Дрожкар хльоснув нагайкою, коняки смикнулись, одна з них заіржала — і фаетон рушив, зникнувши з рами мого вікна.

Не поспішаючи, я піднялась до Аделиної кімнати. Тут на ліжку безсоромно лежали панчохи з блискучою смужкою. Однак не вони цікавили мене.

Шухляди Аделиного креденса наповнені дурним лахміттям, страшенно схожим на те, що демонструвала нам їмость. Журнали мод, порадники для жінок, навіть — смішно сказати — кулінарні рецепти. Та Аделя навіть жодного разу в житті кави не зварила.

Я повигрібала звідти її недолугі вишивки з соняшниками й ірисами, з тими вигнутими, мов луки, неприродними дівами, на яких вона так прагнула бути схожа. Помаду, загорнуту в шовковий папір, рум’яна в гарненьких залізних пуделках, театральні афіші, збірники нот. А ось і її альбоми з наївними віршиками про любов, які Аделя переписувала акуратним почерком з німецькомовних видань для жінок. Ось її акварелі. Досить непогані, як на жінку (так колись сказав доктор Анґер). І — нарешті — щоденники.

Їх виявилось немало. Розпухлі записники у картонних та шкіряних обкладинках, деякі — з замочками, інші — на зав’язках. Одні — розліновані, інші — з тонким, мало не напівпрозорим папером. Я гортала їх не надто уважно. Шкода, що у запалі вигребла все на підлогу, замість того, щоб взяти теперішній щоденник, який мусив лежати десь скраю. Адже мене цікавив саме він.

Я хотіла точно знати: як довго це все у них триває. Як далеко вони зайшли. І чого ще слід чекати.

Звісно, я не збиралась показувати Аделі чи Йосифові, що знаю їхню таємницю. Не збиралась розбивати серце ні Петрові, ні їмості — Іванку слід оберігати особливо пильно й трепетно. Їй не можна хвилюватись. Така катастрофа може загрожувати її життю.

Що ж, як завжди, все на моїх плечах. У моїх руках. Я знаю і можу найбільше. Я витримаю геть усе.

Але щоб поводитись правильно, виважено та обережно — я мушу все знати. До найменшої подробиці.

Тож я відкриваю щоденники один за одним. Переказ вистави аматорського театру, опис вовняного вечора, розмова з якимось гімназистом. Патріотичний захват залізним ліжком Франца-Йосифа, яке подорожувало разом із ним як «символ цісарської скромності та бажання розділити недолю з власним народом».

Ось запис того дня, коли Петро попросив її руки: «Хоча й українець, у ньому більше аристократизму та гідності, ніж у будь-якому чоловікові, якого мені доводилось зустрічати».

Ось — нервовий почерк після котроїсь із наших сварок: «Дурнувата русинка. Потворна баба. Як вона набридла мені. Намагається керувати мною, ніби має на це право. Вона не мати мені, не сестра, вона навіть не пані Мушка, яка виховувала мене з дитинства. Іноді вона буває мені подругою, але такі миті рідкісні: частіше в ній беруть гору обмеженість та зверхність. Вона вирішила, що набагато краще від мене у всьому розуміється, що я — пещена кімнатна рослина. Моя прив’язаність до неї — це вада. Я розумію, що мусила давно послухати батька і відправити її якнайдалі. Петро, зрештою, повторює те саме…»

Ха! «Послухати батька»! Більшої бздури вигадати неможливо. Аделині ревнощі просто безмежні, невичерпні.

Мою увагу привертає пожовклий аркуш. Це лист. Я відразу впізнаю дрібне, мов зерно, письмо доктора Анґера. Хвилювання та розчуленість накочують і відмітають всі інші емоції. Єдина людина на світі, яка…

«Мій любий Пасторе,

не можу окреслити глибини тієї вдячності, яку відчуваю до Вас. Ваша турбота про мою долю та долю моєї доньки — неоціненна. Знаючи, як багато добрих і величних справ Ви здійснюєте щодня для всієї спільноти, для сиріт, бідних, знедолених людей, мені складно описати, що я відчуваю, знаючи: Ви не забуваєте ще й про мене!

Якщо Господь справді існує (а ми не раз уже дискутували з Вами, мій коштовний друже, на цю суперечливу тему — і згадки про кожну нашу розмову наповнюють мене теплотою та світлою радістю), то Він неодмінно потисне Вам руку і видасть якийсь особливий небесний орден.

