– Добре, - несподівано для себе вирішив він і закурив четверту сигарету за день.

Звісно, майор приготувався не слухати, а помирати. Нарешті він підвівся, обійшов роздовбаний джип і, похитуючись на куцих ногах, пішов порожнім запустілим двором. Угорі грала музика, над освітленим балкончиком. На балконі висіла біла ганчірка, і вітер ворушив її. Майор набрав у легені повітря і пішов уздовж освітленої ліхтарем червоної цегляної стіни. В чорнильному колодязі прохідного двору маячила чиясь фігура. Майор за звичкою, давно забутою, потягнувся до лівого боку, туди, де завжди висіла кобура, але там було зараз порожньо. Тоді він втратив упевненість. І чим більше він ступав, а постать не відступала, його радість, його сміливість зникали. Він крикнув легенько, витягуючи губи рурочкою. Але постать продовжувала хилитатися і не відкликалася. І тут він закричав, передираючи всі голосові зв’язки; він кричав так голосно, що повітря з паровозним свистом вилітало з горлянки; майор навіть бачив, як м’язи розтягують горлянку. У вушні раковини зі свистом увірвався вітер, що нагадував псяче виття, і далі на всю котушку запрацював приймач, що говорив і говорив про комету, яка летіла безформним кавалком на землю. Не основне, якої форми, а який зміст - прорізало верхівку його черепа. Він побачив свій череп, з мізками наверх, а мізками повільно плавали срібні потічки. То мої думки, - вирішив майор і закрив очі. Він почав дивуватися своїм думкам. Думки зараз робилися кулястими і пропливали перед його обличчям. Одна ткнулася об його носа і луснула. Знову завили собаки. Собаки, і голос приймача, і рівняння на білий шматок, що розвівався на балконі. Майор набрав у легені повітря, і цього разу легені вибухнули. Біль подряпався, спочатку помірний, наче пташині кігтики, а потім все сильніший, як хто намотував на палку м’язи та шкіру. Стіни будинку зробилися прозорими. І він без здивування побачив дві ріки, що котили розтопленим оловом. Він закрив очі. Але дивно, очі бачили. І він подумав: хм, як у кота. Далі стало гірше. Майор не зміг взагалі дихати. Мозок запульсував, і майор доторкнувся до нього пальцем. Так це ж антена, - вирішив майор. І тут страх вибухнув срібним реготом десь на дні і піднявся атомним грибком. І він знову закричав, але рот лишався закритим. Білий сніг, м’який і пухнастий, падав на його голомозий череп, а він лежав на снігу, затиснувши у жменю брудний сніг...

Іва виповзла з-під нього, пошукала штани, потім облишила, і коли він рушив, не проїхавши і кількох метрів, дівчина вже спала. Машина товкла мокрий сніг. Запах карамелі віявся салоном. Тіні рухалися відповідно до ходу авто, якось всі упоперек. Небо за кам’яницями налилося так, наче стояло передсвітання.

– Нічого собі, - сказала вона і знову задрімала.

Скучно завив мобільник. Лейтенант витягнув його, трохи грубувато відсунувши Іву. Наче наздоганяючи свою незручність, він поцілував її у скроню.

– Ага. Слухаю. А, це ти? Що... Найшли майора? Раніше мене? Яка в біса різниця. Мертвий? А, у комі гад. Краще б він здох... Нічого особистого. Не по-християнськи? Це ти мені говориш? А... перестань чесати мітлою.

– Що трапилося? - Іва прокинулася і чистими вишневими очима подивилася повз його плече.

– А-а-а, - досадливо потягнув він. - Майор у комі.

– Це погано.

– Що хорошого? Справа фізично існує, а свідки і підозрювані зникають.

– Метафізично, - сказала Іва.

Іва пирснула зі сміху. Він слідом. І сміх цей був дуже доречним у цій помаранчевій патоці. Він закурив сигарету. Була п’ята.

7.

