В. Але ж він сказав щось іще перед тим, як зомлів, чи не так?
С. Так, сер, сказав.
В. Що саме?
С. Він сказав: «Про Стілсона подумаємо потім, тату, тепер він у мертвій зоні».
В. Ви точно пам’ятаєте, що він сказав саме ці слова?
С. Так, сер. Я їх ніколи не забуду.
…а опритомнів я у вагончику нашої бригади при початку Роузмонт-авеню. Кійт сказав, щоб я негайно йшов до лікаря, бо інакше він не допустить мене до роботи. Я й сам злякався, тату, але не через те, про що подумав Кійт. Так чи так, а я звернувся до невропатолога, якого порадив мені в своєму листі Сем Вейзак, ще на початку листопада. Перед тим я писав йому, що побоююсь водити машину, бо в мене часом двоїться в очах. Сем одразу ж відповів і звелів мені показатися тому докторові Венну, бо симптоми, мовляв, дуже тривожні, хоч сам він і не береться ставити діагноз на відстані.
До лікаря я тоді не пішов. Як на мене, мозок — це така штука, від якої можна чекати чого завгодно, отож я весь час, аж до тієї пригоди з розміткою, думав собі, що це в мене якесь тимчасове явище і все зрештою минеться. Мабуть, я просто не хотів припускати іншу можливість. Але той випадок був останньою краплиною. І я таки пішов до лікаря, бо мені стало страшно — не за себе, а за майбутнє, яке я прозирнув.
Одне слово, я звернувся до доктора Венна, він обстежив мене і сказав усю правду. Виявилося, що часу в мене куди менше, ніж я думав, бо…
Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.
Опит свідка провадить м-р Норман Д. Верайзер, головний юрисконсульт комісії.
Свідок — доктор Квентін М. Венн, що проживає в м. Фініксі, штат Арізона, Паркленд-драйв, 17.
Дата опиту — 22 серпня 1979 р.
Верайзер. Коли ви закінчили обстеження й поставили діагноз, ви запросили Джона Сміта, чи не так?
Венн. Так. То була важка розмова. Такі розмови завжди важкі.
В-р. Ви змогли б стисло викласти суть того, про що між вами йшлося?
В-н. Так. Гадаю, за цих незвичайних обставин я можу порушити лікарську таємницю. Передусім я сказав Смітові, що він зазнав якогось величезного нервового струсу. Він підтвердив це. Його праве око ще було налите кров’ю внаслідок розриву капіляра, але вже не так сильно. Якщо дозволите, я процитую історію хвороби…
(Частину стенограми випущено.)
В-р. І що сказав Сміт, коли дізнався про ваші висновки?
В-н. Він спитав мене про крайню можливість. Це його власні слова — «крайня можливість». Мушу сказати, що його спокій і мужність справили на мене велике враження.
В-р. І яка ж була, по-вашому, крайня можливість, докторе?
В-н. Яка? Мені здавалося, я досить ясно все виклав. У Джона Сміта була швидко прогресуюча пухлина в тім’яній ділянці головного мозку.
(Шум у залі. Коротка перерва.)
В-р. Пробачте, докторе, нас перервали. Я хотів би нагадати присутнім, що в нас засідання слідчої комісії, а не ярмарковий балаган. Прошу дотримувати порядку, а то я накажу черговому полісменові вивести всіх сторонніх.
В-н. Я не в претензії, містере Верайзер.
В-р. Дякую, докторе. Чи не могли б ви сказати комісії, як сприйняв Сміт цю звістку?
В-н. Спокійно. Навдивовижу спокійно. Гадаю, він сам уже поставив собі діагноз, і той діагноз збігався з моїм. Проте він сказав, що йому дуже страшно. А тоді запитав, скільки ще зможе прожити.
В-р. Що ж ви йому відповіли?
В-н. Я сказав, що його запитання безпредметне, поки ми не визначимо дальших заходів. Сказав, що потрібна операція. Хочу зауважити, що тоді я ще не знав про його перебування в комі й незвичайне, майже надприродне одужання.
В-р. А він що на це сказав?
В-н. Що операції не буде. Спокійно, але дуже твердо: операції не буде. Я порадив йому добре подумати. Сказав, що, відмовляючись від операції, він сам підписує собі смертний вирок.
