Костянтин Москалець

Нічні пастухи буття

А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.

Євангелія від святого Луки, 2.8

Людина — пастух буття.

Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»

Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці сліпі, непроглядні ночі! Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!

Вілій Москалець, «Нічні пастухи»

Нічні пастухи буття i_001.png
***
холодний падолист вологі пасма диму
сурма над водами проклятими і міст
далеко в небі сяє аметист
розкішного утраченого риму
далеко рідний край стрункі його собори
і сніг далеко — чистий золотий
і триєдине втілення мети
і вічні голоси дітей знадвору
ти знов поквапився воскреснути — і от
заранні пошуки добірного народу
не принесли сподіваного плоду
побільшивши число земних марнот
що ж виплекай безсоння і святкуй
сяку-таку нікомуненалежність
і збережи невитрачену ніжність
очікуючи смерть свою гірку
Нічні пастухи буття i_002.png
Єва
простоволоса й боса ти стоїш
на вітрі з ароматом помаранчів
довкола землі світяться вигнанчі
вуста самі про себе шепчуть вірш
і ти не хочеш повертатися туди
де голос люблячий прокинутись благає
життя теперішнє й тутешнє — сон без краю
тебе ніхто не зможе розбудить
Храм
І

Василеві Івашку

Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед
точився спроквола на землю березневу;
я по рядку пригадував сонет,
якого написав Микола Зеров.
I догорала свічка як на зло,
дрімали по кутках сумні примари,
життя пікомуненалежне пропливло,
мов сірий дим над volle lacrimarum[1].
…А вже коли займалося на світ
і очі відмовлялися від зору,
сонет згадався — суто Партеніт,
стрункий так само, вічний і прозорий.
II

Олесеві Ільченку

Гербату п'ю. Надворі ніч густа.
Далеко гори, і вуста, і доня.
Сніг випав, сніг тихесенько розтав
у Богових натруджених долонях.
А вірш Сашків із голови не йде,
і, затуляючи його, мов свіжу рану,
усміхнено повторюю оте:
«Як хороше летіти так до храму…»
Молитви до чужого
І
             Кручуся, як мертва сорока
з фіалкою в дзьобі. Її підвісили
за лапки, перед входом, вершники.
             «Костику» — і мертва пташка,
яка крутиться на вітрі з чотирма
сходинками, відбиваючись у ошатній
вітрині зі срібними причандалами.
             І тільки фіалка, що
обертається вкупі із тілом,
ще свідчить
про воздаяння рубінової крові,
ущерть налитої
до фіалу.
II
Аякже, вежа, добре обтесане каміння,
             переходи, балкони, ґалереї,
             вежа, покрита ґонтою, і висока,
             і, знову ж таки, самотня — між
             хмар, які течуть на північ, друзки
             двох-трьох вибухів сонця забутого,
             призабутої радості і вміння.
Задля того, щоб потім довше блукалося
             ґалереями, балконами, переходами
             від одного місячного сяйва до
             іншого.
— У розкинутих, як жінка, квітучих
             абрикосових галузках, що були
             перш ніж ти оселився тут і
заходився тужити, на вежі, аякже.
III
             І ця незвична трава, така трава надвечір,
коли вже поїхала остання електричка на північ,
а ти тільки посміхався, передчуваючи люте
безсоння, якого не буває у трави, такої трави,
такої тихої-і-лагідної, наче голос мами,
що запитує, чи купив я мінеральної води,
а вслід за цим надходить звістка про чиєсь
самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець-
два, хто скільки
може, хто скільки хоче, — трава така от,
незвична,
зелена, густа, перша і
остання.
IV
Запалюєш сірника, тремтячою рукою
             гортаєш запилюжені, як сходи,
             сторінки, здмухуєш волосинку золоту,
             що впала на вбрання жони, одягненої так,
             як тоді вдягалися Божі Матері,
читаєш латину і не можеш ніяк
             зрозуміти, чи то назви троянд,
             а чи імена павуків, бо й вони
             подібні до тебе, у червоній сорочці,
             з лапками, підібганими
             від холоду, з бульбусами
і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку,
на одну менше,
і гасне сірник, і рука не тремтить.
V
Madeleine Paris
             Синя, з білою облямівкою,
вчора Тома її забула,
забула її, принісши вина та хліба,
слухаючи про мою улюблену іграшку;
             — може іграшкою стати скорпіон? —
засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,
де плавала ця мала жовта тварина,
і як пояснити, коли навіть католики,
охайні троянди целібату — і ті не мають
вірогідного висновку,
стрункого й палючого,
і прохолодного,
             як собор, де химери, цокаючи кам'яними
кігтями, перебігають вогкою підлогою,
нічого не забуваючи, нічого не пам'ятаючи,
вистромивши жала, заплющивши сині очі.
Амінь.
вернуться

1

долина сліз (лат.)