– Він нагадує мені дзвіницю, – сказала леді Гелена.

– Так, мадам… Один перемелює їжу для тіла, а інша перемелює їжу для душі.

– Ходімо до млина, – запропонував Гленарван.

І вони пішли.

Після півгодинної подорожі наш загін побачив поля, оброблені руками людини. Перехід від безплідного степу до оброблених полів був разючий.

Замість чагарників ураз – зелений живопліт, що оточував свіжо викорчувану ділянку. Декілька биків і з півдюжини коней паслися на луках, обсаджених гіллястими акаціями, завезеними з величезних розсадників острова Кенгуру. Незабаром показались посіви злаків, які подекуди заколосилися; копиці сіна, що височіли, наче величезні вулики; за новозведеними парканами – фруктові сади, достойні Горація, в яких чудово поєднувалися прекрасне з корисним. Далі – гарно продуманий комплекс господарських будівель із сараями і нарешті затишний будинок, за яким стримів гостроверхий млин.

На гавкіт чотирьох собак із будинку вийшов миловидий чоловік років п’ятдесяти. За ним показались п’ятеро вродливих юнаків, його синів, і висока дебела жінка, їхня матір. Одразу ж було зрозуміло, що цей чоловік, оточений відважною сім’єю, посеред новобудов, у цій майже незайманій місцевості – колоніст-ірландець, який, змучений злигоднями на батьківщині, вирішив спробувати щастя за океаном.

Не встигли Гленарван та його супутники відрекомендуватися, як почули теплі щирі слова вітання:

– Ласкаво просимо до будинку Падді О’Мура!

– Ви ірландець? – запитав Гленарван, тиснучи руку, що її протягнув колоніст.

– Я був ним, – відповів Падді О’Мур. – Тепер я австралієць. Але хоч би ким ви були, панове, ласкаво просимо до нашої оселі. Почувайтеся як удома.

Залишалося тільки скористатися привітним запрошенням. Місіс О’Мур повела Гелену й Мері Грант до будинку, а сини колоніста люб’язно допомагали прибульцям зняти зброю.

Нижній поверх будинку, доволі простора вітальня, був збудований із брусу. До стін було прикріплено кілька дерев’яних лавок, пофарбованих яскравою фарбою. Там само, вздовж стіни, стояло з десяток табуреток, два дубових різьблених серванти з фаянсовим посудом усередині та глечиками з лискучого олова і, нарешті, широкий довгий стіл, за яким могли б вільно поміститися з двадцятеро осіб. У будинку все пасувало до його кремезних мешканців.

Опівдні подали обід. Над суповою мискою, що стояла між ростбіфом і смаженою бараниною, здіймалась пара, довкола стояли величезні миски з оливками, виноградом та апельсинами. Тут було всього вдосталь. Господар із господинею були такими привітними, що їм неможливо було відмовити у запрошенні сісти за стіл. З’явилися фермерові працівники і на рівних правах із ними посіли місце за столом. Падді О’Мур жестом указав на місця для гостей.

– Я чекав на вас, – просто сказав він Гленарвану.

– Чекали? – із здивуванням перепитав той.

– Так, я завжди чекаю на тих, хто приходить, – відповів ірландець.

Потім він урочисто вимовив передобідню молитву, а його сім’я і слуги шанобливо стояли побіля столу. Гелену розчулила простота їхніх звичаїв. Вона поглянула на чоловіка і зрозуміла, що він також поділяє її почуття.

Обіду віддали належне. Зав’язалася жвава розмова.

Річка Твід, завширшки в кілька туазів, утворює між Шотландією та Англією значно більше провалля, аніж двадцять льє Ірландської протоки, що розділяє Стару Каледонію та зелений Ерін.

Падді О’Мур розповів свою історію. Це була спільна історія на всіх емігрантів, змушених полишити батьківщину через злидні. Багато з них у пошуках щастя приїздять здалеку, та знаходять лише такі ж злидні й горе. Вони нарікають на долю і навіть не замислюються, що причиною невдач є їхні лінощі та вади. А от сміливі та працелюбні тут лише процвітають. Таким був і є Падді О’Мур. Він полишив Дундалк, де помирав од голоду, і з сім’єю вирушив до Австралії, в Аделаїду. Там він відмовився від високих заробітків вуглекопа, натомість вибрав землеробство. За два місяці він уже обробляв земельну ділянку, яка нині процвітає.

