— То ви підете звідси чи ні?

Вони дивилися на нього, ну, зовсім чудні — позамерзали чи скам’яніли.

— Пусти мене, шевче, — змолився біля сливки лісник. — Я вже сили не маю!

— Еге, а мучити бідаків мав силу?

— Я був добрий до вас.

— Щоб повести у пекло, хе-хе! — засміявся швець.

— Ти сам записався.

— Віддай папір, — сердито сказав швець. — Бо онде вже й панотець ідуть.

Вони дивилися один на одного: лісник біля сливки, а швець з-під яблуні.

— Ти лихіший за мене, — сказав лісник. — Я з тобою подоброму, а ти ні!

— Не я, а ти до мене прийшов, — відказав спокійно швець.

— Тебе не переговориш, — мовив лісник. — Вийми бомагу з кишені, бо в мене руки приклеєні.

Марійка пішла до нього, а швець ледве не заплакав, така ніжна й м’яка вона була. «Оця дитина, — подумав він, — рятує мене. Й Микола, слава Богу, недаремно живе зі мною в одній хаті. Й вони всі теж», — подивився він на жінку й дітей, що все ще непорушно стовбичили біля нього; сам би він, може, й не мав би стільки сили, сам він ледве дихає — он і сливку не міг струснути: після всього цього, думав він, чи буде в нього сила жити далі: онде небо, літо, все цвіте й росте, а йому осінь пахне; так, йому пахла осінь, мабуть, цей лісник, чи дідько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! — він недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий він, але ці діти… ні, він не старий, він ще скаже в цьому ділі своє слово; але й зла він не носить, ну чому він не носить зла? Ні, він не лихий, душа його, як небо голубе, безмірне, душа його між отією блакиттю й землею. Все пропахло осінню, прілою, жовтою, сірою, як сама наша матінка земля. Осінню цілого світу!

Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небі хмари? Ну, звісно, онде на небокраї вже поблискує й погримує. Лісник також дивиться на небокрай. У нього на обличчі розпач, геть тобі як у людини.

— Бачиш, — сказав швець, — вже й гроза наступає.

— Пусти мене, чоловіче, — заговорив зовсім тихим і лагідним голосом лісник. — Грім — то смерть моя!

Марійка вже стоїть біля батька й тримає папір, що вийняла його з лісникової кишені.

— Спали його, тату.

— Ти спали, бо мені й пальцем рухнути несила.

А вже там, між яблунь, — Микола. Стоїть собі й дивиться. Марійка побігла в хату кинути в піч папір, а Микола всміхається.

— Не знаю, що з ним робити? — сказав йому швець. — А онде й гроза надходить!

Пройшов вітер, гострий і свіжий, зметнув листя, натрушене зі сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А між того листя — Микола. Стоїть і дивиться, вже навіть не всміхається. Марійка теж біля нього:

— Пустіть його, тату, бо грім ударить у сливку, спалить і сливку, і його. Навіщо нам погане місце коло хати?

— Я хотів би, щоб камінь він повозив, — сказав швець. — Хай би подовбав його, то й знав, як це по-справжньому працювати!

Тоді схитнувся Микола, підійшов до них і спустився на траву. Лісник дивився на нього з жахом.

— Сходи-но по шило, — сказав Микола, — і добре його сколи. Тоді не чіпатиме людей.

Швець звівся. Йому не легко було звестися, але він устав. Закрутилася йому голова, на крайнебі розірвалася блискавиця: надходив вечір і гроза.

— Навіщо нам погане місце коло хати? — сказала Марійка, і швець тепло на неї позирнув.

— Я зараз, — сказав і побіг. Наскільки міг швидко, аж дух йому підпирало. Вергав ногами, наче були вони пудові, але все-таки біг. Гроза надходила й була вже близько.

Коли повернувся, схопився за стовбур і передихав. Ходором ходили груди, все так само нерушно стояли жінка й діти. Марійка чомусь утирала сльозу, а Микола спокійно крутив бадилину.

Тоді знову відчув швець жаль. Не лють і не біль, а таки жаль. Підіймавсь у ньому, як осінь чи як білий олень, що йде по небі. В руці в нього було шило, а лісник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був той погляд, дивні й очі: прохання, біль, покірливість, заворушилися й вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотів зараз слухати, адже проходив отой білий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.

— Я мушу, — сказав він просто в ті молящі очі, — бо сам знаєш: був і будеш тим, чим є.