В-р. Сміт вам щось відповів?
В-н. Він попросив мене по змозі точніше сказати, скільки він проживе без операції.
В-р. Ви йому сказали?
В-н. Так, дуже приблизно. Сказав, що процес розвитку пухлин передбачити майже неможливо й що в декого з моїх пацієнтів пухлина не давала про себе знати по два роки, хоч такі випадки й рідкісні. А йому без операції можна розраховувати місяців на вісім, щонайбільше на півтора року.
В-р. І все ж таки він відмовився від операції, я правильно зрозумів?
В-н. Так, відмовився.
В-р. Чи не сталося чогось незвичайного, коли Сміт ішов од вас?
В-н. Я б сказав, то було щось надзвичайне.
В-р. Будь ласка, розкажіть про це комісії.
В-н. Якось так вийшло, що я доторкнувся Смітові до плеча, ніби хотів його затримати. Розумієте, мені стало не по собі, що після всього сказаного людина отак іде. І раптом я відчув щось таке… мене мовби струмом ударило, і водночас виникло таке дивне відчуття, неначе від мене щось передається йому, витікає… Неначе він із мене щось висотує. Звичайно, це вельми суб’єктивний опис, але зважте, його подає лікар, що має досвід у професійному спостереженні. Відчуття було неприємне, можете мені повірити. Я відсахнувся від нього… а він раптом каже: подзвоніть дружині, Бар дуже розбився.
В-р. Бар?
В-н. Атож, саме так і сказав. Це про брата моєї дружини… його звуть Баррі Річардс. А мій молодший син, коли був малий, казав на нього дядечко Бар. До речі, я тільки потім подумав, звідки б Смітові про це знати. Того ж вечора вдома я сказав дружині, щоб подзвонила братові — він живе в Кус-Лейку, штат Нью-Йорк.
— І вона подзвонила?
— Так. Вони дуже мило побалакали.
— То з вашим шуряком, з містером Річардсом, було все гаразд?
— Так, цілком гаразд. Але наступного тижня він фарбував будинок, упав з драбини й зламав хребет.
— Докторе Вени, ви вірите, що Джон Сміт передбачив це нещастя з вашим шуряком? Вірите, що то було в нього прозирання?
— Не знаю. Але я… схильний цьому вірити.
— Дякую, докторе.
— Чи можу я дещо додати?
— Звичайно.
— Якщо на ньому справді лежало таке прокляття, — атож, інакше назвати це я не можу, — то сподіваюсь, Господь зглянеться на змучену душу цього бідолахи.
…і я знаю, тату, всі казатимуть, ніби я вчинив те, що оце замислив, тільки внаслідок пухлини в мозку, але ти не вір. Це неправда. Пухлина, на моє теперішнє розуміння, це лихо, яке переслідувало мене давно і ось нарешті спостигло. Вона утворилася в тому місці, яке було пошкоджене при катастрофі, і, судячи з усього, це ж таки місце я забив об лід, катаючись у дитинстві на Круглому ставку. Саме тоді в мене сталося перше «прозирання», хоч навіть тепер я не можу пригадати його до ладу. А потім було друге, на ярмарку в Есті, перед самою катастрофою. Спитай у Сейри, вона напевне пам’ятає. Пухлина вразила саме ту ділянку мозку, яку я завжди називав «мертвою зоною». Як бачиш, так усе і обернулось. Отакою гіркою правдою. Бог… доля… провидіння… фатум… хоч як його назви, воно ніби простягає свою тверду, невблаганну руку, щоб знов зрівноважити шальки терезів. Можливо, я мав загинути в тій автокатастрофі чи ще раніше — отоді на Круглому ставку. І я певен: коли я доконаю те, що мені призначено, шальки терезів знову набудуть цілковитої рівноваги.
Тату, я люблю тебе. І що найгірше (гіршою може бути лише свідомість того, що розв’язати жахливий вузол, який затягся навколо мене, я можу, тільки вдавшись до зброї), то це розуміти, що я залишаю на твою долю й горе втрати, й ненависть тих, хто не має підстав убачати в Стілсоні нічого, крім добросердя й справедливості…
Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.