Изменить стиль страницы

— Так.

— Тієї ночі ми нагодилися вчасно. Зникла ще одна дитина, і ми знайшли її, дякувати Богові, неушкоджену серед надгробків. Учора я прийшов сюди до заходу сонця, бо після заходу сонця немертві можуть рухатися. Я чекав тут усю ніч, поки не зійшло сонце, але нічого не побачив. Імовірно, тому, що повісив на дверях часник, якого немертві не терплять, та інші речі, яких немертві уникають. Минулої ночі тут нічого не сталося, тому сьогодні ще до заходу сонця я забрав свій часник й інші предмети. Й ось результат: ми знаходимо труну порожньою. Але зачекайте разом зі мною. Незабаром тут відбуватимуться дивніші речі. Щоб побачити їх, сховаймося біля склепу так, щоб нас не було видно і чутно. Отже, ходімо назовні, — із цими словами професор загасив ліхтар. Він відчинив двері, ми вийшли. Він вийшов останнім і зачинив по собі двері.

О, яким же чистим і свіжим видалося мені нічне повітря після того жахливого склепу! Як приємно було бачити хмари, що мчали по небу, затуляючи собою місячне сяйво, яке пробивалося поміж них, нагадуючи собою радість і печаль людського життя. Як приємно було вдихнути свіжого повітря, яке не мало присмаку смерті і гниття. Я відчував себе людиною, дивлячись на червоні блискавки у небі за пагорбами і чуючи віддалений приглушений шум, який свідчив про те, що у великому місті вирує життя. Кожен із нас по-своєму був схвильований і знесилений. Артур мовчав і, як я бачив, прагнув розгадати таємницю. Що ж до мене, то я вагався, сумніваючись знову, чи варто сприймати всерйоз висновок Ван Гелсінґа. Квінсі Моріс поводився флегматично, як людина, яка всьому вірить, з азартом зробивши ставку на все і залишаючись при цьому холоднокровною. Не маючи можливості курити, він дістав жувальний тютюн і почав жувати. Щодо Ван Гелсінґа, то він був заклопотаний певною роботою. Спершу він дістав із валізки щось схоже на тонке галетне печиво, обережно загорнуте у серветки. Потім дістав дві пригорщі якоїсь білої речовини, схожої на тісто або замазку. Додавши води, він розтер усе це руками в однорідну масу. Потім, зробивши з тіста тонкі смужки, заходився замазувати ними щілини між дверима і стіною склепу. Я був дещо здивований його діями і, наблизившись до нього, запитав, що він робить. Артур і Квінсі також посунулися ближче, бо їм теж було цікаво.

Він відповів:

— Я запечатую склеп, щоб немертва не могла увійти до нього.

— І ви збираєтеся зробити це за допомогою цього тіста?

— Так.

— А що це? — цього разу запитав Артур. Ван Гелсінґ шанобливо зняв капелюх і промовив:

— Це святі дари. Я привіз їх з Амстердама. Я маю відпущення гріхів.

Ця відповідь вразила навіть найбільших скептиків серед нас, і кожен із нас одразу ж відчув серйозність намірів Ван Гелсінґа — намірів, заради яких він удався до використання найсвятішого для нього. Ми більше не могли не довіряти йому. Зберігаючи тишу, ми стали у вказаних нам місцях навколо склепу, але так, щоб ніхто нас не помітив. Я співчував своїм товаришам, особливо Артурові. Я сам минулого разу пройшов через весь цей жах. Ще годину тому я сам відмовлявся вірити доказам, а зараз відчував, що в мене зупиняється серце від страху. Ніколи ще склепи не здавалися такими примарно білими. Ніколи ще кипариси, чи тисові дерева, чи ялівець не здавалися мені втіленням смертельного мороку. Ніколи рипіння гілок не видавалося мені таким моторошним, а далеке виття собак серед ночі не наганяло такого суму.

Запала тривала тиша, нескінченна гнітюча тиша, аж раптом почувся свист професора: «Т-с-с-с!» — і він вказав на дальню алею між тисовими деревами. Ми побачили, як по ній рухається біла постать, тримаючи на руках щось темне і притискаючи його до грудей. Постать зупинилася, і тут-таки місячне сяйво, яке пробилося скрізь хмари, що летіли по небу, із вражаючою чіткістю вихопило жінку з темним волоссям, одягнену у білий саван. Ми не бачили її обличчя, бо вона схилилася, як ми роздивилися, над світловолосою дитиною. Було тихо, потім пролунав короткий скрик, як це роблять діти уві сні, або собаки, коли лежать біля коминка і дрімають. Ми хотіли кинутись уперед, але професор, ховаючись за тисом, зробив застережний жест рукою, щоб ми повернулися на свої місця. А потім ми побачили, як біла постать знову рушила вперед.

Тепер вона була достатньо близько від нас, і ми змогли її краще розгледіти у сяйві місяця, який іще не встигли затягнути хмари. У мене захололо серце, і я почув, як Артур судомно ковтнув повітря. Ми впізнали риси Люсі Вестенра. Так, Люсі Вестенра, але вона дуже змінилася. Ніжне обличчя перетворилося на кам’яну, безсердечну, жорстоку маску, а цнотливість — на хтиву розпусність.

Ван Гелсінґ виступив уперед, і ми всі, скоряючись його жесту, також подалися вперед. Четверо з нас вишикувались один за одним перед дверима склепу. Ван Гелсінґ підняв ліхтар і відсунув кришку. При яскравому світлі, яке падало на обличчя Люсі, ми розгледіли, що на її вустах червоніє свіжа кров, стікаючи по підборіддю і крапаючи на білосніжний саван.

Ми здригнулися від жаху. Я бачив у тремтливому світлі ліхтаря, що навіть залізні нерви Ван Гелсінґа не витримують цього видовища. Артур стояв біля мене, і якби я не схопив його за руку і не підтримав, він би впав.

Коли Люсі (я називаю істоту, що була перед нами, Люсі, бо вона нагадувала її) угледіла нас, вона зі злим шипінням, наче сполохана кішка, відстрибнула назад, обпікши нас поглядом. Її очі за формою і кольором були, як у Люсі, але зараз замість чистоти і ніжності вони були сповнені каламуті та світилися пекельним вогнем. І в цей момент усе, що залишилося від мого кохання, перетворилося на ненависть і відразу. Якби її потрібно було вбити просто зараз, я зробив би це із величезним задоволенням. Коли вона подивилася на нас, її очі запалали сатанинським вогнем, а обличчя спотворила хтива посмішка. О Боже, до чого ж жахливо було дивитися на це! Вона легко опустилася на землю, бездушна, як сам диявол, міцно притискаючи до грудей дитя, яке досі тримала на руках і над яким гарчала, мов собака над кісткою. Дитя раптом скрикнуло і застогнало. Від цього з грудей Артура вихопився стогін; цієї миті вона з розпростертими обіймами і розпусною посмішкою рушила до нього; він сахнувся і затулив обличчя долонями.

Вона, і далі підбираючись до Артура, мовила із млявою, хтивою грацією:

— Ходи до мене, Артуре. Залиш їх і йди до мене. Мої обійми відкриті для тебе. Ходи, ми разом відпочинемо. Ходи до мене, мій чоловіче, ходи!

В її голосі звучала якась диявольська солодкавість, а сам голос звучав мов кришталь і проникав у мозок, навіть ми не встояли перед спокусою, хоча вона зверталася не до нас.

Щодо Артура, то він, здається, підпав під її чари. Він забрав долоні від обличчя і широко розтулив їй свої обійми. Вона вже ладна була кинутися у них, як Ван Гелсінґ стрибнув уперед, тримаючи маленький золотий хрестик. Вона злякалася і з викривленим від люті обличчям шугнула повз нього до входу в склеп.

Однак раптом вона зупинилася за крок чи два від дверей, наче її затримала якась нездоланна сила. Тоді повернулася до нас, і ми побачили її обличчя (його добре вихоплювало місячне сяйво і світло ліхтаря), від виразу якого навіть Ван Гелсінґ затремтів. Зроду я не бачив такої злості в мертвих очах і, вірю, ніколи більше не побачу. Їхній чудовий колись колір перетворився на багряно-синій. Здавалося, очі палали пекельним вогнем, брови насупилися, а кінцівки звивалися, наче змії на голові Горгони Медузи, а колись прегарний рот, заплямований кров’ю, зробився квадратним, як у давньогрецької чи японської маски, що символізувала пристрасть. І якщо існує обличчя, що символізує смерть із її вбивчим поглядом, то саме його ми і побачили тієї миті.

Минуло півхвилини, що здалася нам вічністю, поки Люсі стояла між піднятим догори розп’яттям і замкнутим священним замком входом у склеп.

Першим порушив тишу Ван Гелсінґ, звернувшись до Артура:

— Дайте мені відповідь, друже мій, чи можу я продовжувати свою роботу?

— Робіть, як забажаєте, друже. Робіть, як забажаєте. Такого жаху більше не повинно бути.