А надворі було зовсім не холодно. Тільки коли проривалися хмари і сонце падало у дірки, тінь плямами проходила по нерухомій морській поверхні, а час від часу застрибувала і до човна.

— Махни веслами кілька разів, відразу зігрієшся.

У відповідь із корми тільки стукіт зубів і з періодичних стогонів вириваються кілька розірваних фраз:

— …усе, що з цього маєш. Якби хтось мені сказав раніше. Через таку дурницю. А у мене була справді хороша доповідь. Я би почав з короткого опису обов'язків танкового навідника, тоді через боєприпаси до майбахівських моторів і так далі. У танку я заряджав і мусив постійно направляти болт іззовні, вилазив навіть під час обстрілу. Але я хотів не тільки про себе. І про свого батька, і про Лабуду. Я би зовсім коротко згадав про залізничну катастрофу біля Діршау. І як мій батько завдяки власній ініціативі. І що я, коли заряджав, то весь час про батька. Він навіть не висповідався тоді. Дякую тобі за свічки. О Пречиста! Твоє світло вічне і непорушне. Твоїм заступництвом співпричетний. Велелюбна. Милостива. Точно. Вже під час мого першого бою під Курськом усе було ясно. Я потрапив у саму гущу битви, так само як і під час контрнаступу, біля Орла. А в серпні, під Ворсклою, от тоді Пречиста себе показала. Усі з мене сміялися і посилали до мене священика дивізії. Але тоді ми прорвали лінію фронту. Хоча мене тоді, як назло, і перекинули на середину фронту. Якби не це, під Харковом усе було б по-іншому. Але вже зовсім скоро, біля Коростеня, вона знову з'явилася мені. Ми тоді були у складі 59 корпусу. І вона ніколи не мала при собі немовляти, тільки фото. Знаєте, пане вчителю вищої категорії, це фото висить у нас у коридорі, біля полички зі щітками для взуття. І вона тримала фото не біля грудей, а нижче. Я дуже чітко бачив на ньому локомотив. Але наводив я між батьком і кочегаром Лабудою. Чотириста. Пряме попадання. Ти ж знаєш, Пілєнц, я завжди бив поміж баштою і корпусом. А це непогано зносить. Ні, вона ніколи нічого не казала, пане вчителю. Але якщо бути зовсім чесним, то їй не було потреби розмовляти зі мною. Докази? Я ж кажу, у неї було фото в руках. Чи, наприклад, у математиці. Коли ви викладаєте і виходите з того, що паралельні лінії перетинаються десь у безкінечності, то мусите погодитися, що з цього випливає, ніби існує якась трансцендентність. ї так воно було, коли ми займали позиції біля Козятина. Це було, до речі, на третій день Різдва. Вона рухалася зліва і до лісу в темпі маршу, десь тридцять п'ять. Мені треба було тільки цілитися, цілитися, цілитися. Давай, греби лівою, бо ми відходимо від баржі.

Мальке вдавалося під час своєї доповіді, яка проривалася у нього крізь зуби, стежити за правильним курсом нашого човна, і його розповідь нав'язувала такий темп, що в мене на чолі виступив піт, а у нього в цей час пори повисихали і закрилися. Кожен рух веслами викликав у мене сумніви, чи за уламками колишнього трала він часом не бачить щось іще, крім чайок.

Коли ми наближалися до баржі, він випростався, розвалився на кормі і бавився відкривачкою, яку розгорнув із паперу. Більше не скаржився на біль у животі. Першим піднявся на баржу, і поки я прив'язував човна, його руки були зайняті причіплянням ордена, витягнутого із задньої кишені штанів. Потирання рук, сонце пробилося крізь хмари, випростовування спини. Мальке ходив по палубі кроками власника, наспівував щось із літургії, махав чайкам і вдавав із себе дядька, який приїхав у гості після багатьох років відсутності і життя, сповненого пригод, привозить себе самого у ролі подарунка і збирається відсвяткувати повернення:

— Привіт, дітки, ви зовсім не змінилися.

Мені важко було підігравати йому:

— Давай бігом! Крефт дав мені човна тільки на півтори години. Хоча хотів на годину.

Мальке відразу ж перейшов на діловитий тон:

— Добре. Не можна затримувати подорожніх. До речі, судно, те, біля танкера, сидить досить глибоко. Можу сперечатися, що це швед. Ми сплаваємо туди на веслах ще сьогодні, щоб ти знав. Як тільки стемніє. Дивися, щоб ти був тут не пізніше дев'ятої. Думаю, я можу на це розраховувати?

