Отак закінчується іще один відтинок цієї не дуже веселої історії. Та й чи може бути веселою історія хвороби? Може, саме такою вона видасться фахівцеві. Але хто з нас є фахівцем достатньою мірою? Хто з нас є настільки мертвим, щоб сприйняти своє або чуже життя як відмінність? Бо якраз відмінність викликає сміх найчастіше.

…Якби прийшов маленький принц і попрохав намалювати моє безсоння, я, мабуть, намалював би ось таку картину: куля із дзеркальною поверхнею, як усередині, так і назовні; в центрі кулі світиться електрична жарівка моєї свідомості. Це світло не проникає назовні, засліплюючи власним відображенням і виснажуючи мене ж таки; натомість образи зовнішнього світу не можуть проникнути до кулі й сприйнятися свідомістю; їх від-ображає, тобто відштовхує зовнішня дзеркальна поверхня. «Розумієш, — сказав би я маленькому принцові, — сталася прикра помилка. Хтось переплутав матеріали, з яких слід було виготовити кулю, узявши замість прозорого скла дзеркальне. Прозорість і дзеркальність мають багато спільного між собою, та все ж вони принципово відмінні». — «Може, той неуважний майстер страждав через безсоння», — сказав би маленький принц. Хоч що там, а існування незримого бар'єра між моєю свідомістю й зовнішнім світом є справою цілком очевидною. Не виключено, цей бар'єр створюється не стільки психопатичними чинниками, скільки чинниками фізичного порядку, тобто життєдіяльністю тіла. Замість того, щоб бути свого роду оком, яке вбирає кольори та лінії зовнішнього світу, спрямовуючи на них образотворчу інтенцію, моє тіло перетворилося на замкнену ззовні і зсередини в'язницю, певний різновид термоса із дзеркальними стінками, де постійно зберігається висока температура. Так, ніби хтось одного разу набрав повні легені повітря — і вирішив прожити решту життя рахунком оцієї порції кисню, не вдихаючи й не видихаючи. Протягом сотень безсонних ночей я намагався з'ясувати причину цього протиприродного рішення потаємних сил моєї психіки, рішення, яке межує зі свідомо викликаним паралічем, точніше, з каталепсією. Живе, що вдає неживого — цей принцип покладено в основу механізму самозахисту деяких видів комах. Якою ж страшною мала бути небезпека, якщо вона допровадила мене до рівня комахи; якщо я не можу навіть пригадати її, настільки глибоко й, може, безповоротно витіснено цей моторошний зміст у найдальші шари підсвідомості; а без пригадування неможливе жодне осмислення та розуміння, жодне зцілення. Швидше за все, — переконую себе, — я був непідготованим до сприйняття тодішньої катастрофи; може, вона сталася в ранньому дитинстві або ж і далі, на тому рівні, який називають «перинатальним». Я знову й знову перебираю чорні кульки невеселого ружанця, але жодне з припущень не викликає довіри; ймовірно, ціла сукупність життєвих негараздів дійшла одного разу до критичного пункту і саме тоді пролунав настільки оглушливий вибух, що я не встиг навіть почути його.

У своїх розшуках я мушу одночасно бути і лікарем-діагностиком, і хірургом. Ситуація ускладнюється ще й тим, що операцію треба виконати на собі, наперед відмовившись від застосування наркозу. Це ще раз перегукується з міфом про Едіпа, приреченого виконувати функції слідчого, судді, виконавця вироку — і злочинця. Істота трагедії, принцип дії пекельного механізму пастки, до якої втрапила необачна, самовпевнена душа, — цей істотний принцип розкриває закони своєї побудови і дії надто вже повільно, як на одноразове людське життя, нерозривно пов'язане з плинністю часу та крові. Хоча, переглядаючи вже створений життєвий матеріал, я дедалі частіше переконуюся в тому, що навіть у цій на позір перманентній виставі існують власні антракти, коли можна випити склянку холодного помаранчевого соку, бодай у загальних рисах осмислити зміст попередньої дії і зробити деякі припущення щодо подальшого розвитку подій-пригод. Добре тому, хто виконує драму, написану за класичними принципами єдності лінійного часу та евклідового простору: але, правду сказати, мені не траплялися такі улюбленці долі, фаворити Автора й Режисера. Натомість я зустрічав багатьох людей, без узаємності закоханих у власну долю, яка ненавиділа їх і користалася найменшою нагодою, щоб завдати їм удару, ще дошкульнішого за попередній. Загалом такі стосунки з долею вже мало нагадують виставу, тим більше — виставу класичної трагедії; це радше змагання двох боксерів різної вікової та вагової категорій, що його задля демонічної забави влаштував лукавий антрепренер. Ідеться не про те, щоб влаштувати поєдинок двох рівноправних  партнерів, а про те, щоб процес убивства слабшого й недосвідченішого суперника зробити якомога тривалішим і комічнішим. Найгірше те, що жоден із глядачів або інших свідків цього по-своєму витонченого вбивства не може втрутитися й хоч якось зарадити приреченому. Тому що кожен глядач і є тим приреченим; і треба було бути Сартром, щоб переконувати приречених у відсутності Режисера, присутності вибору та інших аналогічних ілюзіях. Навіть у тому разі, коли Режисера не існує, це нічого не змінює, — вбивство (а воно називається саме так) триває і щодня народжуються ті, кому судилося померти.

Усвідомлюючи це, ми живемо далі, зберігаючи, підтримуючи й захищаючи своє життя. Найвитонченіші душі не витримують наслідків реального усвідомлення всієї цієї історії з життям і вдаються до самогубства, частіше більш, ніж менш повільного. При цьому їхній вигострений довготривалим стражданням зір свідомості майже ніколи не потьмарюється і перед обличчям смерті; отож, ці шляхетні самогубці віддаються смерті з глибоким розумінням того, що це не вихід до джерел, але й не помилка, — всього-на-всього природний наслідок культурної ностальгії за трансцендентним. Тому що кожне життя, як найвище, такі найубогіше, шукає свого доповнення, знаходячи натомість смерть, яка є не доповненням життя, а його закінченням. Усе, що станеться або не станеться по тому, не сутикається з теперішньо-тутешнім (можна додати: більше не сутикається), включно з тими випадками, коли існує віра в потойбічне життя. Вибух трансцендентного лунає тоді, коли ці паралельні лінії перетинаються, коли тутешньо-теперішнє починає впливати на потойбічне, як, скажімо, в Дантовій «Божественній комедії», коли часове вливається у вічне, створюючи образ Троянди — і навпаки, як в «Енеїді» Верґілія, коли Анхіз показує Енеєві тих, кому судилося вирушити в час; але в кожному людському житті «сьогодні» таких речей не існує як сущих. Трансцендентне може впливати на наявне суще тільки своєю відсутністю в ньому.

Перечитуючи оці свої белетристичні вправи, я відчуваю гостре невдоволення. На тексті лежить порох вторинності; мабуть, це витівки архетипної ситуації, до якої потрапляє кожний, хто вдається до письма. Адже ще перед тим, як узятися за перо, той «кожний» уже потрапив до окресленого візерунка обставин, став складником образу, якого він не зможе побачити ззовні аж до того часу, доки не звільниться з-під чар панівної парадигми ілюзії. А звільнившися — чи потребуватиме він повернення? Пам'ять, сьогочасне сприймання та уява тягнуть плуга свідомості врізнобіч. Западає вечір, збентежений плугатар обзирає вщент понівечене поле й зі страхом та непевністю жене змилених коней до безсонної стайні. Бо це дикі коні, це коні вільні, коні-в-собі, і він ніколи не зможе порозумітися з ними на рівні поширеної мови, попри те, що і коні, і плуг, і плугатар, і понівечений ґрунт, — усе це одне й те саме існування, як і стайня, і вечір, і безсоння. Цій примарній єдності, нічим не скріплюваній ізсередини, окрім суто просторових понять, щомиті загрожує безповоротна руйнація.

Добре тому, хто не зауважує цього; але той, хто хоч одного разу помітив катастрофічну розбіжність між дійсністю та її відображенням у власних очах, очах «людини» — той уже не знайде спокою ні в цьому, ані в іншому світі доти, доки не позбудеться своєї приблизної свідомості, або ж доки не перетворить її на відповідну й належну. Він хоче бути й бути явним; але тисячоліттями вирощувана свідомість може запропонувати лише у-явлення, включно з уявленнями про саму себе, — тобто ілюзії мови, а не громоподібне мовчання реальності. Він розуміє, що йде хибним шляхом, намагаючись у-явити, а не ви-явити (або ж: явити) себе, проте інших шляхів не знає, а це незнання, і розуміння це породжуються ілюзійною природою якраз хибних шляхів. Він не може бути, він не може бути явним, — але небуття й неявність так само є неможливими. Це серединна земля, земля людей, де підкоряються парадоксальним законам, попри незгоду з ними, — або ж гинуть. Важко бути присутнім у світі, де правує відсутність, особливо ж тоді, коли світ цей у тобі. Але до смерті людину не залишає надія, що можна навчитися жити навіть за так обставин, — слід тільки перемінити власне сприймання, тобто перестати бути «людиною». Звідки виростає те, інакше сприймання, якщо воно неадекватне тутешній дійсності?