— Виникала така думка, але, щиро кажучи, я вважав, що цим ми тільки відстрочимо неминуче.

— Оце якраз один із чинників, що породжують у Чака невпевненість. Він відчуває, що питання стоїть так: або — або.

— Я ніколи не тиснув на Чака.

— Свідомо — ні, я знаю. І він це знає. Але, з другого боку, ви людина, що досягла багатства й великого успіху, свого часу ви закінчили з відзнакою коледж. Отож, здається мені, хлопець почуває себе так, ніби йому треба вступати в гру одразу ж після Генка Арона[32].

— Тут я нічого не можу вдіяти, Джонні.

— Я гадаю, що за рік на підготовчих курсах, живучи поза домом, він зміг би ясніше уявити собі своє майбутнє, А наступного літа він хотів би попрацювати на одній з ваших фабрик. Якби це був мій син і мої фабрики, я б йому дозволив.

— Чак хоче попрацювати на фабриці? Чого ж він ніколи не казав про це мені?

— Щоб ви не подумали, ніби він до вас підлещується,

— Він сам вам таке казав?

— Так. Він хоче набути трохи практичного досвіду, бо вважає, що згодом це йому придасться. Хлопчина ж мріє піти вашими слідами, містере Четсворт. Тільки йому за вами гнатися й гнатися. Звідси й оті його комплекси, й труднощі з читанням. Він страшенно боїться невдачі.

Джонні трохи кривив душею. Щоправда, деякі натяки в Чака прохоплювались, про деякі речі хлопець навіть побіжно згадував, але він ніколи не звірявся так, як подавав це Джонні Роджерові Четсворту. Принаймні в розмовах. Та Джонні часом доторкався до Чака, і тоді йому дещо відкривалось. Він бачив фотографії, що їх хлопець носив при собі, і знав, як той ставиться до батька. Та були речі, про які Джонні ніколи б не розказав цьому приємному, але чужому чоловікові, що сидів проти нього. Чак просто таки ладен був цілувати землю під батьковими ногами. І за його позірною невимушеністю й упевненістю (цим він зовні дуже скидався на Роджера) ховалися страх і дошкульна таємна гризота, що йому ніколи не зрівнятися з батьком. Роджер Четсворт, почавши з десятипроцентного паю в старій, занедбаній вовнопрядильній фабричці, розвинув її в справжню текстильну імперію Нової Англії. Отож Чак вважав, що батькова любов до нього ґрунтується на вірі в те, що й він звершить подібне. Стане класним спортсменом. Учитиметься в престижному коледжі. Добре читатиме.

— Ви цілком певні, що все це саме так? — запитав Четсворт.

— Цілком певен. Але я дуже просив би вас, щоб Чак не дізнався про цю нашу розмову. Я ж відкрив вам не свої, а його таємниці. — І ви навіть не уявляєте собі, яка це щира правда.

— Гаразд. Про підготовчі курси ми з Чаком та його матір’ю поміркуємо. А тим часом візьміть. — Він витяг із задньої кишені штанів простий білий конверт і подав його Джонні.

— Що це?

— Розкрийте і побачите.

Джонні розкрив конверт. Там був чек на п’ятсот доларів.

— Е ні!.. Я не можу…

— Можете і візьмете. Я обіцяв вам премію, якщо діло піде, а свої обіцянки я виконую. Ще один чек ви одержите, коли будете їхати звідси.

— Та ні, містере Четсворт, я просто…

— Помовчте. І послухайте, що я вам скажу, Джонні…

Четсворт посунувся вперед. На обличчі його блукала невиразна, трохи загадкова усмішка, і Джонні раптом відчув, що може прозирнути крізь приємну зовнішність у самісіньке нутро цього чоловіка, який сам покликав до життя свій добробут — і гарний будинок, і садибу, і плавальний басейн, і фабрики. І, до всього того, страх перед читанням у свого сина, який можна віднести до істеричних неврозів.

— Я, Джонні, з власного досвіду знаю, що дев’яносто п’ять відсотків людей на цьому світі — просто інертна маса. Один відсоток становлять святі і один — непроторенні дурні. Решта три відсотки це люди, які роблять усе, на що вважають себе здатними. Я належу до цих трьох відсотків, і ви також. Ви заробили ці гроші. На моїх підприємствах є люди, які отримують одинадцять тисяч доларів на рік, даючи майже стільки користі, скільки цап молока. Та я не нарікаю. Я людина тямуща і цим хочу сказати тільки те, що я добре розумію рушійні сили нашого світу. Паливна суміш складається з однієї частини високооктанового бензину й дев’яти частин усілякого лайна. Ви — не з цих дев’яти частин. Отож кладіть гроші до кишені й іншим разом цінуйте себе вище.

