Ставало дедалі холодніше. Вони не сміли надовго лишатися в одній місцевості, тож замість перебувати на півдні Англії, де їм би найбільше докучала хіба що паморозь на землі, вони переміщалися по всій країні, відважно зупиняючись то на схилі гори, де по намету люто періщив дощ зі снігом, то на широкому болоті, де намет заливала крижана вода, а то на крихітному острівці серед шотландського озера, де сніг за ніч засипав їхній намет до половини.
Вони вже кілька разів бачили у вікнах мерехтливі вогники різдвяних ялинок, і якось увечері Гаррі зважився знову запропонувати єдину, як йому здавалося, недосліджену можливість. Вони щойно незвично добре повечеряли, бо вбрана у плащ-невидимку Герміона побувала в супермаркеті - не забувши на виході сумлінно покласти гроші у висунуту шухлядку касового апарата. Гаррі подумав, що її, можливо, легше буде переконати після щойно з’їдених спагеті по-болонськи та консервованих грушок. Він також передбачливо запропонував хоч на кілька годин обом відпочити від горокракса, й повісив його біля себе на бильце ліжка.
- Герміоно?
- Гм? - Вона скрутилася клубочком у продавленому кріслі й читала «Казки барда Бідла». Він не міг уявити, скільки ще можна було витягти з цієї досить тонкої книжки. Та Герміона й далі щось у ній розшифровувала, бо на поручні крісла лежала «Спелменова абетка складів».
Гаррі прокашлявся. Він почувався точнісінько так само, як і кілька років тому, коли просив у професорки Макґонеґел дозволу відвідати Гоґсмід, хоча Дурслі й не підписали йому перепустки.
- Герміоно, я оце думав і...
- Гаррі, ти не міг би мені допомогти?
Вона його навіть не слухала. Нахилилася вперед, тримаючи «Казки барда Бідла».
- Глянь на цей символ, - вона вказала на верхню частину сторінки. Там, прямо над назвою казки (то був лише здогад, бо Гаррі не вмів читати руни), було намальоване якесь трикутне око з зіницею, перекресленою вертикальною лінією.
- Герміоно, я ж не вивчав стародавніх рун.
- Я знаю, але це не руна і в абетці складів такого знака немає. Я раніше думала, що це просто малюнок ока, а тепер засумнівалася! Його тут хтось домалював чорнилом, його в книжці не було. Подумай, ти раніше ніде такого не бачив?
- Ні... ні, хоча почекай. - Гаррі придивився. - Чи це не той самий символ, що носив на шиї Лунин тато?
- Ну! Я про це й подумала!
- Тоді це знак Ґріндельвальда.
Вона дивилася на нього, роззявивши рота.
- Що?
- Мені розповів Крум...
Він переповів, що йому розказав на весіллі Крум. Герміона була приголомшена.
- Знак Ґріндельвальда?
Вона дивилася то на Гаррі, то на дивний символ, то знову на Гаррі.
- Я не чула, що Ґріндельвальд мав знак. Про це немає жодної згадки в усій літературі, що я про нього читала.
- Ну, як я вже казав, Крум переконаний, що цей символ був викарбуваний на стіні в Дурмстренґу, і що це Ґріндельвальд його там залишив.
Вона спохмурніла й відкинулася на спинку старого крісла.
- Дуже дивно. Це ж символ Темної магії, чого ж він тоді в дитячій книжці?
- Еге ж, незрозуміло, - погодився Гаррі. - Та й Скрімджер мав би його розпізнати. Він же був міністром, мав добре знатися на цих темних штучках.
- Може, він, як і я, подумав, що це звичайне око. Над деякими казками теж є малюнки.
Вона вмовкла й продовжила вивчати дивний знак.
Гаррі спробував ще раз.
- Герміоно.
- Гм?
- Я оце подумав. Я... я хочу в Ґодрикову Долину.
Вона глянула на нього неуважно, і він не сумнівався, що вона думає про загадковий знак у книзі.
- Так, - відповіла вона. - Так, я теж про це думала. І вважаю, що варто спробувати.
- Ти добре мене чула? - перепитав він.
- Звичайно, добре. Ти хочеш побувати в Ґодриковій Долині. Я згодна, думаю, це має сенс. Тобто я просто не можу уявити, де він міг би бути ще. Це небезпечно, але що більше я про це думаю, то більше вірю, що він там.
- Е-е... хто там? - не зрозумів Гаррі.
Вона на нього глянула спантеличено.