Вона відкрила очі, і небо волого лизнуло її зіниці. Те, що потім Лада побачила, було лише фіналом великої драми чужого життя. Вона була причетна до неї однією ногою, а можливо, зовсім нічого не знала. Тож вона відкрила очі і подивилася у вікно. З іншого боку вікна, в задрипаній забігайлівці, де від диму нікуди дітися, а люди спресовані, як оселедці у вакуумній банці, помічник і напарник лейтенанта, накидавшись горілки, підійшов до умивальника. Він плюснув у писка собі води. Раз, другий, третій. І тут почув комариний писк. Він повертів головою, так, як належить людині, що чує подібний звук. Він вийняв скло над умивальником і побачив у запацьореному вікні велетенську кімнату, зі світлими вікнами і важкими портьєрами. Ліжко з точеними ніжками і королівським балдахіном. На білій з рожевими відливами підлозі розкидано цукерки, одяг з модними лейблами. На ліжку, напроти єдиного, не закритого портьєрою вікна, спала гола Лада. За кілька метрів Белла Банс, він ще Костя Шульженко, проганяв по венах п’ять кубів найчистішого герича. З вітерцем. Напарник знав Беллу Банса як музикального продюсера і посередника між баригами та пушерами. А ще Белла Банс служив у них інформатором. Далі думка його віднесла на Троєщину, в будинок, що належав братам Лапшиним. Їх четверо: Микола старший, високий, з тупим виразом на обличчі, але хитрими очима; другий - Василь, середнього зросту, з довгими руками, м’яким поглядом і умінням розумно говорити; третій - Льоша, круглий і тупий, на перший погляд; найрозумніший Федя, який трахав усе, що ворушиться, його і посадили за те, що він намагався згвалтувати дільничного мента під час розборок. Дільничним ментом була баба, яка чомусь Феді нагадала улюблену героїню його улюбленого серіалу. Це кришовані ментами бандити. Загалом вони купою нагадували добродушних неандертальців, у міру кмітливих і розумних. Всі брати були кривоносими. Їх так і називали - братани Кривоноси. Потім напарника знову кидонуло. Це знову був Центр. Хата на Подолі, в кількох метрах від будинку Белли Банса. Це була сім’я потомствених вурок Яковенків. Їх не перелічити. Стільки їх багато, наче подільських тарганів. Якщо хату Белли Банса можна з чистим серцем назвати барськими апартаментами, то хата Яковенків була взірцем подільської хати кінця двадцятого сторіччя: гнуті чайники, алюмінієві миски, розсохлі меблі. І відповідні злидні. І додатково дороговказівник у країну совдепію. Знову щось повело у бік напарника. Він побачив сім’ю невідомих людей. Напарник намагається упіймати невидимим зором постать, що, зігнувшись, біжить до телефонної будки. І далі він опинився у кімнаті з Ладою. Белла Банс, протираючи очі, йшов до її ліжка. Але тут задзвонив телефон. Довго і пронизливо. Він ліниво повернувся і подався до телефону. Белла закурив, почухав груди і руки, а вже потім взяв трубку. Він говорив недовго. Потім підійшов до Ладиного ліжка, нагнувся і витягнув сумку. Відкрив і помацав руками гладенькі упаковки героїну. Але тут у напарника відбувся збій: зараз він сидів на широчезній галявині і нюхав квіти. Квіти різних кольорів, що нагадували троянди. Напарнику звідси не хотілося нікуди вертатися. Сидіти під голубим небом і нюхати, нюхати, нюхати квіти. Потім його шарпонуло так, що квіти піднялися грибком, як від атомного вибуху, а він стоїть біля чорного тунелю, звідки пре лайном і вологою. Напарник упізнав цей тунель: недобудований першим мером прогін метрополітену...

А далі Лада відкрила очі і подивилася на небо. Чистий травневий день. Вона увімкнула наосліп пульт. З екрана хтось закричав: "Хуба-буба банановий коктейль. Така смачна! Така прикольна!" Белла Банс сидів на торбі і перераховував упаковки. Белла завмер і сказав Ладі: "Одягнись!" Він був моральним, цей Белла Банс. Він не любив, коли жінки голими вештаються його кімнатою. Патріархальний деспот прокидався вже після перших п’яти кубів. Надоїдливий селюк усідався біля Белли відразу після перших п’яти кубів і канючив цілий день свою жертву, аж доти, поки Белла не заганяв останньої восьми-кубової дози. Зараз Белла похмуро дивився на Ладу, яка намагалася влізти у його джинси. Цього він теж не любив, тому що мікроби і таке інше. Напарника шарпонуло, і він побачив ментуру. Менти заганяли набої, а потім ошпарено кинулися до машин. Лада тим часом спробувала відшукати залишки думок. Вона не могла пригадати, як залишилася тут. Ні, вона знала Беллу Банса давно. Вони познайомилися на плавучому ресторані. Потім ще щось було. Тут вона почала чхати. І нарешті зрозуміла: вони, напевне, нюхали, потім пили. Блін, майор сьогодні на неї чекав, щоб поїхати в Пирогово. У них був спільний знайомий, сивокосий вайлух, директор Доля. Лада почала стягувати джинси і сорочку, наспівуючи, і скоро настрій у неї поліп-шився. Вона набрала у велетенську ванну води, повільно, вигойдуючи стегнами, насипала солі, хвої, ще чогось. Вода зробилася густою. На цьому її пригода повинна закінчитися, вирішила вона. Зовсім закінчитися. Хай йому... І вона несподівано щасливо розсміялася, а Белла закричав, що вона тупа багата блядь і що треба вмотувати, бо у нього купа справ. Лада не послухала і залізла до ванни.