— Лихий дощ їх подзьобав. Там і коняка наша пропала, й віз…

— А просили до нього знахарів?

— Авжеж! — шмигнуло носом хлопченя. — Не допомагають вони йому. Може б, ви помогли, дядьку?

— Гадаєш, я ліпший за знахарів?

— Звісно, ліпші, — сказало хлопченя. — Я зазирав до вас у хату, коли дитину ви хрестили…

— І що ж побачив? — нахмурився Іван.

— А те, що чарівник ви великий.

І засвітилося до нього двійко таких синіх очей, що відчув раптом Іван, як здригнулося щось у нього на серці й полагідніло.

— Твій батько багато мені лиха накоїв, — сказав понуро. — Але я подивлюся на нього…

Він переступив через перелаз, а собаченя той перелаз перестрибнуло. Тоді загриміло важкими ланцями аж троє здоровенних псів, але не загавкали, а стали здивовано й засвітили очима.

— Бачите, дядьку, — сказав хлопчик, — вони навіть не гавкають на вас.

Іван спинився на порозі, перш ніж переступити його. Болюща, залізна рука зчавила йому серце, і повернувся він різко, щоб побачити ту сіру вулицю, яку тільки-но пройшов. Відтак сталося ще одне з див, яке випадає уздріти тільки перед Великоднем: вулиця засвітилася до нього яскраво-білими стінами. Сонце падало на ті стіни, і вони так сяяли, що аж примружився. В кінці вулиці побачив і власну господу. Коло неї стояла, вдягнена в біле й червоне, його жінка. Тримала на руках дитя, а стіни їхньої хати палали чи не найяскравіше. Він подумав про те, що поснідали вони з тою жінкою пісною кашею, і захотілося раптом заради неї й дитини прихилити до землі яскраво-синє небо. Захотілося хоч трохи того золота, що так вилискує вгорі, — цього стало б, щоб жінка біля яскраво-білої стіни розсвітила засмучене обличчя. Так, він хотів, щоб засміялася вона щасливо, тоді повернеться до них їхнє молодече щастя, а він знову захоче любові й дітей. Стояв на ґанку, а хлопченя смикало й смикало його за штани, воно вже пхинькало й просило, щоб не гайнував він часу, а таки поспішив до його тата, котрому нічим уже дихати, хоч лежав він у великій, пишній, повній достатку хаті.

Зайшов у світлицю, вікно було притемнено ряднами, і через це панувала там сутінь. Уздовж стін сиділи, наче тіні, отаманові родичі, засумовані й виблідлі, а коли говорили, то шелестіли, наче дерева під вітром. Посередині стояло велике ложе, на якому важко дихав отаман, а в головах у нього на ослоні темніла загорьована жінка. Повернула до нього бліде, неживе лице й подивилася великими чорними очима.

— Добридень вам у хату! — сказав Іван.

— Здоров, куме, — озвалася та темна, що сиділа отаману в головах. — Хочеш його вирятувати?

— Не знаю, — сказав Іван. — Він моєму батьку велику кривду заподіяв. Забрав ґвалтовно млина, а самих побив так, що вони й на той світ пішли.

— Я це знаю, — сказала чорна кума. — Сама при тому була. Чого ж ти прийшов?

Він наче отямився.

Стояла перед ним у чорному отаманиха й оце випитувала все у нього.

— Запрошено мене, — сказав він.

— Хто ж тебе запросив?

— Я, матінко, — сказало звідкілясь од підлоги мале сонечко. — Вони вилікують батька.

— Це вже й ти знахарюєш?

Але він ступив владно в світлицю й показав рукою тим, що сиділи в хаті, на двері. Тоді почали вставати тіні, одна за одною попливли до дверей, лишилися тільки та, котра печально сиділа в отамана в головах, хлопченя й песик, адже й він сюди заскочив непомітно.

— Скажи, хай мати вогонь запалить! — сказав він хлопченяті.

— Вирішив його врятувати? — звела голову чорна кума.

— Хочу, щоб він мені млина повернув, — жорстко сказав Іван.

— Млина він поверне, — мовила чорна кума. — Але про одне забула тобі сказати. Невеселе буде твоє лікарювання.

— А маєток я поверну?

— Ще й надбаєш до нього. Але не тільки здобуватимеш. Твоя трата стане мені заплатою.

— Що ж я тратитиму?

