Зелені вогнища горять удосвіта улітку

над ними небеса сіріють і мовчать

спокута стародавніх снів приводить нас сюди —

до білосніжного каміння

хоча далеко до наступної зорі

але вона в тобі проміння має

як та сосна — коріння у землі

Сестра Сосна

Сестра Зоря

Сестра Марія

своїм терпінням підіймаєш

благеньке тіло зроблене з піску

із голосу і тіні

і тіло вчиться святості а ти

шукаєш ночами прозору плащаницю

яку давно колись приготували звірі

з обличчями людей і звичками людей

якби заглянуть уночі     до кінутой хати

скіки разних чудасій     можна б там узнати

он покойний дід седить —     Царствіє Небесне

сіть плете і не засне     на другую весну

радом баба з рогачом     пораєцця дуже

а шо лампа не горить     дак їй і байдуже:

наче в доброго кота     сяють карі очі

при-Чаїлись по кутках     разні поторочі

а надворі сніг іде     і неде нима людей

бо всі люде у силі     вже поснули трударі

тіки я один тиняюсь     дурний да безумний

босі ноги задубіли     да клацають зуби

за пазухой кусок хліба     шо вкрав у собакі

і Библія да ни вся —     скурив на цигаркі

думаю простить за це     мине Ісус може

бо вин ловкий наш Господь —     схоче ще й поможе

полин звізда палає а я люблю тибе

нищасний мий Израїль прогнівивший небес

дід седить мине до себе не пуськає в хату

каже шо такіх по сьвіту лазе нас багато

я їх правда не сьтрічав     а тоб усі разом

ми б построїли собі     хату з пирилазом!

вітер виє цвіте вишня     а я пропадаю

а маленьке кузенятко     на скрипочку грає

Віхта жинка милосердна дай їй Бог здоровія

вона бідним помагає     а ми її любим

як та рибка золота     дивицця за нами

народилася собі     сімнаццятого марта

               Cur male scribis?[3]

Доволі смарагдової завірюхи, доволі блиску;

пливуть непереможні кораблі,

із палуб янголи печальні і веселі драби

в киплячу воду сиплють завтрашні троянди.

               Cur male scribis?

Коханки з берегів гаряче і червоне п'ють вино,

бредуть по вулицях, засмучені і чисті,

дрімають в італійських ресторанах,

шукають, захлинаючись, веселощів — чи мови?

               Cur male scribis?

Де твої перли?

Невже коти, які живуть у гіацинтах,

не допоможуть нам знайти бодай одну

вузеньку вуличку в цій ночі без любові?

               Cur male scribis?

Котре ж прокляття — чи закляття — чи вино —

ключем до брами виявиться взимку?

Коли підводні сотворіння грім почують?

На дно засніжене поволі опускаються і там

неквапно розпускаються троянди; їхній дим

струмує із води в блискуче небо, витерте на

згинах;

печальні драби, янголи веселі

пливуть поміж шумуючих сузір'їв,

де бігають коти, де в'януть гіацинти,

де змучені коханки повертаються

в порожні номери; за вікнами у них

палають смітники і єретики.

               Вепе scribere debent.[4]

Я часто думаю, чому ти так самотня, —

одна з найкрасивіших доль у світі;

ці сірі очі, пильні, сумовиті, —

чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,

а в дзеркалах — себе і суть свою подвійну,

ледь-ледь прикриту флером абсолюту,

росою часу,

                              інеєм чекання,

               терпінням дзвону — як іще,

о, як іще мені тебе назвати?

А може, так і треба? Може, ти

загинеш як сніжинка на долоні,

коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?

І, може, ця самотність — лише форма

твоєї ідентичності п'янкої?

І та любов, яка тебе знайде —

тебе ж і знищить?

Я люблю тебе.

Смаглява і ніжна, у розповні літа лежиш.

Пелюстка троянди на персах квітучих заснула.

Ріка запашна і холодна,

                              мов сон нездійсненний, минає.

Довіку не зможе минути дівочого тіла реальність.

Червень летить блискавично;

                              тихо й невидимо зріє

Громоподібне мовчання у хмарі блакитних ірисів.

Чорний муравлик завмер біля тіла

                                             бджоли неживої, —

Істин шляхетних четвірку зрить нині

                                             крихітний принц.

Вимкнувши світло, розпростершись на підлозі,

затамувавши подих, прислухаючись до вітру

                                                            за вікном,

відчуваючи пульс у скронях і на зап'ястях,

розрізняючи пахощі цитрини і тютюну,

пестячи пухнастого кота, занурюючись

у підводні вибухи ласки, пролітаючи

над засніженими містами безлюдної Європи,

гріючись на сонці, яке праворуч,

мерзнучи від повного місяця зліва,

відпускаючи тіло своє на волю,

душу свою рятуючи похапцем,

невміло, абияк — з посмішкою зніченою

на летючих вустах, з наростаючим гулом

у блакитних тунелях пурпурової крові,

знімаючи останнє вбрання,

зрікаючись батьківської мови,

повертаючись до небесної землі,

яка весь цей час чекала

тільки на тебе.