Потім ми зустрілися з Нілами знов. Пам'ятаю, це було в барі готелю «Негреско», близько третьої години дня. Ми їх чекали, сидячи напроти вікна. У тій напівтемряві, що огортала нас, небесна блакить за шибками здавалася ще яснішою і ще недосяжнішою.

- А якщо з'явиться Вількур? - Я завжди називав його на прізвище.

- Вдамо, що не знаємо його,-сказала Сильвія. - Або покинемо його з Нілами і зникнемо остаточно.

Оте «зникнемо», почуте з уст Сильвії, нині крижаним холодом стискає мені серце. Але того дня я сміявся, уявляючи, як Ніли й Вількур сидять за одним столом, не знаючи до пуття, про що розмовляти, й хвилюючись, що нас усе нема й нема.

Та ні, Вількур не з'явився.

І ми трохи пройшли з Нілами вздовж Англійської набережної. І саме того дня фотограф, що стояв коло «Середземноморського палацу», навів на нас об'єктив і тицьнув мені в руку картку з адресою ательє, де через три дні я міг забрати знімки.

Машина з дипломатичними номерами стояла навпроти каруселі в парку Альберта І. Ніл сказав нам, що вони з дружиною збираються «заскочити» в Монако й «уладнати справи». Він був у светрі із відгорнутим коміром і замшевій куртці, яку ми бачили на ньому першого вечора; Барбара Ніл була в джинсах і соболиному манто.

Потім Ніл відвів мене вбік. Ми стояли біля каруселі, що повільно оберталася. Там була тільки одна дитина. Вона сиділа в червоних санях, запряжених білими кіньми, навік приреченими тягти за собою ті сани.

- Це нагадує мені дитинство... - зітхнув Ніл. - Я мав тоді, здасться, років десять... Так... У п'ятдесятому році... Чи в п'ятдесят першому... Ми гуляли тут із батьком і його товаришем... А потім мені захотілося прокататися на цій каруселі, і батьків товариш сів разом зі мною... Ви знаєте, хто це був? Еррол Флінн. Вам це ім'я щось каже - Флінн? - Він поблажливо обійняв мене за плечі. - Я хотів поговорити з вами про діамант. Скоро в Барбари день народження, і хочеться якомога швидше дати вам завдаток. Чек мого банку в Монако... Англійського банку... Вас це влаштовує?

- Воля ваша.

- Я вставлю цей діамант у перстень... Барбара дуже радітиме.

Ми знову приєдналися до Сильвії та Барбари. Перед тим, як сісти до машини, Ніли нас обняли. Того дня я подумав, що вони - чудова пара. До того ж повітря на Лазуровому березі взимку таке м'яке, небо і море голубе, а життя, коли простуєш сонячної днини по гірській дорозі Вільфранша, таке легке, і все здається можливим: чеки англійського банку в Монако, які вам тицяють до кишені, Еррол Флінн, що катається на каруселі в парку Альберта І...

- Сьогодні повечеряємо в «Коко-Біч»! - Голос Ніла дзвінко лунав у телефонній трубці. Американської вимови не відчувалося зовсім, навіть коли він сказав «Коко-Біч». - Ми заїдемо за вами до готелю після восьмої.

- Може, зустрінемося десь на вулиці? - запропонував я.

- Ні, ні. Простіше заїхати до готелю. Можливо, ми затримаємось... Отже, після восьмої в готелі. Ми посигналимо.

Заперечувати не було сенсу. Так і буде. Я дав згоду, почепив трубку й вийшов з телефонної будки на бульварі Гамбетта.

Ми відчинили в кімнаті вікно, щоб почути сигнал, і лежали обоє на ліжку, оскільки примоститися в нас більше не було де.

Ще до смеркання пішов дощ. Він дрібно тарабанив по цинковій покрівлі, і від того шуму нам чомусь уявлялося, паче ми лежимо в кімнаті якогось готелю на курорті в Туке чи в Кабурзі.

_ А «Коко-Біч» це де? - запитала Сильвія.

У бік Антіба? Мису Ферра? Чи іще далі? «Коко-Біч»... У цій назві було щось полінезійське, і тому в моїй пам'яті зринули назви пляжів у Сен-Тропе: «Таїті», «Мореа»...

- Як ти гадаєш, це далеко від Ніцци?

Їхати далеко машиною я побоювався. Я завжди уникав заходити пізно до ресторану чи кабаре, бо потім, наприкінці вечора, мусиш чекати, доки хтось із гостей погодиться відвезти тебе своєю машиною додому. А той гість звичайно п'яний, і всю дорогу твоє життя висить на волосинці.

- А якщо відкрутитись? - запропонував я.