Я вдячний Вам, дорогий Пасторе, за ті розмови вже бодай тому, що вони викликали до життя мої вицвілі дитячі спогади про село, в якому я народився (якраз на середині шляху між Станиславовом та Коломиєю), в якому жили мої батьки до того, як вирушити на пошуки кращого життя в далекі світи.

Солодкою музикою відлунюють у мені батькові історії про Ісусові чудеса (воскресіння юнака та приборкання морського шторму), а також розповіді зі Старого Заповіту — про Йосифа, про Мойсея, про виведення з Єгипту, про Самуїла, Саула, Давида, Єлисея.

Чи казав я Вам, Пасторе, що мій батько не вмів молитись так, як це робите Ви — молитвою вільною та довільною, схожою на прегарну поезію, яка тчеться просто з повітря, з трави і листя, з шурхотіння комашні і пташиних співів? Якби мій суворий батько молився у такий спосіб, зізнаюсь — моє дитяче серце не змогло б устояти і відгукнулось би у щирому пориві на такі молитовні пісні. Однак батько переважно звертався до Господа або молитвами з молитовника, або благословеннями Лютера.

Коли мені вперше пощастило стати свідком Вашого світлого натхнення, Пасторе, я, хоч і був вражений, схвильований та розчулений до глибини душі, все ж не міг розкрити у своєму зрілому заскорузлому серці променя віри. Надто багато страждання довелось мені побачити на своєму віку: біль, рани, кров, бруд, голод, сльози, численні смерті хворих нещасних людей, за які я так часто звинувачував сам себе (може, я був надто невмілим хірургом і вони пішли з життя з моєї провини), страшна, сповнена нелюдських мук смерть моєї найдорожчої дружини Терези, яка загинула у вогні під час пожежі, нестерпні крики моєї крихітки-доньки, яка залишилась без матері і якій я не міг її замінити, ба — не міг нічого пояснити чи пообіцяти, що коли-небудь стане краще, не міг полегшити самотності цього бідолашного, відірваного від любові створіння.

Ви свідок, Пасторе — я робив для неї все, що міг. Я оточив її благополуччям, Аделя ні в чому не знала нестачі. Можливо, моя провина у тому, що я боявся відкритись перед нею, показати всю глибину й потужність власних почуттів. Надто разюче вона схожа на свою матір. Мабуть, я боявся, що, зробивши це, не втримаюсь сам, боявся, що не зможу протистояти силі течії, що мене засмокче у вир.

Так само іноді мені здається, що з тієї ж причини я боюсь зізнатись собі у своїй вірі. Як може поважний доктор, науковець, професор вірити в наївні байки. Ніколи не зізнаюсь, як гірко я плакав після того, коли вперше побував на Вашому, Пасторе, богослужінні. Або в тому, що молився вголос тієї ночі, коли залишився сам зі своєю осиротілою донечкою. Смішний старигань.

Власне, я залишився не тільки з власною донечкою. Вам відомо, найдорожчий мій Пасторе, що жалюгідним виявом моєї слабкості, мого людського еґоїзму (Ви називаєте це інакше, але я ніколи, ніколи не погоджусь із Вами) став той неосмислений, гарячковий порив, коли я забрав до себе сусідську дівчинку, доньку убогих русинів, які допомагали Терезі по господарству і чия халупа спопеліла вщент, сліду її не залишилось.

У цьому вчинку — щось від жалю до себе. Від розпачу, який виникає з життя людини. Від безнадії. І від заборони зізнатись самому собі у власній вірі.

У кожному разі не втомлюватиму свого найріднішого друга нудними й марудними длубаннями у власному мозку. Марна справа. Мої розмірковування нагадують мені самому нескінченно пережовану коровою жуйку.

Ми багато разів розмовляли з Вами, Пасторе, про ту дівчину, Стефанію Чорненько, яка опинилась у моєму домі і стала його частиною. Не раз ми гаряче сперечались із Вами — і я не бажав визнати Вашої рації. Боявся зізнатись, що зробив помилку. Що хотів здаватися кращим, ніж є насправді, — прагнув переконати в цьому самого себе.

У кожному разі, Пасторе: Ви мали цілковиту рацію. Я помилився і нашкодив. Нашкодив насамперед власній доньці, про чиї інтереси повинен був дбати найдужче. Нашкодив також і тій несвідомій бідолашці, яка миттєво оволоділа мистецтвом бачити все тільки так, як їй зручно.