— Гаразд, — мовив Джонні. — Як по щирості, то вони мені таки придадуться.

— Лікарняні рахунки?

Джонні пильно поглянув на Роджера Четсворта.

— Я все про вас знаю, — сказав той. — Невже ви думали, що я найняв би до свого сина репетитора, не довідавшись про нього?

— То ви знаєте…

— Знаю, що вас вважають екстрасенсом. Що ви допомогли в Мені розкрити вбивство, Принаймні так писали газети. Що ви підписали контракт і з січня мали викладати в школі, та коли ваше ім’я з’явилось у газетах, вас відкинули, мов гарячу картоплину, яку необачно вхопили в руки.

— Ви знали? І давно?

— Ще до того, як ви сюди приїхали.

— І все-таки найняли мене?

— Я ж шукав репетитора, чи не так? А у вас, як мені здалося, діло мало піти. І, по-моєму, я таки не помилився, вдавшись до ваших послуг.

— Ну що ж, дякую, — промовив Джонні, раптом захрипши.

— Кажу ж вам, ви знаєте своє діло.

Поки вони розмовляли, Уолтер Кронкайт закінчив свою розповідь про поточні події і перейшов до розділу курйозів, що їх давали іноді на закінчення випуску новин. Він саме казав:

— …виборці третього округу на заході Нью-Гемпширу мають цього року і незалежного кандидата…

— Гроші мені, звісно дуже до речі, — мовив Джонні. — Адже…

— Стривайте. Треба це послухати.

Четсворт нахилився вперед, опустивши руки між колінами і вже наперед потішено всміхаючись. Джонні теж повернувся до екрана.

— …Стілсон, — провадив Кронкайт, — сорокатрирічний власник страхувально-посередницької контори в справах нерухомого майна. Це, поза всяким сумнівом, найексцентричніша постать у нинішній передвиборній кампанії, але два інші кандидати в цьому окрузі — республіканець Гаррісон Фішер і його суперник демократ Девід Боуз — мають усі підстави тривожитись, бо за даними попереднього опиту Грег Стілсон помітно випереджає їх. Слово нашому коментаторові Джорджу Гермену.

— Що то за Стілсон? — спитав Джонні.

Четсворт засміявся:

— О, зараз ви його побачите, Джонні. Очманілий, мов пацюк у пастці. Але здається мені, тверезоголові виборці третього округу таки пошлють його в листопаді до Вашингтона. Якщо він тільки не гепнеться об землю з піною біля рота й не заб’ється в падучій. А я такого зовсім не виключаю.

Тим часом на екрані з’явився якийсь гарний із себе молодик у білій сорочці з відкритим коміром. Він стояв на помості, завішаному державними прапорами, й промовляв до невеликого натовпу, що зібрався на автостоянці біля супермаркету. Молодик палко закликав до чогось натовп, але натовп явно не виявляв ентузіазму. З-за кадру почувся голос Джорджа Гермена:

— Це Девід Боуз, кандидат до палати представників від демократів, жертовне ягня, як вважає дехто. Боуз настроївся на запеклу боротьбу, знаючи, що третій виборчий округ Нью-Гемпширу ніколи не виявляв прихильності до демократів, навіть за часів гучної перемоги Ліндона Бейнса Джонсона в тисяча дев’ятсот шістдесят четвертому році. Але він вважав своїм головним суперником ось цього кандидата…

Тепер на екрані був чоловік років шістдесяти п’яти. Він виголошував застільну промову перед гуртом поважних добродіїв, що субсидували його передвиборну кампанію. То було вельми добропристойне, схильне до ожиріння й до запорів товариство — здавалося, ті ділки присвоїли собі монопольне право на такий вигляд завдяки своїй приналежності до Великої Давньої Партії.

— Це Гаррісон Фішер, — пояснив Гермен. — Виборці третього округу посилають його до Вашингтона що два роки, починаючи від шістдесятого. Він значна постать у палаті представників, засідає у п’яти комісіях і очолює комісію в справах зелених насаджень і водних шляхів. Усі чекали, що він легко здолає молодого Девіда Боуза. Одначе ні Фішер, ні Боуз не взяли до уваги темну карту в колоді. Ось вона, ця карта…