Тiльки зараз зрозумiла, що накоїла. I срiбна лють спалахнула в Серафимi, коли її взяв полiцiйний лейтенант. Вона не знала, хто вiн. Нiхто не знав. Товариш Слiпака по чарцi. Не бiльше. Але мозок Серафими цього разу працював чiтко. I одного дня вона пiшла погуляти сама. Слiпак насторожився, але нiчого в тому дурного не побачив. Серафима нiчого не могла вдiяти. Отут-то вiн помилявся. Вона повернулася за годину: очi палають, зелена чоловiча сорочка, розстiбнута на чотири ґудзики, а пiд нею — нiчого. Слiпак блиснув очима: вiн ще дока, ага, вiн ще себе знає. I вiн справдi став навчати Серафиму того, чого вона не вмiла — мистецтва пiдсипати отруту. Що це справдi мистецтво, Серафима невдовзi переконалася. За три днi вивчила те, що вiдомi отруйницi, клофелiнницi, злодiйки, вiдшлiфовували роками. Слiпак був на сьомому небi.

Сiрий дощ, чавуннi хмари, дорога з кольоровими парасольками й незрозумiлим для неї життям, яке приходило колись з екранiв. Зараз вона ненавидiла навiть натяк на мрiю. Вона не хотiла здаватися. Сидiла проти вiкна, i розмова лилася тихенька — пiвоберт голови — як дихання теплого вiтру, у кiмнатi затишок, а Нiкас тихенько попискував i потирав вiд захоплення руки. Вона не вмiла здаватися, для неї цього слова не iснувало. Серафима не приховала самовпевненостi, як дитина не знає i не ховає наївностi, лишаючись тiльки дитиною — жорстокою i беззахисною. Нiчого особливого, так говорять про Серафиму: красива жiнка, навiть тобi шикарна, можливо, вишукана, але знову ж таки — нiчого особливого. А потiм вона виходить зi свого вiчного крижаного прихистку — iз ртуттю в очах, срiблом у венах, з поглядом горгони. I навiть тодi нiхто нi про що не здогадується, бо нема кому — усi давно покинули цей свiт.

8

Чорна лiнiя горизонту перетинала червоне сонце навпiл. Усе вiдбулося швидко: за вином, дружньою бесiдою i покером. Серафима просто дивиться. Так, наче їй це не було цiкаво. Спочатку Нiкас зарохкав, як свиня. Здивований Слiпак осмикнув його. Нiкас закричав i став дерти собi шию. Вiн забився у куток i дер шию, а Слiпак дивився на нього з перекошеним вiд злостi обличчям, i тодi, коли почало до нього доходити, що вiдбувається, то Нiкас вже був красунею з Антильських островiв. Саме туди Слiпак мрiяв виїхати. Блядь, а воно саме пiдвалило. О це попав так попав! Ха! Ходи сюди моя мила, я тебе вжарю! А лейтенант з Iнтерполу пив з унiтазу воду i бурмотiв: «Чорт, це ж «Мадам Клiко»! Це ж «Мадам Клiко»!». Напившись удосталь, вiн вiдкрив дверi i покликав усiх на гостину, але замiсть людей побачив два клубки вогню, що перекочувалися вiд стiни до стiни. Вiн закричав i витягнув пiстолет. Пострiл. Бац!!! Перший згусток розлетiвся. Ним був Нiкас, який i так конав з передертою власноруч артерiєю пiд декоративною пальмою. У другий вiн не влучив, а тому заховався до туалету i пiдпер дверi шваброю i загорлав нацiональний гiмн. Йому з рiдного Стамбулу надiслали орден.

Серафима спокiйно збирала речi на другому поверсi. Розпанахала подвiйне дно валiзи, витягнула документи, товсту пачку грошей, коштовностi. Вона поклала все до сумочки, яку гультяї ще не встигли пропити. Одягнула сукню, сховану за шафою, тухлi на високих пiдборах — найменше зараз скидалася на якусь дешеву шльондру, котра утримувала двох гультяїв i злодiїв. З холодною маскою ненавистi, так вона себе зараз бачила, зiйшла донизу. Слiпак вивергав кишки з кров'ю. Вiн равав собi черево однiєю, а iншою намагався запхнути тельбухи назад. Свiдомiсть перiодично верталася до нього, але вiдразу губилася, i вiн вiдчував не бiль, а терпку насолоду насильства — це Серафима знала напевне. Вона помахала йому рукою i вийшла на вулицю пiд зливу трiщання цикад, нiжний i теплий шум моря. Дощ ущух. Вона цього не помiтила, i це було знаком. Хоча вона нi в що не вiрила, та все ж вiдчула прилив сили. За кiлька годин Серафима придбала квиток додому. Дiловито поглядаючи на годинник, вона рахувала хвилини й секунди.

За пiвгодини — так, за пiвгодини — усе закiнчиться. Отрута випарується з кровi, i нiхто нiчого не знатиме. Вона набувала життєвого досвiду й майстерностi.

