Ось день гніву настає, коли віки в прах змете хвиля, свідчать Давид і Сивілла. Буде страх там, буде дрож, прийде Суддя судити землю. Труба заграє, де хто гнив у могильних ямах, усіх до підніжжя трону скличе…

Тарарара, тарарара, тарарара дум, дум, дум…

Ой, ой-ой, наближається, мої панове та любі слухачі, наближається день гніву, нещасливий день, день сліз. Наближається Судний День, день кари. Як сказано в посланні від Йоанна: Antichristus venit, unde scimus quoniam novissima hora est. Надходить, надходить Антихрист, надходить остання година. Наближається кінець світу, кінець усьому живому…

Інакше кажучи: холера, це дуже недобре.

Антихрист, мої панове та любі слухачі, повинен бути з Данового коліна.

Народиться він у Вавилоні. Наприкінці світу прийде, три і пів року правити буде. У Єрусалимі храм збудує, усіх царів опанує, Церкву Божу зруйнує. Чинитиме дивні речі, їздитиме на вогненній печі. Побачивши його рани, обмануться християни. Прибуде з мечем і вогнем, а силою його буде блюзнірство, а раменом його — відступництво, а десницею його — погибель, а шульгою — пітьма. Лице його — як у дикого звіра, чоло високе, брови зрослі… Праве око його — як зоря, що встає на світанні, ліве непорушне, як у кота, зелене, з двома, замість одної, зіницями. Ніс його — як прірва, губи на лікоть, зуби на п'ядь. Пальці його — як залізні коси…

Агов, агов! І чого се кричати на убогого, вельможні? Чого се відразу погрожувати? За що, за які провини? Що страхаю? Що блюзню? Що, як той крук, каркаю? Аж ніяк, мої ласкаві панове, аж ніяк не каркаю! Правду кажу, правду святу і чисту, великими отцями Церкви підтверджену. Ба, і в Євангеліях доведену! То й що, що в апокрифічних? Цілий цей світ апокрифічний.

Що се ти там несеш, мила дівчино? Що се там таке у кухвах піниться? Чи не пиво, бува?

Ex, знамените… Свидницьке, не інакше…

Егей! А погляньте-но у віконце, вельможні! Чи мене, старого, зір не підводить? Чи то мені тільки здається, чи таки й справді нарешті сонечко крізь хмари пробивається? Далебі, так! Кінець, кінець скоро настане сльоті та негоді. Достоту, глядіть-но лишень, ось і сяйво світ заливає, спливає з небес золотосяйним стовпом. І ото світлість стає велика…

Lux perpetua.

Хотілося б отакої. Вічної. Хотілось би.

Як ви мовите? Що раз кінець сльоті, то годі сидіти в корчмі, час квапить у путь? Що раз так, то замість базікати, слід би чимшвидше розповідь закінчувати? Дорозказати, як-то воно далі було з Рейневаном і з його коханою Юттою, з Шарлеєм і Самсоном у тоті часи, часи тамтих лютих воєн, коли-то кров'ю стікали і від пожарищ чорніли землі Лужиць, Шльонська, Саксонії, Тюрінгії і Баварії? Атож, вельможні, атож. Розповім, бо й розповідь сама природним її трибом до кінця наближається. Хоча ще й те мушу вам оповісти, що як ся до щасливого або веселого закінчення розповіді готуєте, страшно вам розчаруватися доведеться… Що-що? Що знову страхаю? Каркаю? Ну, а як тут, скажіть-но лише, не каркати? Коли такі страшні речі у світі чиняться? Коли по всій Європі, ви тільки погляньте, битва за битвою? Коли в кожній зі сторін світу діється рихтик за пророчими строфами Овідія Назона:

Під Парижем кров не висихає на мечах французів і англійців, бургундців та арманьяків. Весь час, як у процитованого Овідія, вбивства і пожежі на французькій землі, весь час війна. Сто років вона триватиме, чи як?

Англія кипить заколотами, Глостер на ножах з Бофортами. Буде з того, ой, буде, згадаєте мої слова, якесь зло межи Йорками і Ланкастерами, межи Білою і Червоною Трояндами.

У Данії гримлять гармати, Еріх Поморський воює з Ганзою, веде затятий бій проти князів Шлезвігу і Гольштейну. Цюрих виступив зі зброєю проти кантонів, підриває єдність гельветського союзу. Медіолан бореться з Флоренцією. На вулицях Неаполя шаленіють загарбники, солдати з Арагону і Наварри.

У московському князівстві гуляють меч і смолоскип, Василій — у запеклих сутичках з Юрієм, Дмитрієм Косим, Шемякою.

Vae victis![3] Переможені плачуть червоними слізьми з кривавих очниць[4]. Мужній Янош Гуняді успішно б'ється з турками. Тиснуть діти Арпада! Але висить, як той Дамоклів меч, уже тінь півмісяця над Трансільванією, над долинами Драви, Тиси і Дунаю. Писана, ой, писана мадярам жалюгідна доля болгар і сербів.

Венеція аж холоне від страху, коли Мюрад II закривавленим ятаганом вирізає Епір і Албанію. Візантійська імперія скоротилася до розмірів Константинополя, Іван VIII і його брат Костянтин з тривогою поглядають з мурів, видивляються, чи часом осман не надходить. Миріться, християни Сходу і Заходу, перед лицем спільного ворога! Миріться і єднайтеся!

Але вже, мабуть, запізно…

День гніву…

Пророкував цар Давид у псалмах, провістила поганська віщунка Сивілла. Як побачите, що брат брата видає на смерть, що діти повстають проти батьків, що дружина покидає чоловіка, що один народ викликає війну проти другого народу, що на всій землі — голод великий, несусвітні моровиці і численні нещастя, тоді знатимете, що кінець близький… Га? Що кажете? Що те, що я тут перелічив, діється повсякчас, буденно і безнастанно? І що не тільки останнім часом, а століттями, знову і знову? Хе, маєш рацію — як вашець, шляхетний пане лицарю з Габданком на гербі, так і ти, шановний фратере від святого Франциска. Маєте рацію, киваючи головами і корчачи мудрі міни, також і ви, зацні панове, і ви, побожні ченці, і ви, добрі купці. Маєте рацію. Всюди зло і злочини. Щодня братовбивство, повсюдно віроломство, весь час кровопролиття. Воістину, прийшов се вік зради, ґвалту і насильства, вік неперервної війни. То як же, коли таке навколо діється, розпізнати, чи то вже кінець світу, чи ще не вже? За чим се оцінити? Які се знамення покажуть, які signa et ostenta[5]?

Бачу, все головами киваєте, задні панове, добрі міщани, доброчесні монахи. Знаю, що думаєте, бо й сам не раз над сим задумувався.

А може, гадав я собі, воно станеться без сигналу? Без сполоху? Без попередження? Отак-от просто: йоб! І кінець, finis mundi? Може, нема «змилуйся»? Може, геть-чисто забракло праведників у Содомі? Може, позаяк ми плем'я підступне, знаку нам не буде дано?

Так от, не бійтеся. Буде знак. Так обіцяють євангелісти. Як узаконені, так і апокрифічні.

Будуть знамення на сонці, місяці та зорях, а на землі тривога народів, безпорадних перед шумом моря і його бурі. Сили небесні струсонуться. Зорі небесні та їхні сузір'я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм[6]. І будуть розв'язані чотири вітри в їх основах. Movebuntur omnia fundamenta terrae[7], задрижить земля і море, а з ними гори і пагорби. І вийде з неба голос архангела, і почутий буде аж у найнижчих частинах землі.