— Тепер можу все розповісти, бо звірилася: не бісом ти до нас присланий. Я, юначе, з-під Луцька, мала чоловіка, жили ми досить заможно, але мали й біду: родинну ворожнечу із сусідом, котрий правувався з нами за наше село, а коли не зміг нічого досягти правно, почав погрожувати, що вижене нас із помістя силою. І сталася з моїм чоловіком лиха пригода, вкусила його в лісі гадюка, й помер він у страшних муках. Мала я двадцять років тоді, тяжко вразила мене ота смерть, дні й ночі плакала — одне через невідшкодовану втрату, а друге, що залишилася бездітна.

Вона втерла очі, похилившись, а дві її служниці схитнулися на мить, однак обличчя мали ніби з каменю тесані.

– І от той наш сусід наслав на наш двір своїх слуг, які, оточивши обійстя, сказали мені через посланця: «Або пустимо ваше гніздо з вогнем, або заберемо тебе із собою до нашого пана, бо він тебе вподобав».

— Хай мине моя скорбота, — сказала я посланцю, — а тоді чекатиму від нього старост.

Посланець розсміявся, показуючи великі зуби.

— Мій пан хоче, щоб ти стала його наложницею. І без усіляких умов та обіцянок.

Тоді я помолилася подумки Господу нашому Ісусу Христу, щоб звільнив мене з такої напасті од насильника, котрий хотів мені душу й тіло розтлити.

І знала я добре, що той навісний здійснить своє слово: коли не піду до нього, пустить із димом село мого чоловіка покійного, а що слуги мої не захочуть цього йому допустити, повбиває і їх, і все це ляже довічним каменем мені на карка. Піти ж у наложниці я тим більше не могла, бо немає більшої ганьби для чесної жінки, як стати наложницею ворога дому її, хоч я в цьому роді й прийшла була. Але чоловік мій любив мене й жалував, і я пізнала з ним щастя — ні, не витримав би він у потойбічному світі, коли б розділила тіло своє з напасником його, помстився б на мені тяжко…

Вона знову замовкла, дивлячись у землю, а служниці тим часом і м'язом не зрухнули.

– І як ти з цієї біди вийшла? — спитав я.

— Сказала: хай вийдуть усі з покою, скажу тобі, посланцеві, сокровенну річ.

І його, й мої слуги вийшли, а я мовила:

— Твій пан мені давно на оці, і воліла б, щоб по скорботі прислав до мене старостів. Коли ж того не бажає, з радістю піду до пана твого, бо захоплена його мужністю і вродою. Але тепер хворію по-жіночому, отже, нечиста є, в ненастанній кровотечі пробуваю. Хай потерпить п'ять днів, поки очищуся, тоді з радістю піду до твого пана і буду йому люб'язна й покірна. Коли ж хоче з'єднати свій і мій маєток, то хай потерпить, поки відбуду час скорботи, і подам його старостам рушники.

Посланець знову засміявся, показуючи великі зуби, і мовив:

— Гадаю, пан мій почекає тиждень. Але не здумай його одурити, бо, коли його дурять, несамовитий стає.

— Знаю норов твого пана, — сказала я твердо. — Іди й перекажи, що тобі повелено.

Він вийшов, і я мала спокій на тиждень. Тоді вчинила таке: порозпускала слуг, добре їм заплативши значною частиною грошей, які були при домі, лишила з собою тільки цих двох, котрих зі мною бачиш, бо не захотіли мене покинути, решту майна роздала селянам своїм, що були в послушенстві, і жебракам. Прикликала свого родича і страшними клятвами закляла його, щоб продав мій маєток і кошти від дав на якийсь монастир — на будівництво храму, для чого й заповіта склала, записавши його у Луцькі гродські книги. Це все робила ховано, щоб не сполошити свого ворога і щоб не учинив він ґвалту, а тоді ще раз спитала цих двох служниць: чи підуть разом зі мною куди скерує мене Господь. І вони ще раз згодилися доброю волею не покидати мене. Вночі вирушили в дорогу і зробили це вчасно, бо наш лютий ворог щось зопідозрив і послав тієї ж ночі загін своїх слуг по мене, і цей загін мало не наскочив на нас — ледве встигли сховатись у придорожній канаві. Отже, слуги застали мій дім і маєток опечатані возним в імені короля, його милості, ми ж подались у бік Карпатських гір, і Бог привів нас у це без людне місце, де й прожили десять років, доки не приснився нам оповіджений тобі сон і доки не привела доля до нас тебе. Одежа наша за ці роки зітліла на нас і відпала, отож живемо як нас Бог народив.

