Летить пожовкле листя з верховин.

Уже ні сну не буде, ні покути,

а буде мати й буде син,

якому принесли цикуту.

До ранку так далеко, мов до раю.

Я п'ю, і мерзну, і палаю,

і знаю, що пізніше, за Дунаєм,

ти знайдеш іншого мене.

Люби мене, люби мене, люби,

той інший молодий — він не заброда,

напевно ще не розгубив

«святих небес пречисту вроду».

А я ридаю у вогні,

і пропадаю у свободі,

і тільки ти одна мені, —

а решта ночі та негоді.

Він оселився у покинутому храмі і писав.

Серед ночі приходили;

одних він знав з Европи,

а інші… врешті, може, просто миші?

Одна була приручена; відтак,

читала вголос Бо Цзюй-і або Лі Бо,

— він слухав неуважно, бо ті вірші

були не з Трої й не горіли у вогні,

який палав і ледве стримувався в ньому

зусиллям волі, що дорівнює неволі;

вона цього не помічала; він терпів.

Зерна в довколишніх полях було доволі.

Повертається зір

повертається слух

повертається свідомість

чиста як вранішній сніг

Бог переміг

я ніколи не думав

що поразка може бути

такою бажаною

так довго очікуваною

такою здійсненною

може це тому

що я й не вірив ніколи

по-справжньому

так як оце тепер

уранці

запалюючи

нову сигарету

замість свічки

дістаючи новий аркуш паперу

чистий ніби здобута поразка

ніби повернена свідомість

так-так — ніби вранішній сніг…

       І чи було те літо що вимагало птахів

закинувши свою патлату голову

кудись у верховіття —

у недосяжні руки

       І чи розказували двічі

історію дахів??

за валом продаю моря

разом з ваалом

І чи журились як вінчалася земля

в своїх нуртуючих соборах

при ксьондзах та своєму ритуалові

при нетутешніх глядачах отам —

       за валом голубим

де списи прапори й вітрила

де літо на білесеньких ослонах

барвисте доміно розклало?

       А над червоними дахами Бог розгортає

недочитаний кобзар

зерна бджоли і ранку

ранкове передмістя сну про тебе

вертаюся до брами — і назад

Бог загорта не дочитавши небо

і кілька слів упало в білий сад

і кілька солов'їв із інеєм на крилах

течуть у гнізда втомлено мовчать

неповерненна незбагненно світла

і неминуча наче та печаль

і сходить сонце Боже як це просто

і вигорає місто до землі

і вже прокинувшись

усе ще чую постріл —

це знак це повернулись кораблі

Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла.

За живе.

Не заживе, вона стримана і осяянна.

Місяць пливе.

Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці,

нікому,

в сірий цей час, у зимовий цей час,

золотий…

Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом —

без води, без гардин, без мети.

мій друже мій вечірній ти вже сивий

а я все сам — ні звір ані той бог

і час уже збиратися на жнива

а я отак нічого й не посіяв

і ми не вдвох

біжить їжак іде юнак сміється діва

хитається в очах зеленогривий світ

мені так гірко

гірко? дивне диво

у найлютіше літечко із літ

Ти втретє цього літа зацвітеш

такою квіткою — тендітною, п'янкою.

Кімната втратить риси супокою,

бо речі перейдуть у твій кортеж.

Обернеш пил на срібло і кришталь,

наділиш тіні здатністю до тліну.

Одна із пелюсток розсуне стіни,

ти — даль, і подолаєш іншу даль.

В людей уже нема своїх святинь.

Ти можеш стати першою, одначе,

знай: біля тебе жоден не заплаче,

і пам'ятай: два дні всього цвісти.

Смішних провінціалів

і жести королів

ми досить вірно грали

перед порожнім залом

напередодні зим

аплодували кожному

хто міг прийти сюди

на вулицях порожніх

жили криштальні пси

не залишали сліду

прозорі і тривожні

і зовсім не питали —

це можна чи не можна

є ще яскраві згарища

незатишних афіш

мій день чому ти хмаришся?

ми грали та не гралися

і ролі залишилися

все ті ж