Базою для подальших досліджень мав стати басейн Ньюкасл-Вотерс. Марно Стюарт намагався подолати густі ліси, що простягались на північ та північний схід, марними були спроби досягти річки Вікторії – завадили густі чагарники.

Тоді Стюарт узяв курс на схід і натрапив на струмок Дейлі, подолавши ще тридцять миль. Тут була чудова місцевість. Дослідник зустрівся з тубільними племенами, які привітно його прийняли.

Звідси експедиція попрямувала на північний захід, розшукуючи серед піщаного ґрунту витоки річки Аделаїди, що впадає в затоку Ван-Дімена. Її береги стають болотистими, що означає близькість океану.

У вівторок 22 липня Стюарт розбив табір серед боліт Фреш-Вотер. Просуванню експедиції перешкоджали незліченні струмки, і він послав трьох супутників на пошуки зручніших доріг. Наступного дня Стюарт вибрався на плоскогір’я, місцями поросле травою. Тубільців поблизу не було.

24 липня, через дев’ять місяців по виїзді з Аделаїди, Стюарт, знемагаючи від бажання нарешті побачити океан, о восьмій ранку вирушив на північ. Перед ним раптом простяглася широка наносна долина, оточена деревами. Стюарт виразно почув шум океанського прибою, але нічого не сказав своїм супутникам. Вони ввійшли до густої порослі гілок дикого винограднику. Стюарт ступив декілька кроків – і ось він на березі Індійського океану!

«Море, море!» – загорлав зчудований Фрінг.

Прибігла решта членів експедиції і гучним «ура» вітала Індійський океан.

Так учетверте перетнули австралійський материк. Стюарт омився у хвилях Індійського океану і повернувся в долину, а на одному з дерев вирізав свої ініціали «М.Д.С.».

Отаборилися біля струмка. Наступного дня Фрінг мав з’ясувати, чи можна з південного заходу підійти до гирла річки Аделаїда, але довелося відмовитися від цього наміру, бо ґрунт був надто грузький для коней.

Тоді Стюарт заліз на високе дерево, зрубав нижні гілки і на верхівці підняв австралійський прапор. На корі дерева він вирізав такі слова: «Копай з південного боку, за фут звідси».

Якщо якийсь мандрівник колись розриє землю у вказаному місці, то знайде там бляшанку з документом, кожне слово якого навічно закарбувалося в моїй пам’яті:

«Велике дослідження і перехід з півдня на північ Австралії.

Дослідники на чолі з Джоном Мак-Дуаль-Стюартом досягли цього місця 25 червня 1862 року, перетнувши Австралійський материк од Південного моря до берега Індійського океану через центр країни. Вони полишили місто Аделаїда 26 жовтня 1861 року, а останній населений пункт англійських колоній у північному напрямі – 21 січня 1862 року. Щоб увіковічнити цю знаменну подію, тут вони підняли австралійський стяг із вказаним іменем голови експедиції. Усе гаразд. Боже, бережи королеву!»

Нижче підписи Стюарта і його супутників.

Так було увічнено цю важливу подію світового значення.

– А чи зустрілися знов ці сміливці зі своїми друзями на півдні? – запитала леді Гелена.

– Так, пані, – відповів Паганель, – з великими труднощами, але до півдня дісталися всі. Найбільше перепало Стюартові, здоров’я якого підірвала цинга. Він уже й не сподівався добратися живим до людських поселень, та 10 грудня маленький загін у повному складі досяг першого населеного пункту. 17 грудня Стюарта захоплено вітали жителі Аделаїди. Після отримання великої золотої медалі від Географічного товариства він якнайскоріше відплив на судні «Інд» до своєї улюбленої Шотландії, аби зміцнити підірване здоров’я.

Географ завершив свою оповідь. Година була пізня, тож слухачі розійшлися.

Розділ XII. Залізниця від Мельбурна до Сендгарста

Майорові не до душі прийшлася новина, що Айртон полишає табір, але він навіть не заїкнувся про свою недовіру до колишнього боцмана. Навколо панував спокій.

Після короткої ночі над горизонтом знову засяяло сонце.