Ясна річ, що при такій поганій видимості складно було визначити національність судна. Мальке поволі почав роздягатися, супроводжуючи це багатослівними тирадами. Говорив різні дурниці. Трохи про Туллу Покріфке:

— Курва вона, скажу я тобі.

Якісь плітки про отця Ґузевскі:

— Кажуть, що він присвоював рушники з церкви, ну і талони на всякі такі штуки. Приходила перевірка з господарського комітету.

Потім ще якісь дивні речі про свою тітку:

— Але в одному треба віддати їй належне. Вона завжди добре знаходила спільну мову з моїм батьком. Ще коли вони обоє були дітьми в селі.

А далі старі історії про локомотив:

— До речі, ти міг би ще раз зайти на Остерцайлє і взяти це фото, з рамкою чи без. Хоча ні, хай висить. Це все одно тільки баласт.

Він стояв у червоних спортивних штанах, які символізували нашу гімназію. Уніформу старанно, як і написано в інструкції, склав на купку і заховав за нактоузом, на своєму коронному місці. Чоботи стояли, ніби їх зняли біля ліжка, перед сном. Я ще сказав йому:

— Ти все взяв? Консерви? Не забудь відкривачку.

Він поправив орден, пересунув його зліва направо і продовжував по-школярськи теревенити, все ті самі старі ігри:

— Скільки тонн має аргентинський лінкор «Морено»? Швидкість у вузлах? Товщина броні на ватерлінії? У якому році збудований? А перебудований? Скільки стволів було на «Вітторіо Венето»?

Я неохоче відповідав, але мене тішило, що я все ще пам'ятаю такі дурниці.

— Ти відразу візьмеш із собою обидві консерви?

— Побачимо.

— Не забудь відкривачку, он вона лежить.

— Ти прям як моя мати.

— На твоєму місці я би вже спускався.

— Добре. Там усе, мабуть, підгнило.

— Тобі ж там не зимувати.

— Основне, щоб запальничка працювала, пального там унизу досить.

— А цю штуку я б не викидав. Хто знає, може, продаси колись як сувенір. Ніколи не знаєш, як усе складеться.

Мальке перекинув орден з однієї долоні до іншої. Коли він встав із містка і крок за кроком наближався до люка, то жартома балансував руками, хоча троба з обома консервами відтягувала праву руку. Коліна його тремтіли. Налякана і напружена спина відкидала тінь ліворуч, бо знову ненадовго з'явилося сонце.

— Вже десь пів на одинадцяту, а то й пізніше.

— Після дощу так завжди.

— Думаю, вода градусів сімнадцять, повітря десь дев'ятнадцять.

Біля причального буя у фарватері стояла землечерпалка. Здається, її мотор працював, але про всі звуки можна було лише здогадуватися, бо вітер був проти неї. Про мишу у Мальке на шиї я теж міг тільки здогадуватися, бо він далі демонстрував мені спину, поки ступнями намацував край люка.

Відтоді мене досить часто мучить питання, чи сказав він ще щось перед тим, як зануритися у воду? Я слабо пригадую тільки погляд через ліве плече до капітанського містка. Він присів і намочився, спортивні штани побуряковіли, зручніше взяв у руку торбу з консервами, але орден? Здається, на шиї його вже не було? Непомітно кинув донизу? Яка риба тепер принесе його мені? Чи сказав він ще щось через плече? Або вгору, до чайок? До пляжу, до суден на рейді? Може, він прокляв хлопців, які лазили за ним на баржу? Мені здається, що я не почув від Тебе:

— Тоді до вечора!

Головою вперед і з двома консервами у торбі він пірнув геть. Заокруглена спина і задниця заховалися під воду слідом за головою, останньою була біла ступня. Вода над люком знову заспокоїлася.

Я забрав ногу від відкривачки. Ми разом із нею залишилися на палубі. Мені треба було відразу ж сісти до човна, відв'язати мотузок і плисти геть із думкою, що він упорається і без відкривачки. Але я залишився, порахував секунди, потім дав трохи порахувати землечерпалці, яка пересувала свої клешні біля причального буя, а потім знову напружено почав уголос: тридцять дві, тридцять три заіржавілі секунди. Тридцять шість, тридцять сім секунд для вичерпування мулу. Сорок одна, сорок дві погано змащені секунди, сорок шість, сорок сім, сорок вісім секунд працювала землечерпалка своїми клешнями, які вовтузилися у воді. Вона поглиблювала новий фарватер біля входу в гавань і допомогла мені вимірювати час: Мальке вже мав би дістатися до мети зі своїми консервами, без відкривачки, з орденом-близнюком солодкої гіркоти. Чи без ордена. Мальке вже мав би опинитися всередині колишнього польського трала «Рибітва», у радіорубці, яка знаходилася над водою.