Хіба не про це говорив і дядько Онисим, коли тихого червневого надвечір’я вони сиділи з вудками удвох над Тікичем. Саме цвіла калина, мав ловитись линок, якого дядько страшенно любив за хитрий кльов, над річкою стояли густі пахощі зела, що на межі весни та літа найдужче увіходило в силу, здоровий дух води і цвітіння, — все це наводило дядька на філософський лад, і він казав, не зводячи очей з гусячої пір’їни, яка правила давнім мислителям за перо, а дядькові — за поплавок:

— Ти от візьми нашу сверблячку до риболовлі. Дехто думає, що це від жадібності. Не знаю, може, когось і це тягне до річки, але я, приміром, можу купити риби і в магазині. Я думаю, Стьопо, що це у нас озивається голос пращурів. — Онисим Кіндратович дмухнув у штульбу «біломорини» і закурив. — Вони ж добували собі харч риболовлею та ще мисливством. І повсякчас на природі були. От і нас до цього тягне, душа просить. А зиску тут ніякого.

— Який же тут зиск, — знизав плечима Степан. — Сказано ж у народі: риба й зайці заведуть у старці.

— Е, не до шмиги мені ця примовка. Не той старець, що з порожньою торбою, а той, у кого замість душі дупло. Хіба ти не багатий цією річкою, лісом, птаством, яке тобі за так дано? Ще й який багатий. Бо душу маєш. А скільки, Стьопо, тепер таких людей, що, окрім горобця, більше пташки не бачили. Чи якщо й побачить, то не скаже, як вона зветься. По телевізору впізнає папугу, колібрі, а який із себе, приміром, голубий рибалочка, то не питай.

— Голубий рибалочка?

— Еге, пташина така. Виходить, і ти не бачив. Тепер вона рідко до нас залітає. Зверху і справді голуба, наче в синьці скупана. А дзьоб тонкий і довгий, як у кулика. І то тим дзьобом так спритно хапає дрібну рибку на воді, що й не запримітиш коли. Того й рибалочкою зветься.

— Ви його бачили?

— Я сидів отако, як тепер, на березі, а він на вербі причаївся. Потім писнув по-мишачому і лясь на воду, ще й пірнув, мов та качка. Дивлюсь — уже полетів з рибкою в дзьобі.

— А я недавно щигликове гніздо бачив, — похвалився Степан. — На нього теж не часто натрапиш.

— Гніздо? — зрадів дядько. — Добра прикмета. Знаєш, як у нас ще називають щиглика? Мальованець.

— Він і справді як розмальований. В намисті червоному. А крила жовтенькі.

— Тші-іть, віть-віть, — присвиснув дядько, показуючи, як співає щиглик-мальованець. — Де ж ти бачив його?

«У пралісі», — ледь не сказав Степан, але спохопився: це ж тільки вони з Катериною так називали лісистий берег Тікича. То був лиш їхній праліс.

Уперше він повів її туди у травні. Не тому, що о цій порі праліс розквітає, розкошує в солодкому диханні бузку та черемхи і виповнюється стількома звуками, що потопаєш у них. Ні, Степан любив праліс о будь-якій порі, але довго не міг сюди вирватися (від села кілометрів сім) через весняні клопоти в колгоспі. То готувалися до сівби, то сіяли — мерщій, поки земелька проситься, кидай у неї сім’я, і Степанові навіть доводилося пересідати з «газона» на трактор, впрягатися в сівалки. Він нічого не вмів робити впівсили, весь час пропадав на полі або в майстерні, і Катерина бачила його тільки ночами. Зморений, пропахлий гіркуватим духом протруєного зерна, він і вночі довго не міг заснути, любив тихенько погомоніти з Катериною про таке, чого вона не дуже тямила і дивувалася, що Степан бере це так близько до серця. То мріяв про сівалку, яка б так розмірено кидала в ґрунт насіння буряків, щоб їх потім не проривати, то казав, що комбайн «РКС-6» на розгаслій ріллі, мов черепаха, треба поміняти зірочки для збільшення обертів, і тоді він ходитиме де завгодно. Степан це сам зробить, уже говорив з Мостовим, головою колгоспу, бо їхній інженер та старший механік не дуже в те вірять.