— Не так уже й багато. Те, що не візьмеш у жменю!

Він засміявся, бо щось таке незрозуміле вона йому сказала.

Собаченя підійшло до чорної куми й писнуло:

— Зроби мене людиною!

— Ти занадто добрий до світу, — роздратовано сказала чорна кума. — Навіщо це тобі?

— Хочу застерегти його, — сказало собаченя. — Хочу попередити, що і я колись піддався на таке саме!

Іван схилився над ліжком. Отаман прийшов до тями й розплющився.

— Чого тобі від мене треба? — спитав натужно.

— Можу вас урятувати, — сказав Іван. — Маю до того спосіб.

— Що за те хочеш?

— Батьків млин.

— Я тобі поверну того млина.

Іван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався.

— Чого ще?

— Спитати про одне, — хрипко сказав Іван. — Ви стільки зла на землі содіяли. І от, дивлячись смерті у вічі, чи не сум’ятиться ваша душа?

Очі отаманові покруглішали й затремтіли. Але не сказав нічого, тільки облизав зашерхлі губи.

— В нього душа не сум’ятиться, — сказала спокійно чорна кума. — Я вже до неї добряче придивилася. Вважає, що не чинив він зла!

Іван повернувся до куми, аж хрупнули його шийні хребці.

— Чого дивуєшся? — сказала вона. — Пан отаман уважав, що те, що він чинить, — добро. Подивися, яка велика й світла у нього хата, скільки добра в нього, як пишно одягнена його жінка і яку пишну одежу носить він сам.

— То на сльозах людських побудовано, — сказав песик.

— Цілий світ на сльозах стоїть, — всміхнулася до Івана кума. — Хто хоче добра собі надбати, той має чинити зло. Хто ж хоче від зла втекти, той убожіє і таким, як ти, нетіпахою стає. Отож вибирай: або проси в нього ще одного млина, або йди звідсіля…

Тоді заскавучав жалібно песик і стрибнув лапками на коліна чорній кумі.

— Дозволь мені його застерегти? — попросив він.

— Я задихаюся, — сказав отаман. — Лікуй мене, Бога ради! Я тобі віддам ще одного млина.

Іван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправді він подивився у півзаслонене рядном вікно, в світлий і ясний просвіт. Там побачив він свою хату й жінку, з якою снідав сьогодні пісною кашею. Побачив коло неї ще якихось дітей: було їх не двоє і не троє. Помітив, що обличчя жінчине сіре од утоми й важкої роботи, хоч ще недавно було юне й гарне. Стис губи, звів голову, й очі його запалали холодним сухим вогнем. Відтак почала мінитися на ньому й одежа: з сірого полотна єдваб і парча витворялися, з сорочки — жупан, а поверх нього — розкішний кунтуш. Сірі од куряви чоботи новими стали, а в руці мнув шапку з дорогих смушків. На обличчя його поклалася повага, він поворушив довгими вусами, що торкалися грудей, і сказав хлопченяті, яке стало на порозі й повідомило, що вогонь уже горить.

— Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зілля!

1979

Голос трави

Вона почула голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. Не був це голос ні птаха, ні звіра, ні людини, ні комахи — так могла говорити тільки трава. Ішов той голос приглушено, мов шепіт, але вона його розуміла. Знову-таки не так, як розуміють людську мову чи тваринні поклики, — був то інший вимір, і вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говір на мову людини, бо й не потрібно це. Не так розуміла, як відчувала той голос, бо його й не можна сприйняти інакше. Сиділа на призьбі й бачила перед собою тин з перелазом, за яким виднівся клапоть дороги з калюжею та трьома качками у ній. Трохи далі виднівся зелений, аж очі сліпив, вигін, і пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Червоний вогонь мінився й палахкотів, а високо над ним здіймалася сива хмара диму. «Такий малий вогонь і такий дим», — подумала вона, і їй здалося, що в тій хмарі щось плаває й купається. Бачила молоде тіло, голе й лискуче, що задоволено плескалось посеред диму, й пізнала у тій купальниці Варку Морозівну, саме ту, яка наснилася їй цієї ночі.

— Що ти від мене хочеш, Варко? — спитала голосно, але Варка у хмарі диму, що звивався від невеликого вогню, тільки засміялася.

— А звісно, — сказала стара й очі потупила. — Смієшся з мене, бо де вже мені до тебе?..