- Меч, Гаррі! Дамблдор знав, що ти захочеш там побувати, а крім того, Ґодрикова Долина - це ж батьківщина Ґрифіндора...
- Справді? Ґрифіндор народився в Ґодриковій Долині?
- Гаррі, чи ти хоч розкривав «Історію магії»?
- Угу, - він усміхнувся чи не вперше за кілька місяців і відчув, що м’язи на обличчі неприродно напружені. - Пам’ятаю, що точно розкривав - як купував... принаймні один раз...
- Оскільки село назвали на його честь, то, думаю, ти міг би це пов’язати, - сказала Герміона. Вона стала значно більше схожа на саму себе, ніж була останнім часом. Гаррі не здивувався б, якби вона сказала, що зараз збігає в бібліотеку. - Про це село є навіть згадка в «Історії магії», ось зачекай...
Вона відкрила вишиту бісером сумочку, понишпорила і вийняла старий підручник - «Історію магії» Батільди Беґшот. Погортала і знайшла потрібну сторінку.
«Після підписання 1689 року Міжнародного статуту про секретність чарівники назавжди пішли в підпілля. Природно, що вони почали утворювати в населених пунктах свої невеличкі громади. Багато було маленьких сіл і хуторів, що приваблювали по кілька чаклунських родин, які об’єднувалися для взаємної підтримки та захисту. Такі села, як Тинворт у Корнволі, Верхній Флеґлі в Йоркширі та Отері-Сент-Кечпол на південному узбережжі Англії відомі тим, що звідти веде свій родовід чимало чаклунських родин, які жили поруч з толерантними, а іноді конфундованими маґлами. Найславетніша з усіх цих напівмагічних населених пунктів, мабуть, Ґодрикова Долина, село на заході Англії, де народився видатний чарівник Ґодрик Ґрифіндор і де коваль-чаклун Боумен Райт викував першого золотого снича. На цвинтарі там можна побачити багато стародавніх чаклунських прізвищ, і це, поза сумнівом, спричинило появу безлічі історій про привидів, які століттями не давали спокою місцевій церковці».
- Про тебе і твоїх батьків тут не згадується, - сказала Герміона, закриваючи книжку, - бо Батільда Беґшот не описує подій, що відбувалися пізніше кінця дев’ятнадцятого століття. Але бачиш? Ґодрикова Долина, Ґодрик Ґрифіндор, меч Ґрифіндора. Може, Дамблдор сподівався, що ти це все пов’яжеш?
- Ну, так...
Гаррі не хотів зізнаватися, що взагалі не думав про меч, коли запропонував відвідати Ґодрикову Долину. Це село притягало його насамперед могилами батьків, будинком, у якому він ледве уник смерті, та особою Батільди Беґшот.
- А пам’ятаєш, що сказала Мюріель? - запитав він урешті.
- Хто-хто?
- Ну, знаєш, - він завагався, бо не хотів називати Ронове ім’я. - Тітка нашої Джині. На весіллі. Та, що казала, ніби в тебе кістляві гомілки.
- А, - згадала Герміона.
Момент був слизький, бо Гаррі розумів - вона відчула, що ледь не пролунало Ронове ім’я. Рвонув далі:
- Вона сказала, що Батільда Беґшот і досі живе в Ґодриковій Долині.
- Батільда Беґшот, - пробурмотіла Герміона, провівши вказівним пальцем по Батільдиному імені, витисненому на палітурці «Історії магії». - То я вважаю, що...
Вона охнула так драматично, що Гаррі аж у грудях похололо. Він вихопив чарівну паличку й рвучко озирнувся до входу, боячись побачити непроханого гостя, що вже вдирається в намет, але нікого там не було.
- Що таке? - сердито запитав він, відчуваючи, однак, полегшення. - Навіщо ти так робиш? Я вже подумав, що до нас у намет лізе смертежер.
- Гаррі, а що, як меч у Батільди? Що, як Дамблдор довірив його їй?
Гаррі поміркував над такою можливістю. Батільда була дуже стара і, судячи зі слів Мюріель, геть з’їхала з глузду. Чи міг Дамблдор заховати Ґрифіндорів меч у неї? Якщо так, то він аж занадто покладався на сліпий випадок. Дамблдор ніколи не розповідав Гаррі про заміну справжнього меча на підробку і навіть не згадував про свою дружбу з Батільдою. Але зараз не варто було сумніватися в Герміониній гіпотезі, тим паче, що вона напрочуд легко погодилася здійснити найпотаємніше бажання Гаррі.