Здавалося б, стоїчне «не охаю» — але це тільки видимість стоїцизму, і тут гніздо мого презирства: це — негордий «бленд» смиренності й задушеної ненависті, гіркоти й розпачу, покірності й розчавленості. У нас немає філософів західного штибу й мудреців — східного, зате маємо похуїзм — відфільтрований базар безіменної народної мудрості. Її набуток перекладається нормальною мовою як андерґраунд єдино можливої історичної свідомості, яка витіснила інші форми життя і негативно ставиться до будь-яких пафосних пропозицій. Бункер похуїзму виявився міцнішим за революційний романтизм та пропагандистський пафос перших п’ятирічок:

З розряду суспільного підпілля, з відчуженою власністю тричі іронічного «рідного» заводу, похуїзм поширився на всі відчуття життя, розлився, як нафта по воді, підім’яв під себе загальний тонус національного існування, вдерся в зону почуттів, настроїв і став справжнім господарем становища.

Це вам не французьке «жьоманфу». «Жьоманфу» — ласкавий вітерець ноншаланса, недбало закинуте кашне через плече. Обмежене поняття. А похуїзм — без меж. За великим рахунком, нам справді однаково. Це не фраза, а керівництво до бездіяльності.

Похуїзм можна було б назвати російською версією європейського цинізму, але таке визначення більше заплутує суть справи, ніж прояснює аналогію. На Заході люблять міркувати про цинізм радянських часів, взагалі про російський цинізм. Це — проекція стороннього, не занадто вимогливого до своєї точності погляду. Похуїзм, на перший погляд, близький до цинізму розчаруванням у можливостях зв’язку між «я» та «іншими», помстою «іншим» за її неможливість. Тим часом похуїзм разюче відрізняється від цинізму байдужістю до успіху й відмовою знайти виграшне становище для саморозвитку. Цинізм динамічний, похуїзм — нерухомий; це ідеологія розтоптаних ілюзій. Цинізм — не народне слово; він — просунута частина індивідуалізму, підпорядкування всього й усіх своїм інтересам, активна зарозумілість, що переходить у філософське винищування інших як суперників, обов’язкове змішування їх з гівном, що може закінчитися й реальним знищенням. У Росії цинізм обмежений жменькою «висуванців», які існують у кожному поколінні. У російських низах немає чистого цинізму через неочищеність «я» від общинної лушпайки (звідси про «рідний завод»: не мені, а нам-тo хули…).

Цинізм верхів і похуїзм низів — ось що таке російська смерть.

Похуїзм — пасивний опір, саботаж, який став довічним гальмом. За нестерпного режиму похуїзм сягає майже статусу дисидентства, і його часто плутають із активно обраною соціальною позицією. Той-таки «рідний завод» можна прочитати як надію для російської еміграції, хоча він, швидше за все, працює на користь НКВД. Похуїзм і в останні роки радянської влади вважався у лібералів прогресивним явищем, викликав захват, розчулення. Та коли режим скінчився, виявилося, що похуїзм настільки ввійшов у кров народу, що спрацював проти ліберальних ідей.

Важко сказати, що було причиною, а що — наслідком, але розчарування першої шеренги реформаторів у власному народі було, у всякому разі, мотором корупції. Народ не відгукнувся — отже, збагачуйся. Похуїзм поховав романтику реформ так само однозначно, як і романтику революції, показав неможливість громадського життя в Росії ні в якому вигляді. Він апріорніший за будь-яку спробу змін; «вітер змін» виявився конфузливим випусканням газів. До початку 1990-х років народ був уже викінченим похуїстом, до реформ історично спізнилися, різниця в сорок років між Ригою та Москвою стала «доленосною», розрив часів — незворотнім. Із функціонального розладу, яким похуїзм ще був у Росії 1917 року, він перейшов в органічний стан.

З іншого боку, реформатори зовсім не зважали на похуїзм, не закладали його у свій комп’ютер, не розуміли, що похуїзм змінив національну стратегію історії так, що деформація виявилася мейнстрімом.