— Авжеж, — згодився лісник. — Але згадай, що я був добрий до тебе!

— Пам’ятаю! — закричав з відчаєм швець. — Пам’ятаю те твоє добро!

Розмахнувся і всадив у лісника шило. Раз, другий, третій. Вже не мав сили на більше, відступив на кілька кроків і впав на коліна. Тоді полилося з лісника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча калюжа, а лісник стояв, повернувшись, і дивився на шевця. Віддалік уже зовсім виразно блимало, йшли по небі чорні отари, чорні сердиті отари з золотими вогняними язиками.

— Це я для того, — прожебонів швець, — щоб нікого ти не чіпав більше!

— Пустіть його, тату! — сказала Марійка.

Микола встав і пішов. У нього була рівна спина, сиве волосся віялося з-за плечей, а ноги ступали впевнено й рівно.

— Я хотів би, щоб ти камінь поносив, — сказав швець, але лісник уже не відповідав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стікали по дереву, і від того воно лисніло.

— Пустіть його, тату! — закричала Марійка, бо в цей момент уже зовсім близько спалахнула блискавка.

Лісник повернув до шевця заплакане обличчя.

— Що ти хочеш од мене ще?

— Випусти ті душі, які встиг загарбати, — сумирно сказав швець.

— Не можу я цього, — відповів лісник. — Нема в мене розписок.

— Відпусти по пам’яті, — сказав швець, і в цей час кілька крапель глухо вдарило об землю…

До них у сад заходили люди. Жінки, й чоловіки, й діти. Хлопці й дівчата. Військові й цивільні. Пани й убогі. Вони йшли і йшли, і, здається, не було їм кінця. Тоді зовсім зчудувався швець. Стояв у своєму садку й дивився на всі очі. Його жінка й діти так само стояли й дивилися. Бо серед тих, що заходили, майже всі були знайомі. Люди з їхньої вулиці і взагалі — містечка. Нарешті ввійшов панотець.

— Але ви, — закричав швець, — як ви сюди втрапили?!

— Як і всі, — опустив голову панотець.

— Ви ж маєте свячену воду?

— Як усі, — ще нижче схилив голову панотець.

Тоді швець підійшов до сливки і відклеїв лісника. Зашуміло й загуло, вдарив грім, але вже на порожнє місце, зайнялася полум’ям сливка, а лісник побіг порожньою вулицею. Біг і не озирався, за ним мчали, як розлючені змії, блискавиці, розкраювали простір, ніч ударила раптом зливою: люди стояли в його садку й зводили обличчя — дощ змивав їх, а може, вони плакали.

Швець також плакав. Ніколи в світі він так гірко не плакав, грім знову приніс йому осінь, і тут, біля палаючої сливки, коло всіх оцих людей, поруч своєї жінки й дітей, він раптом відчув той-таки жаль, що мучив його. «Хто знає, — думав він, пробираючись між людей, щоб таки вибратися з цього саду, — хто знає, може, цей лісничий і не винуватий?» Бачив, як прудко той тікає, за ним все ще бігли блискавки.

Ішов через сад і бурмотів. Врешті, йому самому захотілося кинутися за тим лісником, у ту порожню вулицю, але хтось узяв його за руку. Він повернувся — була то Марійка.

— Хто його знає, — прошепотів він, — може, він і не винуватий, а винуваті всі ми, і я в тому числі?

Йому остаточно забракло сили, і він опустився на траву, на оте листя від сливки, на землю, що пахла осінню й кликала його.

— Я йду, — сказав він, утираючи сльози. — Бо таки час!

Біля нього стояла Марійка й плакала. Він уже не бачив того, бо дивився туди, вгору, де купчилися чорні хмари, і намагався вловити серед тих хмар білого, як сметана, оленя, котрий ішов по його душу.

1972

Самсон

Пахло глиною, вікно цідило непевне світло, груба здавалася сірою, він роздивлявся навколо й дивувався, що не помічав того раніше. Врешті, вставав удосвіта і брів на свою нивку. Жилля напиналося на шиї, довге волосся віялося за спиною, ноги впирались у ріллю, як два стовпи, очі запалювалися вогнем — ходив отак, аж доки ставала земля пухкою. Потім сіяв і збирав жниво. Тер у жорнах і сам місив тісто. Сам варив собі борщі, часом ходив і до лісу вполювати дичину. Тоді заходило йому в нутро радісне захоплення.