Дмитро Іванович спостеріг і це. Його куснула за серце досада.

— Все наше в нас, — сказав він примирливо. — Не те щоб дорожче, ми й розуміємо свої слабкості та недосконалості, але ж не можемо від них відмовитись. Треба лише намагатися робити так, щоб від того не було шкоди іншим.

Дмитро Іванович і далі відчував прикрість від своїх слів, від своєї різкості. Він гаразд зрозумів, од чого те. Впродовж усієї розмови почував, чи так йому лише здавалося, як з кожним словом оддаляється од нього Михайло, як навколо нього окреслюється якесь невидиме надміцне коло. Михайло — в колі, а він — за ним. Вони говорять, а він не може передати своєї біди, своєї тривоги другові, не може по — справжньому відчути його в ній. Це, мабуть, було егоїстично з його боку, позасвідоме й егоїстично, втягувати іншу людину в свою біду, але чомусь того дуже хотілося. Щоправда, подумав далі, Михайла самого доля натіпала на вітрах. І він мимоволі щулиться, затуляється од найменшого вітру. Й не можна йому дорікати за те. Йому хочеться пожити, легко подихати. Що ж, він йому більше не псуватиме настрою.

Він навіть не сказав йому, що через два дні ступає на свій найбільший рубікон, що післязавтра перевірятимуть результати шестирічної роботи. Поклав Михайлові на плече руку, ледь — ледь притягнув його до себе:

— Я сьогодні такий дурний…

— Я теж не розумніший, — сказав Михайло. — Давай вип'ємо за двох дурнів. Якось один філософ сказав: «Не бійся дурних ворогів, бійся розумних друзів».

— Хто той філософ?

— Я.

— Тоді, може, трохи не так: бійся розумних ворогів і дурних друзів? Таких, якими були сьогодні ми? Вони засміялися.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

На інститутське подвір'я можна пройти не лише через головний вхід, а й вузенькою стежечкою через сад од зупинки тролейбуса. Борозна здебільшого й ходив так. Проте сьогодні він не пішов просто в інститут, а повернув на бічну алею, яка вела до яблуневого саду, звідти — в затишний куточок за басейном: там, у затінку густих ялин, обідньої пори полюбляли збиратися молодші — за віком і званням — наукові співробітники. Під ялинами стояв стіл для пінг — понгу, хлопці й дівчата ганяли у вільний час пластмасову кульку. Пластмасова кулька стрибала й сьогодні, її гилили Вадим і Євген, а глядачів було лише двоє — Юлій і Микола. Борозна привітався мимохідь, йому відповів тільки Вадим, решта поодверталися, і, як здалося Віктору Васильовичу, демонстративно. Борозна хотів вернутися й запитати, що це має означати, проте не вернувся. Що це мало означати — йому здавалося, він здогадувався: помста за необережні слова, сказані Нелі; в устах нездар, заздрісників, страхопудів вони обросли іншими, домисленими, в які вкладали ще один, потаємний смисл. Буцім він хоче висмикнути стілець з — під Дмитра Івановича, посісти лабораторію. Звичайно, він збирався мати власну лабораторію, але, по — перше, не тепер, по — друге, ніяким чином не однявши її в когось. З тим, у чому признавався собі, не крився й перед іншими; він взагалі не знав розладу слів і діла, думки і серця, замірів і досягання мети. Він почував свої сили, мав майже точну міру своїх знань (звичайно, порівнюючи їх зі знаннями інших), вельми покладався на власну настійливість, неухильність, а також точність і технічну оснащеність експерименту. Він готував себе до великої, майже жертовної роботи. Тепер же подумав, що те, що не приховував своїх поглядів і намірів, приносило чорні плоди. Але зараз він тільки зупинився на мить, оглянувся, зустрівся очима з Вадимом, подякував йому поглядом і одвернувся.

Вадим од того погляду зіщулився, несамохіть зсутулив плечі. Його пройняв страх. Якби Борозна дізнався про його підступ, він би просто викинув його у вікно, не дуже доглядаючись, який це поверх. У Борозні вгадувалася велика фізична сила, певність себе й небажання дотримуватися будь — яких умовностей. Він був не схожий на багатьох інших і не дбав про те, щоб бути схожим, його просто не обходило, хто й що про нього думає, але він безжально розтопче кожного, хто опиниться на його путі. У глибині душі Вадим заздрив йому, заздрість насамперед і штовхнула його послухати Світланиної намови (котру він теж не обійшов у анонімному листі, натякнув на її зв'язки з Мар — ченком, зараз про це по інституту ширилося чимало балачок), а тепер ще й боявся. Але Борозна нічого того не знав. Його хвилювало інше. Він розшукував Нелю. Він вирішив сьогодні ж, негайно поговорити з нею, запитати — добутися правди. Йому здавалося, він тільки гляне їй в очі, і вони порозуміються. Неля останнім часом рішуче уникала ного. Вона не відповідала на його телефонні дзвінки, обминала в коридорі, намагалася піти з лабораторії так, щоб він не зміг перестріти її на вулиці. Це було незрозуміле, це було несправедливо, жорстоко й кривдно. А основне, Борозна почувався надзвичайно пригніченим, він просто не міг далі жити без Нелі. Цей його настрій дратівливості й тривоги, якогось страху, густої туги посилювався день від дня, він боровся з ним і нічого не міг удіяти. Він розумів, що ніхто не може усвідомити любові, це робиться поза мозком, творимо ідеал чи й не творимо ідеалу, а серце щемить, завмирає і сміється найтоншими ниточками. Він, тридцятишестилітній чоловік, жодного разу не подумав про те, за що він любить Нелю і чи треба її любити. Він почував інтуїтивно, що не помилився в своєму коханні, і хоч йому не відкрився світ її душі, він його почував і жив ним увесь цей час, навіть не бачачись з нею. І йому ще дужче хотілося бачити її, хотілося говорити з нею, він згадував її погляд, її розпашіле обличчя — це було лише один раз, тоді, коли він зрозумів, що не байдужий їй, — він розумів, що так тривати далі не може, що він несамохіть руйнує довкола себе те коло, яке стільки років і з такою відчайдушністю викладав. Спочатку Борозна думав, що, може, все переміниться. Адже є й така любов. Коли один день людина ласкава, а тоді враз стає мовчазною, замкнутою, лякається чогось у самій собі, намагається знайти виміри тому, що сталося, на самоті й, звичайно, не знаходить і усамітнюється ще дужче. Але потім побачив, що це не так, що Неля свідомо, холодно й продумано втікає од нього. Він розшукував її і переслідував, як хлопчак. Здавалося, куди можна сховатися в одному інституті? Але вона примудрялася влаштувати все так, що ніколи не залишалася сама — ні в кімнаті, ні на подвір'ї.

Сьогодні Борозна вирішив не зважати ні на що. Тому з такою настійливістю й розшукував її в парку.

Не знайшовши Нелі ні під яблунями, ні біля фонтана, пішов у інститут. Але кімната, в якій Неля працювала, була порожня. Борозна знову спустився з третього поверху вниз. Він дійшов до рогу будинку й несподівано побачив Нелю. Вона стояла по той бік хвіртки ще з однією дівчиною, вугруватою окатою Зоєю, і їла морозиво. Борозна рішуче пішов до них.

— Пробачте, Зою, мені треба поговорити з Нелею, — сказав, наперед почуваючи, як важко буде перейти од такої категоричності до щирої, м'якої розмови, яка мала розмити кригу відчуження й недовіри.

Зоя знизала худими плечима, — вона вже звикла, що хлопці одводять убік її подруг, — холодно і, як їй здавалося, презирливо, а насправді ображено чи навіть жалібно подивилася на Борозну, пішла. Але її зупинила Неля.

— Зою, не заходь далеко, я зараз…

Цими словами Неля одразу вимурувала стіну поміж ним і собою. Опріч того, Зоя справді зупинилася, і він почував, що не може на очах у неї, — нехай вона й не чує його слів, — сказати Нелі те, що виболіло за ці дні в серці. Гамуючи роздратування, що несподівано пойняло його, Борозна сказав, кинувши косяка в бік Зої:

— Може, відпустимо її і запишемо розмову на магнітофонну стрічку?

— Ні, живий свідок краще, — сказала Неля. Було видно, як вона перемагає щось у собі, як бродить у неї по чолу якась думка.

— Невже… нам потрібен свідок? — зітхнув Борозна. — Для чого?

— Ну… щоб не зарахували мене до вас у співучасники. В її очах світилась неприязнь, майже ворожість, а ще глибше — страх. І — жодної іскорки теплоти чи бодай спомину, здавалося, між ними нічого не було, здавалося, вони зовсім незнайомі.