У лiтаку вона набрала Юркевича i сказала, що повертається, нехай пришле Чакоса. У дорозi спочатку на ноутбуку переглядала чорно-бiле порно, потiм, сховавши очi за чорними окулярами, мрiяла, як її ґвалтують — то разом, то по черзi — Чакос i доктор. Вона так збудилася, що кiлька разiв заходила до туалету. Наприкiнцi випила чотири пiгулки ксанаксу з вiскi; вiдходячи, мило подумала про Слiпака. «Тiльки таке кохання буває вiчним», — вирiшила, ковзнула отупiлими зiницями по струнких ногах стюардеси з рудою зачiскою, i холод срiбла уколов її в серце. Їй сподобалося. Такого вона ще не пробувала.

9

— …Я змiшав iз сiрчаною кислотою розмелений палець покiйного бiзнесмена. Випарував все на повiльному вогнi i залишки порошку змiшав з карбонатом калiю, i проявився дивний колiр… Акрил — не акрил… У жодному довiднику на таку сполуку не натрапляв, не те щоб знати з практики… Я нiколи не довiряв комп'ютерам. Можливо, прийде час i вони стануть так само надiйнi, усi цi вiртуальнi реакцiї, всi цi хитромудрi обчислення на генному рiвнi, на рiвнi ДНК, так само помiчнi, як цей древнiй «спосiб Вiталi». Головне — результат було отримано. Отрута в залишках iз слоїка, який менi дав Кiбець, i речовина, випарена з решток Хруста, були майже iдентичними. Лишалося з'ясувати одне: як дiяти? Я боявся. Я знайшов тiльки частку iнгредiєнтiв. Атропiн, трохи морфiну, i ще у тiлi був якийсь iнший, швидше рослинного походження, алкалоїд. Я знав, що Хруст хворiв на цироз печiнки, i що розклад її щось прискорило — про iнше годi було говорити. Але я боявся. Менi платили за те, щоб я когось виправдав чи отруїв? Вiд кого тiкати: вiд неї чи вiд свого однокласника? Та й назви отрути я не знав. Усе могло бути фiкцiєю…

Чоловiк подивився у вiкно, крiзь прозорий чистий осiннiй простiр, на клаптики облущеної фарби на рамi, на людину, яка сидiла на кам'янiй огорожi. Пес спав бiля нагрiтої до червоного плитi, i єдине його око зиркало на хазяїна. Чоловiк устав, торкнувся носа собаки: нiс був сухим. Чоловiк похилитав головою, подивився знову у вiкно.

— …I я прийшов до нього. Менi необхiдно було розповiсти. I я знав, що вiн з години на годину чекає на неї. Як i я. Вiн сидiв задоволений у себе на Подолi. Їхнє майно, майно Хруста i Серафими, було пiд арештом. Юркевич виявився не таким розторопним, як за Хруста. Давалася взнаки вiдсутнiсть iнiцiативи й волi. Мене це турбувало лише з того боку, як мої результати вплинуть на мою долю. I її. Вiн сидiв у офiсi, рожевенький, а з ним — ця схожа на велетенську курку руда бестiя. Вони пили вино i смiялися. Я зайшов, тримаючи в руках капелюха, у кишенi лежав звiт. В iншiй кишенi у мене лежало ще дещо. I я не знав, чесно кажучи, як поведуся далi. Владним рухом (о, я вже звик до цього пантомiмного жесту) вiн попросив мене сiсти. У двох словах я роз'яснив суть справи, а руда сидiла роззявивши рота й нiчого не розумiла. Я говорив переконливо, хоча й помилився в головному…

Чоловiк устав, налив iз синього пластикового вiдерця води в чайник. I так, наче крадькома, наче боячись, що його пiдловлять на чомусь стидному, зиркнув у вiкно. Людина й далi сидiла на огорожi. Уже цiлий тиждень вiн бачив цього незнайомця з неймовiрно блiдим обличчям i великими жiночими синiми очима. Незнайомець сидiв завжди непорушно, боком, обхопивши руками колiна довгих нiг. Здавалося, вiн про щось думав. Вiн так сидiв годинами, до самої ночi.

— …Я розповiв йому про атропiн… про морфiн… про колiр рiдини, яка не iдентифiкувалася з жодною отрутою, але в тому, що його отруїли, не було нiяких сумнiвiв… Я говорив, i, здається, говорив не мiй голос. Юркевич засмiявся. Радiсно засмiявся. Схопився на ноги i закричав: «Усе просто чудово! Ха! Ха! Ха!» Я вiдповiв: «Менi байдуже, чудово це чи нi, але вiддай менi платню i нехай я вже поїду. А вiн не заспокоювався, ходив кiмнатою, рвав вiд щастя комiрця сорочки i все повторював: «Яка дурна баба! Яка дурна баба! Яка дурна баба! Так добре почати, i так паскудно закiнчити…» Вiн торсав руду дiвку, поплескував мене по плечi. I я розумiв, що багато чого ще не знаю. Руда нiяковiла. Тодi я сказав йому, що все це писане вилами по водi. Що нiчого конкретного нема, бо отрута невiдома. «А нам наша манюся скаже. Розкаже дещо… I покаже дещо…»