Похуїзм — не розчарування західника й не фундаментальна цінність слов’янофіла, похуїзм — кінцеве злиття двох напрямків. Західництво привнесло сюди свою рефлексію, слов’янофільство — споглядальність і здорове ледарство. Похуїзм «замочив» російську демократію.

У російській свідомості, незважаючи на «общинність», споконвіку закодовано комплекс самотності. Нічим нікого не здивуєш з точки зору гірше.

Із розстібнутої ширінки Сірого стирчить жмут пожованої сорочки. Це теж деталь похуїзму, на зразок квітчасто-ягідного орнаменту модерну. Похуїзм в одязі, як і весь поведінковий похуїзм, — стиль-диктатор, котрий не любить відхилень, він їх звично «топить» у грубому сарказмі.

— Сірий, твої дідусі й бабусі померли?

Сміється:

— Аякже! Померли.

— А батьки?

— Ага.

— А діти?

— І діти померли.

— Виходить, ти сам-один?

— Начебто так.

Мене не бентежить, що Сірий видасться тонкому діячеві дивною точкою. Можливо, який-небудь іноземець навіть заявить, що все це — російський шаманізм і крашанки. Але плювати на іноземця. Не будь Сірого, я б не знав, що сказати про призначення цієї країни. Не соціальне й не планетарне, а містичне, тобто суто божественне.

Мій контакт із Сірим — єдина можливість вийти за хибне коло. Це не узагальнений образ, та й взагалі не образ. Це бачення мого життя. Не будь Сірого, я б думав, що Росія — кінчена країна, а тепер я так не думаю.

Я думаю, навпаки, що Росія потрібна для продовження людського проекту. Ця думка може видатися натяжкою, якщо взяти до уваги, що в Росії помирає більше народу, ніж народжується. Але Росія не потребує логічних рекомендацій.

Коли Сірий помер і ненадовго від нас пішов, його вдова знайшла в гаражі запилюжені паки фотографій. Вона була дуже вражена тим, що чоловік жив великим життям.

Бабулька — не вікове явище, а національний продукт. Ні в кого немає таких бабульок. Ні в китайців, ні в американців. У чому секрет бабульки? Вона більше схожа на іншу бабульку, ніж на себе як на людину. Навіть якщо бабулька бабульці — різниця, і навіть істотна різниця за вдачею, то загальний клімат бабульки єдиний.

Хлопець у Росії називається брутальним словом «пацан». Пацан — це суцільні прищі. Він живе без понять. У пацана, наприклад, незрозуміло, звідки тече слина, звідки — сперма. Пацан — недолюдина, а тому ставлення до «молоді» (застаріле рад. поняття) у Росії недолюдське.

Навіть найохайніші російські дівчата залишають свою дупку трохи брудною. Кожна російська дівчина, з одного боку, сором’язлива, а з другого — блядовита. Є, щоправда, тонкі діячі, які вважають, що таке поєднання неможливе, позаяк суперечить конституції життя. Але якщо познайомитися з дівчиною, то її перехід з однієї якості в іншу відбуватиметься закономірно. Я сам мав можливість установити це дослідним шляхом.

Із приводу давньої суперечки Сірий казав, що різниця між капіталізмом і комунізмом не більша, ніж між павуком і тарганом. Я ж доводив йому, що комунізм шкідливий для життя, а капіталізм — для душі.

Є чимало тонких діячів, яким здається, що комунізм вигадали євреї. Насправді ж кожна російська людина — комуніст. Комуністами були Андрій Рубльов, Пушкін, Микола Другий та всі інші російські люди. Сірий теж був комуністом. Він теж повз кудись із відмороженими ногами, як і всі інші.

Навіть мій батько і той на старості літ розчарувався в росіянах. Сидить на кухні, їсть сосиски й вигукує зовсім іронічно: Great Russian people! Great Russian people!

Після такого все дозволено.