— А що ж ви тут їли? — спитав я.

— Бог нам посилає харчу за промислом своїм улітку. Що збираємо, а що приносять нам птахи, що свіжим уживаємо, а що сушимо. До того вибираємо з дупел мед, а дичини не полюємо, бо не маємо чим, та й відреклися від м'ясива.

– І ніхто за десять років вас не відвідав?

— Вже казали: один відвідав, але зловмисно. Його Господь покарав.

— Господь чи ви?

— Господь. Але гріх несемо ми… Про це розповімо не тобі, а отцеві-сповіднику.

— Чому ж не пішли до монастиря, якому ти хотіла віддати свій маєток — мала б у ньому честь та пошану?

— Господь привів нас сюди, — коротко прорекла пані.

— Як же терпіли холод і морози, бувши голі? — спитав я.

— Господь голих нас покриває і гріє своєю благодаттю, тому не боїмось узимі холоду, а вліті спеки, пробуваємо як у раю поселені, славлячи святу Трійцю, а в раю одежі не носять.

– І не бажали звідси вийти?

— Голизна нам того не дозволяла. Як би з'явилися на люди, голі бувши? Та й, коли казати відверто, не бажали.

Тоді я сказав:

— Коли дозволите й хочете, святі жони, піду в монастир і зголошу про вас. Принесу вам одежі і що попросите. Тоді зможете звідси вільно відійти, а коли не побажаєте, запитаю дозволу в ігумена, щоб носити вам усе на потребу. Ви ж, як близькі до Господа і в його милості стільки часу пробували, помоліться за мене, щоб покинула мене хвороба.

— Бачимо в тобі добру душу, юначе, — сказала пані. — Тож, коли хочеш сотворити добро й мати наші щодо тебе молитви, приведи священика, хай відслужить тут святу службу і причастить таїн Христових, бо, відколи тут, не сподоблювалися прийняти їх їжі приносити нам не треба, звикли до того, що маємо, одежу принеси, щоб не нітили ми священика.

Відійшов звідтіля зачудований та вражений, а коли оповів отцю ігумену все, що бачив і що зі мною трапилося (промовчав хіба про спитування, коли жони вивіряли мене скусою, бо то у сні було, не наяву), ігумен мені не повірив. Але я поклявся на Євангелії, що віщу правду, тоді він велів мені нікому нічого не розповідати, а що сам був ієреєм, взяв із собою все потрібне, аби здійсняти треби, захопили ми й одежу, й їжу з собою і, зголосивши, що йдемо у потрібній ігумену справі, рушили у глибину гір. Єдине, чого боявся, щоб жони не відійшли після мого відходу в інше глухе місце, тоді б моя клятва на Євангелії була б блюзнірством. Але втішив себе думкою, що покажу ігумену ту печеру, та й сліди їхнього пробуття мали б там залишитися.

Коли ж ми сягнули прірви, я гукнув униз, а жони відразу ж відгукнулися. Пані веліла скинути одежу, а самим дозволили спуститися до них. Ми застали їх одягненими, отець ігумен сотворив там літургію і причастив їх: спершу пані, а по тому й служниць. По тому ми розклали їжу, але їли вони неохоче, очевидно, й справді відвикли од звичайного харчу, а загалом були невимірно сумні. Отець ігумень розпитував про їхнє життя, вони оповіли те, що я знав. Відтак сповідалися кожна окремо в печері, а що вони оповідали отцю ігумену, я не довідався. По сповіді пані сказала:

— Одне прошу вас, отче, пробудьте тут три дні.

Ігумен пообіцяв, тоді пані сказала, що хоче відлучитися помитись у струмку, який там неподалік протікав, і помолитися на мою хворобу. Її служниці, а властиво, сестри, вели з нами балачку, розпитуючи, що діється у світі. Пані тим часом не поверталася. Тоді її сестри кинулися до струмка, і ми почули звідтіля розпачливий їхній лемент. Побігли туди й побачили, що вона лежить оголена у воді, голову поклавши на берег, а біля голови лежала охайно складена одежа, при несена нами. Вона в струмку не втопилася, але, омивши тіло, спокійно відійшла від світу, так і не вийшовши із очищувальної води. Ми з ігуменом також заплакали над нею, потім сестри вбрали її в принесену одежу, і ми печально почали співати надгробних пісень, власне, канон на відхід душі. Отець ігумен співав: