Сірий вирішив боротися за демократію й потрапив до в’язниці. Він там теж продовжував боротися. Із в’язниці вийшов педерастом. Тепер живе в Європі й ображається на увесь світ.

Дебелі. Я б хотів мати багато друзів, але вони мені швидко набридають. У них немає бажання повеселитися. Мій нині покійний французький приятель розповідав, що, коли переїжджав кордон Росії, у нього в голові лунав «клич!» і йому здавалося, що приїхав у цирк. Усе несправжнє. Зате кайф.

Навіть дивно, що в Росії так брудно живуть. Це не пояснити браком грошей. Помити підлогу можна й зовсім безгрошовій людині. Але підлоги брудні, шпалери засрані. На люстрі висять штани. Холодильник лежить боком на підлозі. Всі стелі залиті. Ті — жовті, ті — чорні. Якщо чорні, це погано, виходить, балки гнилі. Навіть незрозуміло, чому все аж так засрано.

Правда, є оселі, де чистіше. І думаєш: ось же метушаться, пилюку витирають. Але не з повагою думаєш. А так — між іншим.

Усе-таки найголовніше російське слово — бруд. У Росії все брудне: машини, думки, дівки, квіти, поля, весна. Про брудну весну писав Пушкін, а потім замислився і не надрукував, посоромився. А можливо, якби надрукував, то вийшла б інша, чиста Росія, хто знає.

— А ти справді переховувався на Ваганьківському кладовищі?

— Ну.

— А що ти там робив?

— Обгризав кістки знаменитостей. — Сірий помовчав і додав: — Можна, звичайно, навести лад у Москві. Москва стала кращою.

Я знайшов для себе Америку. Америка танцює. Америка співає. Америка дивиться на мене розплющеними очима.

— Америко, — сказав я, — давай вирішувати, що нам робити.

— Давай вирішувати, — відповіла Америка.

І ось тут було важке рішення. Я захитався.

— Як добре послати мою батьківщину на хуй! — сказав я. — Як добре сховатися в Сан-Франциско.

Там так безтурботно. Там так по-американському. Я завис. Ти приїхала, щоб мене відвезти. Там у тебе яхти. Комп’ютери. День народження. Але що мені робити з тобою? Життя — не гума.

Сірий закохався в наглядачку. Весела така наглядачка, не нудна. Вона стала його таємною нареченою. Вона його викупила. Він звільнився. Жили разом у передмісті. Грали в дурня. Разом вчинили збройний розбій, щоб зіграти весілля. Когось убили, когось покалічили. Менти чомусь їх не спіймали.

У кожного росіянина, на подив іноземцям, є не тільки ім’я, а й по батькові.

— Росіянин без по батькові, як чоловік без трусів, — сказав мені старий римський професор філології.

Поверхове спостереження. Але навіть мій російсь-

кий друг, великий шанувальник імен-по батькові, який знає всіх росіян на ім’я та по батькові, ставиться до цих імен-по батькові як до допоміжних елементів. На відміну від нього, я впевнений, що ім’я-по батькові, з’єднуючись цугом, створює образ людини і забезпечує її присутність навіть там, де цієї людини немає.

Росію занапастили імена-по батькові. Саме завдяки причепам «по батькові» могла виникнути така згубна ідея воскресіння батьків. Росіянин тягає на собі батька впродовж усього життя.

Мертвий вантаж.

— Навіщо в нас мат? — запитав я його.

— Мат треба берегти, як зіницю ока, — наказав Сірий. — Мат — наше паливо. Як гас. Його не можна розбазарювати.

— Росія розвалиться?

— Ти що, журналіст? — здивувався Сірий. — Росія саме тим і гарна, що непередбачувана. Це її конституція, і хто цього не розуміє, той мудак. Росія може розвалитися дуже просто! А може й не розвалитися. Росія може перемогти німців, а програти фіннам або ще якимсь папуасам.

Я подивився на Сірого. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно виліз із барлогу.

Потім я його довго не бачив. До яких би хитрощів не вдавався, я не міг його побачити. Я познайомився з ним випадково, у тому вимірі життя, в який боявся зайти, не знаючи з нього виходу. У мене трапляються такі завороти голови, коли мізки роблять мертву петлю. У тому житті, де метро, булочна, видавці, діти, Сірого немає і бути не може. Геній місця ніколи не має місця. Є тільки напруга, схожа з ясновидінням. Не привід вдаватися ні до анаші, ні до героїну. Я й сам героїн.

Тоді я став подорожувати. Я бачив різні речі. Я бачив марево Малі, пінгвінів із рожевими бровами на скелях біля Кейптауна і вертикальну аскезу Індії, я пішов на Тибет, бо там живуть найправильніші люди цієї землі.

І коли повертався, я думав про Сірого, мені хотілося поставити йому кілька запитань. Я зустрів Сірого зовсім випадково, на автобусній зупинці, коли, віддавши в ремонт на вулиці Обручова свій неновий автомобіль, збирався їхати додому.

— Від’їздився? — спитав він.

— Я був на Тибеті, — не без гордості сказав я, намагаючись його трохи вразити.

— На хуй мені твій Тибет? — сказав Сірий.

Він сів в автобус і поїхав.

Агенти з торгівлі нерухомістю, дільничні лікарі — всі, хто має щоденний доступ до простого народу, вражені мірою його здичавілості.

За фасадом великого міста, у надрах «убитих» комунальних квартир, із гнилим серпантином зовнішньої електропроводки, «жучками», гачками, затулками, синюшними стінами, битими шибками, потрісканими підвіконнями, відірваними дверними ручками, тазами, затхлістю, там, де вулиця починається з коридору, труби сльозяться, у вбиральнях собачий холод і гола лампочка, розселена Росія, що дотепер продовжує допетровські часи. Випадково помилишся номером телефону — відгукнеться із глибини колодязя несамовитий голос — з розмаху в’їдеш у Середньовіччя.

Неадекватність елементарних уявлень, фантастичні образи світу, що скупчилися, рояться і розмножуються в головах, малинові прищепки і друшляки під відклеєними шпалерами, що повисли навиворіт — газетні жовті гасла, що розвінчують чи то Бухаріна, чи то Ізраїль, сморід старої білизни, тремтячі руки з розпухлими венами, кмітливість таргана, за яким ганяються з капцем у руці, хитрування, непомірні претензії на порожньому місці, невибагливість, дикий алкоголізм, відсталість, яка не піддається аналізу при тому, що цілий день не вимикається телевізор, сварки, лайки як норма життя, нашіптування, пересуди, плітки, ненависть, скнарість, убогість — весь цей клубок злиплої свідомості перекочується по всій країні. Дохле гарматне м’ясо, непередбачуваний фаталізм, готовий фарш для ницої демагогії, недобре примруження, припиздяний рокер, маніяк із лобзиком, невитравний запашок газу, нестійкість реакції, хвороби всіх видів, фізичне каліцтво, незрозуміла гордість за прожиті роки, нестрижена сивина, параліч волі, невміння підсумувати свій досвід, хибні поняття про історію хоча б учорашнього, прожитого ними ж, як свідками, дня, мозкові вузли карикатур з неминучим Хрущем і бровастим хануриком, поклоніння силі, нелюдська слабкість — ось той люд, що живе — не живе, але який є і який ми занадто рідко беремо до уваги як реальність.

Деренчать у їхніх кімнатах слабенькі серванти.

Сплетіння марення й посилання на шваґра, коли доводяться недоказові речі, коли наївність — найніжніше з усіх слів, яке можна підібрати, характеризуючи їхні думки — яке випробування для будь-якої людини, що обрала своєю релігією любов до ближнього, яке знущання з неї.

Міль з’їла плюшеві подушечки.

Надія на те, що комуналки розселяться, теж наївна. Комуналка, як світло непогаслого місяця, —

норма російської ментальності. Вона ж — модель жаданої соборності. Засрані під’їзди й підворіття, непрочищені, засмічені, як сміттєпроводи, печерні люди метафізичні. їхній розрізнений посуд, гнуті ложки-виделки підзвітні лише божественному суду. Вони знижують уявлення про людину, контакт із ними породжує гострі емігрантські наміри, спільне проживання викликає думки про пекло.