч квитки маєте? — спитала суворо, але вже примирливо.

— Ось! — Катерина подала їй квитки, взяла Степана попід руку, та раптом підійшов батько, обхопив Степана за плечі й по-жіночому притулився йому до грудей.

— Не треба, — сказав Степан.

— Тіки що — дайте знать. Я приїду. — Іван Побережний одірвався від сина, ступив до Катерини і взяв її за руку, як ніколи іще не брав. — Дивись там, дочко, за ним… Дивись…

Хотів іще щось сказати, але протяжно засопів поїзд, шарпнувся, загримів вагонами, і Степан зійшов на приступку, легенько відтрутивши Катерину, що кинулась було йому допомагати.

Ще якісь слова ворушилися в Івана Побережного на губах, а поїзд уже набирав ходу, і старий теж, знявши з голови картуза і зібгавши його в руці, рушив услід за поїздом, вдивляючись у темну пройму дверей, де стояла з ліхтариком немолода вже і зовсім не зла провідниця. З-за її плеча дивився на батька Степан, і його не розхвилювали так ні зітхання старого, ні сльози, як вразила саме оця кваплива, над силу хода за поїздом, коли батько з останніх сил налягав на розтрощену десь під отими Яссами ногу.

Провідниця не зачиняла дверей, аж поки старий із затиснутим у руці картузом не розтанув у темряві, потім обернулася до Степана й Катерини.

— Проходьте в шосте купе. Там порожньо. Давайте поможу вам перенести клунки.

Взяла, що під руку трапилось, і першою пішла безлюдним вузьким коридором.

У купе Катерина дістала з корзини кілька великих червоних яблук і простягла провідниці.

— Ой, не треба…

— Візьміть, це з нашого садка.

— Спасибі. Я зараз дам постелі.

При скупому світлі нічної лампочки Катерина застелила дві нижні полиці, Степан одразу приліг, і вона підмостила йому ще й свою подушку — так він останнім часом спав, майже напівсидячи. Катерина присіла до столика, підперла долонею щоку і сказала ніби аж весело:

— Ну от і все, поїхали! А ти боявся.

— Авжеж, що б я робив без тебе, не знаю, — у тон їй мовив Степан і тихо всміхнувся. Потримав ту усмішку на обличчі, щось міркуючи сам собі, потім сказав: — А це діло! Поїдемо, Катю, в Київ на базар, спродаємося зараненька та й назад, га?

— А чо’, можна, — погодилась Катерина. Їй якось ураз стало тепло і затишно від його усмішки й від того, що вони вдвох, самі лишилися в цьому тісному купе, і хотілося, щоб цей поїзд їхав довго-довго, бо хтозна, що там чекає їх попереду, а тут їм ніхто не заважає, можна говорити із Степаном про що завгодно і скільки завгодно. Їй зовсім не хотілося спати, Катерині жаль було втрачати бодай часину, відведену їм на двох, тим більше часину, коли Степан не заходиться кашлем, а тихо собі усміхається й навіть жартує.

— Я люблю базарувати, — сказав він, — веселе це діло.

— Еге ж, дуже багато ти базарував.

— Чого ж, ще як малим був, їздив з матір’ю у Кривий Ріг картоплю продавати. Туди за одну ніч добралися, а назад тиждень ішли.

— Пішки? — здивувалася Катерина.

— Атож, пішки. Ми там корову купили. Майку. Гарна така була корова, червоної масті, а роги рівненькі, чисті, як два молоденькі місяці. То ото ми й гнали її полями додому.

— А ночували де?

— Там же, у полі, й ночували, а де ж. Пригадую, вилізу на скирту, ночі прохолодні були, а скирта теплом дихає. Наче жива, дихає, віриш? А небо яке! Зірки мерехтять, падають… Здавалося, ось-ось якась упаде на скирту.

— Ти мені про це й не розказував, — дивувалася Катерина.

— А вранці, чуєш, Катю, вранці прокидаюся, а мама корову доїть. Дінь-день, дінь-день. У нас же й дійничка була з собою. Мама надоїть повну, молоко біле, шумке, і п’ємо його просто з відерця, а воно ворушиться на губах, лоскоче. Тоді мама візьме та й виллє його у траву. «Що ви робите? — кричу. — Хіба ж так можна?» А вона: «Куди ж нам його дівати, сину? Корову треба здоїти, бо вим’я присушить». Я, дурний, було, дмуся на матір, та увечері знов те саме. Доїть мама корову і виливає молоко на траву. Майка теж, бачу, сумно так дивиться великими очима на те марнотратство. Ось так ми й мандрували цілий тиждень полями. Це тоді мама була десь такого віку, як я тепер. Якими ж довгими були тоді дні… Не те що тепер. Чи воно всім людям отак?