Отже, вимкнемо в кімнаті світло. Вони відчинять хвіртку і пройдуть через сад. Хазяйка відімкне скляні двері, і їхні голоси залунають на веранді. Хтось кілька разів постукає до нас. Потім вони покличуть: «Ви вдома?» Тиша. І ось ми з полегкістю дослухаємось, як віддаляються їхні кроки, причиняється хвіртка... Нарешті самі! Ніщо не зрівняється з цією насолодою...

Тричі пролунав сигнал - глухо, мов гудок корабля в тумані. Підвівшись до вікна, я побачив за огорожею Нілову постать. На сходах я сказав до Сильвії:

- Якщо «Коко-Біч» далеко, запропонуємо повечеряти десь ближче. Скажемо, що мусимо повернутися раніше, бо нам мають дзвонити.

- Або нам доведеться їх покинути,- додала Сильвія.

Дощу вже не було. Ніл, вітаючись, помахав нам рукою.

- Я боявся, що ви не почуєте сигналу.

Він був у светрі з відгорнутим коміром і в замшевій куртці.

Машина стояла в затінку на проспекті Шекспіра - чорна, простора, але її марки я визначити не зміг. Може, німецька? Номери були не дипломатичні, а паризькі.

- Довелося взяти іншу машину, - пояснив Ніл. - Та поламалась.

Він розчинив перед нами дверцята. Барбара Ніл у соболиному манто чекала на передньому сидінні. Ніл сів за кермо.

- Вперед, до «Коко-Біч»! -гукнув він, різко розвертаючи машину.

По вулиці Кафареллі ми поїхали, як на мене, надто швидко.

- А «Коко-Біч» далеко? - запитав я.

- Зовсім ні,- відповів Ніл. - Зразу за портом. Це Барбарин улюблений ресторан.

Вона обернулася до нас і всміхнулась.

- Я певна, вам там сподобається.

Ми проминули порт. Тоді проїхали повз парк Віж'є та яхт-клуб. Ніл завернув на звивисту вулицю, що тяглась уздовж моря, і зупинився біля понтона, освітленого яскравою вивіскою.

- «Коко-Біч»! Всі -за мною!

Його радість видалася мені якоюсь неприродною. Чого це він так розходився?

Коли йшли через понтон, Ніл фамільярно обняв обох жінок за плечі. Віяв досить рвучкий вітер, і він гукнув їм:

- Обережно, не опиніться за бортом!

Нарешті ми спустилися вузькими сходами - за поручень там правив товстий білий канат - униз і коридором дісталися до ресторанної зали. Перед нами з'явився метрдотель у моряцькому костюмі й білому кашкеті:

- На чиє ім'я було замовлення, панове?

- Капітана Ніла!

Закритий склом ресторан підіймався над водою метрів на десять. Моряк-метрдотель підвів нас до столика, який стояв ближче до вікна, і Ніл наполіг, щоб ми з Сильвією сіли обличчям до міста. Відвідувачів було мало, вони стиха розмовляли за своїми столиками.

- Найкраще тут улітку,- мовив Ніл. -Дах знімають, і зала стає терасою на свіжому повітрі. Уявляєте, цей ресторан відкрив двадцять років тому колишній батьків садівник!..

- Він і досі його власник? - запитав я.

- Ні, помер.

Його відповідь мене розчарувала. Того вечора мене взагалі гнітили лихі передчуття, і я не відмовився б зустрітись із колишнім садівником Нілового батька. Тоді я бодай упевнився б, що Ніл належить до дуже багатої і впливової американської родини.

Офіціанти, як і метрдотель, були в білих куртках із золотистими ґудзиками й у білих штанях, але без кашкетів. Над вхідними дверима висів рятувальний круг, на якому голубими літерами стояло: «Коко-Біч».

- Правда, гарно? - запитав Ніл.

Перед нами з Сильвією відкрилась уся бухта Ангелів, де яскраво освітлені місця контрастували з тим, що лишалися в темряві. Світло прожекторів вихоплювало з мороку скелі та пам'ятник померлим біля підніжжя Замкової гори, а далі вирізнявся парк Альберта І, фасад та рожевий купол готелю «Негреско».

- Ми наче на кораблі,- мовила Барбара.

Так, «члени екіпажу» мовчки снували між столиками, і я помітив, що всі вони в пантофлях.

- Сподіваюся, ви ще не схопили морської хвороби? - пожартував Ніл.

Його слова мене чомусь насторожили. А може, то було просто через дощові краплі, що тарабанили по склу, та вітер, який шарпав білий прапор з написом «Коко-Біч» - той прапор стримів над понтоном перед входом до ресторану, наче на носі яхти.