Потім я почав будити мадам Міну. Цього разу вона прокинулася без особливих зусиль із мого боку. Коли вона збудилася, я спробував провести з нею сеанс гіпнозу, але вона не піддалася впливу, ніби я й не намагався. Але я робив спробу по спробі, аж поки не усвідомив, що ми з нею опинилися в темряві. Я роззирнувся навколо і побачив, що сонце вже сіло. Мадам Міна розсміялася, я обернувся і подивився на неї. Тепер вона остаточно прокинулася і має гарний вигляд, як тоді, коли ми вирушили в будинок графа в Карфаксі. Я вражений і почуваюся ніяково. Але вона така мила, ніжна і турботлива щодо мене, аж я забув про свій страх. Я розпалив багаття, ми маємо із собою запас дров, Міна приготувала закуску, поки я розгнуздував коней, прив’язував їх в укритті й годував. Коли я повернувся до багаття, для мене була вже готова вечеря. Я підійшов, щоб допомогти їй, але вона засміялася і сказала, що вже поїла, бо була настільки голодною, що не змогла чекати. Мені це не сподобалося, бо у мене з’явилися недобрі передчуття. Але я боюся налякати її, тому мовчу про них. Вона допомагає мені, і я поїв сам, а потім ми загорнулися в хутра і лягли біля вогню. Я сказав їй, щоб засинала, а я буду на чатах. Але з часом я забувся сном. Коли я раптом прокинувся, то побачив, що вона лежить тихо, але не спить і дивиться на мене ясними очима. Те ж саме повторилося ще раз, а може, й двічі, тож я добре поспав до настання ранку. Коли я прокинувся, то знову спробував загіпнотизувати її, але безуспішно: попри те, що вона покірно заплющує очі, впасти в транс вона не може. Сонце підбивається дедалі вище, і нарешті сон огортає її, але запізно. Цей сон такий міцний, що вона не може прокинутися. Мені довелося піднімати її на руки і сонну переносити в екіпаж. Я запряг коней, зібрав речі. Мадам Міна і далі спала й уві сні здавалася здоровішою і рум’янішою, ніж раніше. Але мені це геть не подобається. Я боюся, боюся, боюся! Я боюся тих змін, що з нею відбуваються, я навіть думати про них страшуся, але маю продовжувати нашу путь. Ставка в цій грі — життя або смерть, чи навіть більше за смерть, і ми не маємо права відступитися.

5 листопада, ранок

Я акуратно все нотуватиму, бо попри те, що ми з тобою вже набачилися дивини, цього разу ти можеш подумати, що я, Ван Гелсінґ, збожеволів. Ті численні страхи і те напруження, що так довго діяло мені на нерви, могло і справді врешті-решт звести мене з глузду.

Ми їхали весь учорашній день, усе наближаючись до гір; навколишній край був пустельний і дикий. Нам зустрічаються величезні моторошні провалля із водоспадами. Здається, що тут царює сама матінка природа. Мадам Міна спить і спить. Я дуже зголоднів, але потамував свій голод; будив її, проте не міг добудитися, навіть щоб нагодувати. Я почав побоюватися, що на неї фатально впливає це місце, до якого вона прив’язана через криваве посвячення у вурдалаки. «Отже, — сказав я сам до себе, — якщо сталося так, що вона змушена спати цілий день, значить, я не повинен спати всю ніч». Отож поки ми мандруємо цією розбитою дорогою, як і всі давні і примітивні дороги в цій місцевості, я схилив голову на груди і заснув.

Я знову прокинувся з відчуттям провини, і мені здалося, що спливло чимало часу. Я побачив, що мадам Міна і далі спить, а сонце вже сідає. Але все навколо значно змінилося. Похмурі гори здавалися далекими, а ми наближалися до вершини крутого пагорба, посеред якого здіймався саме той замок, про який Джонатан писав у своєму щоденнику.

Угледівши його, я відчув водночас і радість, і страх, бо тепер, на добро чи ні, але кінець уже близько.