Катерині чудно було його слухати, однак і тішилася собі нищечком: щось хазяйське прокинулося в чоловікові, за таким не пропадеш. Якось вони їхали удвох Степановим «газоном» за селом, саме перепав короткий весняний дощик і розпушене поле запарувало, задихало прозорим туманцем. Степан зупинив машину, вийшов і, набравши повні груди повітря, видихнув: «Погуляла земля». Говорив про землю, як про живу істоту, і саме тепер, коли погуляла земля і віддихувалася серпанковими хмарками, Катерині захотілося відкрити Степанові одну таємницю, але побоялася зурочити і сказала про неї уже в пралісі, коли вони вибралися туди травневої неділі. Випав якимось дивом такий день, що Степан не пішов на роботу (з посівною впоралися, до жнив ще далеко), і то був один із найщасливіших днів у їхньому житті.

Праліс розвився, зацвів, випростався листом, тільки дуби ще були в тугій бруньці, а земля палахкотіла рястом, серед якого там і сям стриміли свічечки найперших грибів — зморшок. В такому царстві тебе неодмінно перейме бентежна думка, що ти ось є на цьому світі, є, є, а могло ж і не бути. Чому саме ти? Чому саме тобі випало усе це бачити і відчувати, радіти, жити? І коротка щемлива печаль — колись усе це погасне для тебе.

Десь недалеко озвалась зозуля, Катерина загадала, скільки їй літ накує, й почала рахувати:

— Один, два, три…

— Не треба, — раптом перебив її Степан.

— Чому?

— Я не хочу.

— Але чому?

— А що, коли вона перестане зараз? Коли накує тобі зовсім мало?

— Смішний…

Зозуля ж кувала й кувала — лунко, заливисто, спрагло. Степан наче бачив, як вона з кожним «ку-ку» чемно кланяється, опускаючи хвіст і схиляючи голову, ніби й справді дарує комусь літа, а тим часом міркує отією чемною сірою голівкою, кому б це підкинути своє яєчко.

Зозуля втихла, й зараз же подав свій голосочок щиглик:

— Тші-іть! Чвіть-чвіть!

Він був зовсім поруч, Степан відразу помітив його на терновому кущі й показав Катерині. Вона не встигла помилуватися на строкатого мальованця, як той пурхнув геть од людського ока, і тоді вони помітили в кущі гніздо. Воно було схоже на маленьку мисочку, виплетену з трави, а на дні тієї мисочки зеленіли четверо яєчок у темних цятках. Катерина відчула поглядом, що вони теплі.

— Ходімо, — сказала вона. — Не лякаймо пташку.

Вони пішли до річки, яка тремтіла і знемагала від нересту, вкриваючись білою піною; біля берега терлася риба, ворушився і щось шепотів очерет, на поверхні води зблискували карасі, які перекидалися догори животами — гуляли.

— А він теж ніби в червоній шапочці, — сказала Катерина.

— Хто?

— Щиглик. Це ж десь і Щедрик тут?

Степан зачудовано дивився на неї, він думав, що Катерина вже забула про Щедрика, але ні, вона спитала про нього без тіні усміху.

— Його не можна бачити, — сказав Степан.

— Так, але ж він тут?

— Звісно.

Вони притихли, і довго дивилися на річку, і бачили більше, аніж відкривалося зору, ніби цієї миті хтось хлюпнув у них надприродної сили, — бачили крізь воду все, що діялося в річці, до найтоншої нитки водоростей, до найменшої піщинки насподі Тікича.

Золотиста кругла карасиха поволі пропливала при самісінькому дні, черкаючи боками соковиті стебла очерету й гострі листочки горошниці. Їй подобалося це тихе прибережжя, де вода була тепла й ласкава, куди не сягала пружна течія, отже, ікрини надійно заляжуть в зарослому зеленню літеплі і не понесе їх вода хтозна в яку далечінь. Тими ікринами золотиста карасиха була переповнена до млосної втоми і від того здавалася ще круглішою і не такою спритною, якою була насправді. Плавці на її животі припухли, ворушила ними злегенька, вишукуючи найзручнішу місцину і спроквола перехиляючись трохи набік, аби глянути вгору. Там, угорі, якраз над нею, гуляв продовгуватий срібний карась, він тішився цією парною лагідною водою, чув у собі трепетну молоду силу, з якою годен зараз попливти швидше за щуку, але не міг полишити золотисту карасиху і, щоб якось погамувати у собі нестримну силу й жагу, жваво перевертався з боку на бік, плюскотівся і часом навіть викидався над водою, завмираючи від захвату.

Карасиха поблажливо косувала на ті його пустощі, вони і її запалювали до шаленого грища, і хотілося звільнитися від ваги, від безлічі ікринок, що дедалі тугіше перекочувалися в ній і просились під сонце. Пора!