Уся територія Південної Австралії розділена на ділянки площею по вісім-десять акрів. Ці ділянки уряд безкоштовно передає переселенцям. З кожної такої ділянки працелюбний фермер має щедрий урожай, який не лише його годує, а й дає змогу відкладати заощадження. Падді О’Мур це знав, і йому дуже придалися знання з агрономії. Він тяжко працював і на перші заощадження придбав нові ділянки землі. Його справа процвітала. Ірландський селянин став землевласником. І хоча справою він займається лишень два роки, він уже мав у власності 500 акрів землі, яку дбайливо обробляв, і з півсотні голів худоби. Ще донедавна раб європейців, тепер він був сам собі пан у вільній країні.

Він завершив свою відверту оповідку і чекав, що гості навзаєм щиро відкриються перед ним. Сам питань не ставив, адже був із тих людей, котрі полюбляють казати: «Ось такий я, а які ви із себе – не питаю».

Гленарван і сам прагнув розповісти йому про «Дункан», про мету їхнього приїзду на мис Бернуллі, про їхні наполегливі невтомні пошуки. Він був людиною, яка йде до своєї мети не звертаючи із шляху, тож одразу запитав Падді О’Мура, чи не чув той щось про аварію «Британії».

Той відповів, що ніколи не чув про таке судно. Протягом двох років ані тут, ані поблизу мису не сталося жодної аварії. До того ж «Британія» розбилася не більше двох років тому, тож він цілковито впевнений, що нікого з корабля не викинуло на берег на цій частині західного узбережжя.

– А тепер, сер, – попросив він, – дозвольте запитати, чому ви цікавитеся цим питанням?

Ось тоді Гленарван розповів колоністу історію документа, розповів про плавання «Дункана» і про намагання знайти капітана Гранта. Він не приховував, що категоричне ствердження ірландця остаточно розбило надію знайти потерпілих із корабля «Британія».

Гленарванові слова справили гнітюче враження на всіх його супутників. У Роберта й Мері на очі навернулися сльози. Навіть Паганель не знаходив підходящих для них слів утіхи.

На обличчях цих сміливців уже читався відчай, аж раптом пролунав голос:

– Не варто втрачати надію, сер. Якщо капітан Грант ще живий, то він напевне перебуває в Австралії.

Розділ VII. Айртон

Годі навіть уявити здивування, яке викликали ці слова. Гленарван зіскочив зі стільця, відштовхнув його і вигукнув:

– Хто це сказав?

– Я, – відповів один із працівників Падді О’Мура, що сидів за протилежним краєм столу.

– Ти, Айртоне? – запитав не менше вражений колоніст.

– Так, я, – відгукнувся схвильований, але рішучий голос. – Я такий саме шотландець, як і ви, сер. Я – один із тих, хто зазнав аварії на «Британії».

Ця заява всіх наче блискавкою вразила. Мері Грант майже втратила свідомість од хвилювання і схилилась на груди Гелени. Джон Манглс, Роберт і Паганель поскакували з місць і кинулись до того, кого Падді О’Мур назвав Айртоном.

Це був чоловік років сорока п’яти, суворий на вигляд, з іскристими очима, що глибоко сиділи під густими бровами. Попри худу статуру він виглядав вельми дужим – самі кістки й нерви; як-то кажуть шотландці: «Не витрачав даремно часу, аби жиріти». Широкий у плечах, середнього зросту, з мужньою поставою, мав розумне енергійне обличчя. Він одразу ж викликав довіру. Відчуття симпатії лише посилювалося при вигляді закарбованих на обличчі слідів не так давно пережитих випробовувань. Поза сумнівом, він багато страждав, але мав вигляд людини, здатної пережити будь-які поневіряння, боротися з ними і долати їх.

Гленарван із друзями одразу ж збагнули це. Айртонова зовнішність магнітом притягувала до себе. Лорд засипав його питаннями. Той охоче відповідав. Імовірно, і Гленарван, і Айртон були схвильовані через цю зустріч, а тому Гленарванові питання були не зовсім чіткі.