Я збудив мадам Міну і знову спробував загіпнотизувати її, але, на жаль, безрезультатно, бо було надто пізно. Перш ніж нас накрила непроглядна темрява, промені сонця, ще деякий час відбивалися на снігу. Я розгнуздав коней, нагодував їх, змайструвавши, як міг, для них укриття. Потім я запалив багаття, біля якого всадовив мадам Міну, котра вже прокинулася і була ще чарівливішою, ніж завжди, і комфортно розташувалася на своїх хутряних підстилках. Я зварив їсти, але вона не їла, просто сказавши, що не голодна. Я не наполягав, знаючи, що це марно. Але сам я поїв, бо зараз як ніколи потребую всіх сил. Потім, побоюючись того, що може статися, я накреслив велике коло навколо місця, де зручно сиділа мадам Міна. По колу я розкришив одну з облаток, щоб той, хто перебуває всередині, мав надійний захист. Весь час мадам Міна сиділа тихо, як покійник. Вона настільки зблідла, що зробилася білішою за сніг, і не вимовила жодного слова. Та коли я наблизився до неї, вона пригорнулася до мене; я знав, що ця бідолашна душа тремтить від страху, і мені було боляче через це. Коли вона трохи заспокоїлася, я промовив до неї:

— Присуньмося до вогню.

Я хотів перевірити її можливості. Вона покірно підвелася, але, зробивши крок, стала як укопана.

— Чому ви не йдете? — спитав я. Вона похитала головою, повернулася на своє місце і сіла. Потім, дивлячись на мене такими очима, ніби щойно прокинулася від сну, просто відповіла:

— Я не можу! — і замовкла. Я зрадів, бо знав: якщо вона не може, то й інші, яких ми боїмося, теж не зможуть. І хоча це може бути небезпечним для її тіла, втім, її душа врятована!

Тут коні почали іржати і рватися з припони. Я підійшов до них, щоб заспокоїти. Коли вони відчули на собі мої руки, то радісно захропли, почали облизувати мої руки і на деякий час заспокоїлися. Багато разів упродовж ночі я підходив до них, і щоразу мій прихід їх заспокоював… Настала найхолодніша пора, вогонь почав затухати, і я подався підкинути дров, бо посипали пластівці снігу, що його приніс із собою холодний туман. Незважаючи на темряву, видно було добре, ніби джерелом світла був сам сніг, і здавалося, що несподіваний снігопад і клоччя туману прибрали форму жінок у довгому вбранні, що стелилося по землі. Навколо стояла мертва моторошна тиша, лише коні тихенько іржали і злякано щулилися. Я й сам відчував страх, тваринний страх. Але потім на зміну страху прийшло відчуття безпеки, яке давало мені коло, що в ньому я стояв. Я навіть почав думати, що вночі просто розігралася моя уява через пригнічення і тривогу, яку я відчував, а також через страшенне занепокоєння. Мене спантеличили згадки про страшні пригоди Джонатана, бо коли пластівці снігу і туману закрутилися і вертілися довкруж мене, мені привиділося, що перед очима промайнули три жінки, які хотіли його поцілувати. А тим часом коні, що пригиналися дедалі нижче, почали стогнати від жаху, як стогнуть люди від болю. Але вони не ошаліли, бо не зірвалися з припони і не втекли. Я злякався за мадам Міну, коли ці дивні постаті наблизилися і закружляли навколо. Я подивився на неї, але вона сиділа спокійно і посміхалася мені. Коли я зробив крок до багаття, щоб підкинути дров у вогонь, вона вчепилася в мене і потягнула назад, і прошепотіла голосом, який можна почути лише у снах, — такий він був мелодійний:

— Ні, ні! Не виходьте за коло. Тут ви у безпеці!

Я обернувся до неї і, зазирнувши їй у вічі, спитав:

— А ви? Це за вас я боюся!

Вона розсміялася мелодійним, нереальним сміхом і промовила:

— Боїтеся за мене! Чому ви боїтеся за мене? Ніхто в цілому світі не може почуватися поряд із ними безпечніше, ніж я.

Поки я, здивований, міркував над її словами, порив вітру роздув полум’я, і я побачив червоний шрам на її чолі. Й ось тоді я все збагнув. Незабаром я помітив, що постаті зі снігу і туману, кружляючи, наблизилися до нас, втім, тримаючись за межами освяченого кола. Далі вони почали поволі матеріалізовуватися, поки (якщо тільки Господь не забрав мій глузд) я не побачив їх на власні очі: переді мною стояли во плоті три жінки, яких Джонатан бачив у своїй кімнаті, коли вони хотіли поцілувати його в шию. Я впізнав їхні гнучкі округлі фігури, важкий погляд блискучих очей, білі зуби, червоні хтиві вуста. Вони посміхалися до безталанної дорогої мадам Міни. Їхній сміх роздирав тишу ночі; вони простягнули до неї руки і заговорили лагідними голосами, які Джонатан назвав нестерпно солодкими: