Изменить стиль страницы

— Я був шалапут, — казав він сам про своє луцьке отроцтво (не без нотки вдоволення, ба навіть гордости: мамієм, мовляв, не був ніколи!..). І, схоже, так воно й було, — либонь, тому так легко вдавалось йому і на сьомім десятку знаходити спільну мову з малолітньою шпаною. Моя мама, Надія Яківна Обжирко, яка в 1952—1968 роках викладала українську літературу в старших класах тієї самої Луцької школи № 1, де на паралельному потоці вчився Юрко, роками, згадуючи про нього, не втомлювалась обурюватися: такий талановитий хлопець, а такий розхристаний!..

— Подумати тільки — з інтеліґентної родини, батько філолог, а в нього у випускному творі — двадцять дві помилки!..

Мама того року була членом випускної комісії — і, отримавши на перевірку роботу Покальчука-молодшого (тоді випускники ще писали твори чесно, як уміли!), пішла на перше у своєму житті «адміністративне порушення» (для молодої вчительки, ненабагато й старшої за своїх учнів, пам'ятне так само, як для них — перша викурена за рогом школи цигарка): нишком від решти комісії повставляла в твір усі коми й апострофи, пропущені «шалапутом» у нестримному польоті думки, бо власне нестримний політ їй сподобався. Сама артистична натура до шпіку кісток, при виборі між «правильним» і «творчим» вона не вагаючись віддала перевагу «творчому», дарма що в глибині душі вважала письмо з помилками жахливим нехлюйством, на кшталт бруду під нігтями. Вона не знала, що так «розхристано» Юрко писатиме до останку, навіть у своєму блозі: поспішаючи, женучись, ковтаючи букви й інтервали тим частіше, чим менше часу лишалось йому одміряно, — але на ритм того гону (4/4!) відреаґувала безпомильно. Завдяки її втручанню Юрко одержав срібну медаль (тоді ще були срібні медалі).

При бажанні в цьому епізоді можна добачити ключ до його найголовнішого життєвого успіху — успіху в людей: він був щирий у всьому, що робив, і жив почуттями. А це така неоціненна рідкість — особливо в суспільствах, наскрізь, як наше, просякнутих брехнею, — що завжди знайде відгук — хоч у серці суворої молоденької вчительки (а немає нікого суворішого за молоденьких незаміжніх вчительок!), хоч у душах змалку озлоблених на світ, як вовченята, малолітніх гопників на зоні.

І ще одне тут важливо: він не боявся помилок. Не боявся бути смішним, порушити заведені правила, спіткнутись, потрапити в халепу… А це й є свобода — та сама, внутрішня, на яку потрібна відвага. Бо вона однаково потрібна і на те, щоб лізти під кулі в охопленому вогнем Нікараґуа, і на те, щоб витримати допит у КҐБ, нічого не підписавши, і на те, щоб, покинувши посаду наукового співробітника в академічному інституті, гайнути класти бетон за Полярним колом, і на те, щоб вийти на сцену, махнувши на всі позаспинні хихоньки («ні слуху, ні голосу!»), і сказати, як є, з абсолютною беззахисністю закоханого, найпронизливішу фразу, яку лиш можна адресувати в напівпорожній зал:

—  М и  п р о с т о  х о т і л и  п о г р а т и…

І тоді тебе почують. На всякий щирий звук світобудова обов'язково відгукнеться.

***

Один раз я бачила, як він плакав. Зовсім не картинно, не «скупою чоловічою», як можна було б сподіватися від провербіального «мачо» (принаймні таким його виставляли, від середини 1990-х, українські ЗМІ, і він радо погоджувався їм підіграти, бо чом би й ні, хіба йому шкода?..), — та ще й такого, який, як то було заведено серед мужчин його покоління, «чистив себе під Гемінґвеєм» і навіть із нього перекладав (хоча насправді більше любив Селінджера!). Тут мимоволі пригадується точна репліка когось із таборових друзів про Стуса як про «дівчину, яка все життя прикидається героєм Гемінґвея»: Юрко плакав геть по-дитячому, схлипуючи на голос і голосно-таки скаржачись на свого кривдника, до мене долинув його зойк: «А чого він таке каже?..», — і я зрозуміла, що мені там робити нічого, бо я нічим його не втішу, були «чоловічі розборки».

Діло було в Одесі, куди ми в жовтні 1997-го їздили на виступ «поетичною бригадою» від щойноствореної (тріумфально відколотої від совкової «Спілки»!) Асоціації українських письменників, — часи були ще повні надій на «культурне відродження», здоровенний зал якогось БК повен звичайної одеської російськомовної публіки, яка прийшла слухати «просто поетов», а не спеціально «укрáінскіх» (в антракті слухачі обмінювалися враженнями, як на футболі: «вот тот первый понравился… и девушка…»), — а Юрко виступав у другому відділенні — концертному, зі своїми музикантами. І ось, на зворотньому шляху до готелю, в темному бусику, куди ми всі дивом упхалися — з квітами, інструментами і вже пущеними кимось по колу пляшками, — хтось із його «команди» кинув йому якесь криве слово, з якого прорвалась — чи то зневага професіонала до стороннього, що «плутається під ногами», чи затамоване роздратування в дусі «не-думай-що-ти-тут-головний», — в кожному разі, щось, що вдарило Юрка в саме серце найстрашнішою, як я зрозуміла, для нього підозрою, такою, котра одним ударом розвалювала весь його світ ізсередини: підозрою, що насправді вони «не команда», що «команди» — нема.

Це чоловіче — жодній жінці цього до кінця однак не збагнути ніколи, хоч як старайся: дух «комітату», «фратрії», хлоп'яцької ватаги, дворової футбольної команди, бойового побратимства, мушкетерського «один за всіх, і всі за одного», махновського «любо, братці, любо», пластунських товариств і упівських криївок — те, що в радянській реальності заціліло вже тільки, як у кривому дзеркалі, у вигляді «блатної романтики» з її «понятіями», бо в леґальному, «мирному» житті держава з цілим її репресивним апаратом десятиліттями суворо пильнувала головного принципу громадського життя — «больше трех не собираться». «Больше трех» (троє — це для випивки!) радянські чоловіки могли збиратися — і взаємно кріпитись тим духом зграйности, без якого чоловічість завжди буде уломною, — тільки там, де інакше не далось би виконати «завдання партії й уряду»: в армії, на флоті, в шахті, в геологічній розвідці, в альпіністській упряжці… Там це можна було, навіть заохочувалось. «От Москвы до самых до окраин» уся країна жадібно крутила Висоцького: всі його пісні були якраз «про це» — точно, як кулі в десятку, на межі дозволеної мужности. У 1980-му, коли вся країна Висоцького так само дружно оплакала, Юрко сам працював «його героєм» — на Півночі, в геологічній партії, полярником, будівельником, мисливцем: усе за текстом! — але тоді вже був Афганістан (про який не можна було говорити вголос), а з-за західного кордону для тих, хто хотів слухати, долинав поклик уже «несанкціонованої» мужности, якому судилося стати неофіційним гімном польської «Солідарности»:

Chłopcy z Grabówka, chłopcy z Chylonii,
Dzisiaj milicja użyła broni,
Dzielnieśmy stali, celnie rzucali.
Janek Wiśniewski padł.

Досі, коли чую цей трагічний перебір «трьох акордів», мені перехоплює подих (тоді як «мачизм а-ля Висоцький» зразка мертвецьких 1970-х нині вже безнадійно асоціюється, прости-Боже, з Міхаїлом Круґом та російським «пацанячим шансоном»…). Це крик найпервиннішої «чоловічої солідарности» в чистому вигляді: хлопці з Ґрабувка, хлопці з Хилоні, корабельники Ґдині й Ґданська, чуєте? Влада стріляє в робітників! Янека Вішнєвського вбили! — протяглий крізь тисячоліття на різні лади мобілізаційний крик  «Н а ш и х  б ' ю т ь!»,  із якого починаються всі бунти, революції й війни, і саму можливість появи якого — появи будь-яких «наших», окрім затверджених «партією й урядом», — в СРСР було гашено на пню, тільки-но де з'являвся на неї натяк. Відтак і заціліли з неї станом на сьогодні — ото лиш «блатні розборки» та футбольно-фанський «махач»: жалюгідний ерзац чоловічости, симулякр, із якого видалено головний нерв —  м е т у,  задля якої рушає «куток на куток» і «стінка на стінку» (у польській версії, нагадаю, було — «за хліб і свободу!»). І всі роки Юркової чоловічої зрілости припали акурат на цей історично безпрецедентний, і досі належно не оцінений за своїми культурно-антропологічними наслідками, період  д е р ж а в н о г о  п о л ю в а н н я  н а  м у ж ч и н.  І ціле життя він був — утікаючою дичиною, котра шукала свою зграю.