Ван Гелсінґ суворо сказав:

— Продовжуйте, друже Артур, більше немає необхідності щось замовчувати. Наша єдина надія зараз — це знання. Говоріть вільно!

Арті провадив:

— Він побував там, хоча й заледве кілька секунд, але встиг зробити надзвичайну шкоду: спалив усі рукописи. Коли я забіг, блакитне полум’я ще мерехтіло серед побілілого попелу. Валики з записами від твого фонографа також опинились у вогні, а віск лише допоміг полум’ю.

На цьому я перервав його:

— Дякувати Богові, у нас є ще одна копія у сейфі!

Його обличчя на мить посвітлішало, але потім знову спохмурніло:

— Далі я побіг по сходах, але не знайшов жодної ознаки його присутності. Я перевірив у кімнаті Ренфілда, проте не знайшов там жодного сліду, крім… — він знову перервався.

— Продовжуйте, — наказав Ван Гелсінґ захриплим голосом.

Артур схилив голову, облизнув губи і додав:

— …крім того, що бідолашний пацієнт помер.

Місіс Гаркер підняла голову і, переводячи погляд з одного на іншого, урочисто мовила:

— Звершилася воля Божа!

Я відчув, що Артур іще дещо знає, але розуміючи, що він мовчить про це з певною метою, я не зронив і слова. Ван Гелсінґ обернувся до Моріса і спитав:

— А в тебе, друже Квінсі, є про що розповісти нам?

— Небагато, — відповів він. — Це могла бути випадковість, я не можу говорити про це з певністю. Я подумав, що було б непогано дізнатися, куди подасться граф, коли залишить наш будинок. Я не бачив його, проте угледів кажана, який вилетів із вікна Ренфілда і пурхнув на захід. Я розраховував побачити, як він, прийнявши якусь нову подобу, повернеться до Карфакса, але він, вочевидь, має ще якесь лігвище.

Він уже не повернеться цієї ночі, бо на сході вже почервоніло небо і наближається світанок. Ми маємо братися до роботи завтра!

Останні слова він промовив скрізь зціплені зуби. В кімнаті на кілька хвилин запанувала тиша, і мені здавалося, що я чую биття власного серця.

Потім Ван Гелсінґ сказав, м’яко поклавши руку на голову місіс Гаркер:

— А тепер, мадам Міно, бідолашна, люба, люба мадам Міно, розкажіть нам як на сповіді, що відбулося. Бог — свідок, я не хочу, щоб вам було боляче, але нам треба знати абсолютно все, бо зараз більше, ніж будь-коли, потрібно діяти швидко, рішуче і дуже точно. Для нас наближається день, коли все має скінчитися, якщо це можливо. А тепер є всі шанси вижити і відкрити таємницю.

Сердешна мила леді затремтіла, і я бачив, як напружені її нерви, бо вона міцно притулилася до свого чоловіка, схиляючи голову чимраз нижче йому на груди. Потім жінка з гідністю піднесла голову і простягнула одну долоню Ван Гелсінґу, який узяв її, нахилився до неї і поцілував, але не відпустив. Другу її долоню її чоловік тримав однією рукою, а другою обіймав її, ніби захищаючи. Після паузи, впродовж якої вона, вочевидь, збиралася з думками, місіс Гаркер почала свою розповідь:

— Я випила снодійне, яке ви так люб’язно для мене зробили, але воно довго не діяло. Мені здавалося, що я стала ще бадьорішою, ніж була, і вир жахливих фантазій розбурхав мій мозок. Усі вони були пов’язані зі смертю, вурдалаками, кров’ю, болем і нещастям.

Її чоловік мимоволі застогнав, а вона обернулася до нього і з любов’ю промовила:

— Не хвилюйся, любий. Ти маєш бути відважним і сильним та допомогти мені, виконавши жахливе завдання. Якби ти тільки знав, скільки сили мене знадобилося, щоб почати свою розповідь про все те страхіття, ти одразу ж усвідомив би, як конче мені потрібна твоя допомога. Отже, я зрозуміла, що маю допомогти лікам зробити свою справу, щоб вони дали мені бодай якусь користь, тому я рішуче налаштувала себе на сон. І сон незабаром прийшов до мене, бо більше я нічого не пам’ятаю. Прихід Джонатана не розбудив мене, бо коли я прокинулася, він уже лежав біля мене, і наступне, що я пам’ятаю, — в кімнаті був легкий білий туман, який я помічала і раніше. Але я зараз не пригадую, чи знаєте ви про це. Ви знайдете це в моєму щоденнику, який я покажу вам згодом. Я відчула той самий невловимий жах, який охоплював мене й раніше, і з’явилося те саме відчуття чиєїсь присутності. Я повернулася до Джонатана, щоб розбудити його, але побачила: він спить так міцно, що здавалося, це він випив снодійне, а не я. Я намагалася, проте не спромоглася збудити його. Я жахнулася і перелякано роззирнулася навколо. А потім у мене справді серце мов обірвалося. Біля ліжка, ніби виступивши з туману, або радше матеріалізувавшись із нього, стояв чоловік. Він був високий, худий, увесь у чорному. Я одразу ж упізнала його за описом інших: воскове обличчя, великий орлиний ніс, на який світло падало так, що він здавався тонкою білою лінією, розтулений рот із гострими зубами поміж червоних вуст, і червоні очі, які я, здається, вже бачила у промінні призахідного сонця, коли те відбивалось у вікнах церкви святої Діви Марії у Вітбі. Я також упізнала червоний шрам на чолі, там, куди його вдарив Джонатан. На мить моє серце зупинилося. Якби я не була паралізована, я би залементувала. Він різко й ущипливо прошепотів: «Мовчати! Якщо подаси бодай звук, я схоплю його і вичавлю йому мозок просто в тебе на очах». Я була надто перелякана і приголомшена, аби щось зробити чи сказати. З глумливою посмішкою він промовив, поклавши одну руку мені на плече і міцно тримаючи, тимчасом другою оголив моє горло: «Спершу невеличке відновлення сил як винагорода за мої витрачені зусилля. Ти маєш поводитися чемно. Бо це не вперше і не вдруге твої вени задовольняють мою спрагу!» Я була приголомшена, це може видатися дивним, але я не пручалася. Гадаю, це є наслідком жахливого прокляття, коли він торкається своєї жертви. О Боже, Боже, зглянься на мене! Він притис свої смердючі губи до мого горла!

Її чоловік знову застогнав. Вона міцніше стисла його руку і, зі співчуттям глянувши на нього, ніби це він був поранений, а не вона, правила далі:

— Я відчула, що моя здатність опиратися полишила мене; я була у напівпритомному стані. Я не знаю, як довго тривав цей жах, але мені здалося, що спливло багато часу, перш ніж він відірвав од мене свій нечистий, поганий, смердючий рот. Я бачила, як із вуст крапає свіжа кров.

Здалося, вона на мить занурилася в спогади; вона так схилилася, що впала б, якби її не втримала рука чоловіка. Із величезним зусиллям вона опанувала себе і провадила:

— Потім він глумливо мовив до мене: «Ти, так само як і інші, спрямувала весь свій розум на боротьбу зі мною. Ти допомагаєш чоловікам полювати на мене і зривати мої плани! Тепер ти вже знаєш, і вони вже певною мірою знають, а незабаром геть знатимуть, що таке перейти мені дорогу. Їм слід було берегти енергію задля захисту своєї домівки. Поки намагалися перехитрити мене — мене, який правував народами, організовував таємні змови, бився заради народу ще за тисячу років до того, як твої друзі на світ народилися, — я руйнував усі їхні підступи. А ти — найдорожча для них людина — стала тепер моєю, плоть від моєї плоті, кров від моєї крові, ми стали тепер кровною ріднею; ти стала моїм тимчасовим життєдайним джерелом, а потім станеш моєю подругою і помічницею. Я помщуся за тебе, бо жоден із них не прийде тобі на допомогу. Але зараз тебе покарано за те, що ти вчинила. Ти допомагала руйнувати мої плани. Тепер ти будеш з’являтися на мій поклик. Коли мій розум скаже тобі: „Прийди!“ — тобі доведеться перетинати сушу чи море, щоб виконати мій наказ. А задля цього я зроблю ось що…» — і з цими словами він одним рухом розстебнув свою сорочку і розтяв вену на грудях своїм довгим гострим нігтем. Коли звідти потекла кров, він однією рукою схопив обидві мої долоні, міцно стиснувши їх, а другою вхопив мене за шию і притис ротом до рани так, що я мала або задихнутися, або ковтнути краплю… О Боже мій! Боже мій! Що я накоїла? Що я зробила, що заслужила таку долю? Я, котра завжди намагалася бути сумирною і праведною! Зглянься на мене, Боже! Поглянь на бідолашну душу, яка опинилася в становищі гіршому за смертельну небезпеку. І зглянься на тих, кому вона дорога!