Гленарван же лише побоювався, що Айртон повернеться сам, без майстра, і тоді через зламаний фургон неможливо буде продовжувати шлях. Це могло затримати експедицію на кілька днів.

На щастя, Айртон з’явився наступного дня вдосвіта, з людиною, котра назвалась ковалем зі стоянки Блек-Пойнт. Це був довгов’язий кремезний хлопець із відразливим обличчям.

– Хороший коваль? – запитав Джон Манглс боцмана.

– Я знаю його не більше вашого, капітане, – відповів Айртон. – Подивимося.

Коваль взявся за роботу. Він доволі вправно лагодив фургон, виявляючи неабияку силу. Майор помітив у нього подразнену шкіру навколо зап’ястка, що вказувало на недавнє поранення. Мак-Наббс запитав коваля про походження цих саден, але той лише мовчки продовжував працювати.

За дві години фургон був полагоджений. Коня Гленарвана коваль підкував дуже швидко, оскільки завбачливо захопив із собою готові підкови. Майор також помітив, що ці підкови були мічені зовні грубим візерунком трилисника.

Мак-Наббс вказав на це Айртону.

– Це клеймо станції Блек-Пойнт, – пояснив боцман. – Воно допомагає знаходити сліди коней, що втекли зі стоянки, і не плутати їх із чужими.

Коваль отримав платню за роботу і пішов геть, не промовивши й чотирьох слів. Наші ж мандрівники знову рушили в путь.

Мжичило. У будь-якій місцевості вже порозмивало би ґрунт, але тут сухе повітря настільки поглинало вологу, що нашим подорожнім дощ зовсім не завадив.

Наступного дня, 29 грудня, загін рухався трохи повільніше, бо місцевість стала гористою, такою собі Швейцарією в мініатюрі. Доводилось то підійматися вгору, то спускатися. До того ж фургон так сильно трясло, що мандрівникам значно приємніше було йти пішки.

Об 11 годині подорожні досягли міста Карлсбук. Айртон запропонував оминути його, щоб зекономити час. Гленарван погодився з ним, але спраглий до нових вражень Паганель дуже хотів там побувати. Йому надали цю можливість, а фургон поволі поїхав далі.

Паганель узяв із собою Роберта. Вони недовго побули в місті, та навіть цього виявилося достатньо, щоб скласти чітке уявлення про австралійські міста. Там був банк, суд, ринок, школа, церква і сотня цегляних будинків-близнюків. Розташовувалось усе за англійською системою – правильним чотирикутником, який перетинають паралельні вулиці. У Карлсбруку було досить гомінко: заклопотаний люд снував вулицями туди-сюди, не звертаючи уваги на чужоземців. Паганель і Роберт з годину поїздили містом і помчали уздовж дбайливо оброблених полів наздогін друзям.

Досі експедиції не траплялись дикі тубільні племена. Гленарван уже навіть подумував, що в Австралії вони так само зустрінуть мало австралійців, як в аргентинській пампі індіанців. Та Паганель заспокоїв його, повідомивши, що дикі тубільні племена кочують переважно рівниною біля річки Муррей, що за сто миль на схід.

– Ми наближаємося до країни золота, – повідомив він. – За два дні досягнемо багатющого округу гори Александр. У 1852 році туди потоком хлинули золотошукачі, і дикуни змушені були податись у пустелі Центральної Австралії. Ми перебуваємо в цивілізованому краї і навіть перетнемо залізницю, що сполучає Муррей з океаном.

Гучний свисток паровоза перервав ученого. Мандрівники були за милю від залізниці.

Ця залізнична лінія сполучала столицю провінції Вікторія з найбільшою річкою Австралії – Муррей, що бере свій початок в Австралійських Альпах і, ввібравши в себе води річок Лаклан і Дарлінг, зміїться уздовж всієї північної межі провінції Вікторія, впадаючи в бухту Енкаунтер, поблизу Аделаїди.

Тридцять сьома паралель перетинала залізничне полотно трохи північніше Каслмейна, біля Кемден-Бріджа, мосту через притоку Муррея.

Саме сюди Айртон спрямував свій фургон. Туди ж прямували мешканці сусідніх поселень, полишивши свої оселі, пастухи кинули отари – всі рушили до залізничного полотна.