Потім у двадцяти місцях спалахнуло вогнище. Запах горілого м’яса отруїв повітря. І якби не оглушливий шум бенкету, якби не гуки ненажер, то бранці почули б, як на зубах цих людожерів тріщать кістки їхніх жертв.

Гленарван і його супутники, задихаючись од відрази, намагалися затулити від жінок цю мерзотну сцену. Вони розуміли, які муки чекають на них наступного ранку і яких жорстоких тортур доведеться зазнати перед смертю. Вони оніміли від жаху й огиди.

Бенкет змінили поховальні танки. Порозливали міцну перцеву настоянку. Сп’янілі від крові дикуни після настоянки ледве тримались на ногах. Тепер у них не залишилось нічого людського. Ще мить, і, здавалось, вони забудуть про табу й накинуться на нажаханих бранців.

Та серед загального сп’яніння Каї-Куму зберігав здоровий глузд. Він дозволив кривавій оргії дійти до кульмінації, а потім припинив обряд поховання. Трупи Кара-Тете і його дружини за новозеландським звичаєм всадовили. Їхні коліна підперли до животів і схрестили їм руки. Настав час ховати трупи, але не остаточно, а доти, доки тіло не зотліє і не залишаться самі кістки.

Удупа, себто місце для могили, обрали поза межами фортеці, за дві милі від неї, на вершині невисокої гори Маунганаму, що здіймалася над правим берегом озера. Саме туди мали перенести тіло вождя і його дружини. Чотири воїни взяли ноші на плечі й попрямували до останнього пристанища в супроводі всього племені. Затягнули траурний гімн.

Бранці спостерігали, як похоронна процесія вийшла за першу огорожу. Із півгодини полонені не бачили жалобної ходи. Потім вона знову показалась на звивистій гірській стежці. Процесія зупинилась на висоті восьмиста футів, на вершині Маунганаму, біля місця, де була вирита могила для поховання Кара-Тете. Простого маорійця опустили б у яму і засипали б камінням. Та для могутнього і грізного вождя плем’я приготувало могилу, гідну його подвигів на землі.

Біля тіла небіжчика, разом зі зброєю та одягом, поклали всілякої їжі. Таким чином про потойбічне життя вождя подбали як слід. Подружжя поклали поруч і з новими лементами їх засипали землею із квітами. І мовчки спустились із гори.

Віднині ніхто під страхом смертної кари не смів ступити на гору Маунганаму. Тепер на цю гору накладене табу.

Розділ ХIII. Останні години

По той бік озера Таупо, коли сонце сховалося за вершинами гір, бранців повели до в’язниці. Вийти з неї їм належало в час, коли гребені Вагіті-Рендж забарвлять перші промені сонця.

Це була остання ніч перед смертю. Попри виснаження та жах, що вони пережили, бранці сіли до спільної вечері.

– Щоб сміливо поглянути смерті у вічі, ми маємо бути сильними, – промовив Гленарван. – Ці дикуни мають бачити, як уміють помирати європейці.

По вечері леді Гелена почала читати вголос молитву. Усі приєдналися до неї. Чи знайдеться людина, яка перед смертю не згадає Бога? Помолившись, бранці обнялися.

Мері Грант і леді Гелена повлягались у кутку на маті. Сон, який покладає край всякому злу, зімкнув їм повіки. Зморені безсонними ночами, бідолашні жінки поснули, пригорнувшись одна до одної.

Гленарван відвів друзів подалі й промовив:

– Друзі мої, якщо взавтра нам належить померти, то я певен, що помремо ми з мужністю й усвідомленням, що в нас була благородна мета. Та річ у тім, що на нас чекає не лише смерть, а й жорстокі тортури, можливо, безчестя, і ці дві жінки…

На цих словах Гленарван затнувся. Він замовк, аби подолати своє хвилювання.

– Джоне, – звернувся він до молодого капітана, – ви обіцяли Мері те саме, що я обіцяв Гелені. Як ви вчините?

– Мені здається, я маю право виконати цю обіцянку, – відповів Джон Манглс.

– Але в нас немає зброї, Джоне!

– У нас є зброя, – відповів капітан, показуючи кинджал. – Я вирвав його з рук Кара-Тете, коли дикун упав біля ваших ніг. То нехай, сер, той із нас, хто переживе іншого, виконає волю вашої дружини і Мері.

По цих словах запала глибока мовчанка. Майор її порушив.

– Друзі мої, – промовив він, – відтягуйте крайні заходи до останньої миті, я не прихильник непоправних учинків.

– Коли я говорив це, то мав на увазі не чоловіків, – відповів Гленарван. – Ми гідно зустрінемо будь-яку смерть. Без жінок я б уже двадцять разів гукнув би вам: «Друзі, прорвімося силою! Нападімо на цих негідників!» Але моя дружина, але Мері…

Джон Манглс відхилив циновку і став рахувати маорійців, що стерегли вхід до святилища. Їх було двадцять п’ятеро. Посередині майдану палахкотіло величезне багаття, що кидало зловісні відблиски на хижі, на огорожі па. Одні дикуни лежали біля вогнища, інші стояли нерухомо, та всі вони незмигно дивились на хижу, яку їм доручили чатувати.

Кажуть, що бранець, який надумав тікати, має більше шансів на успіх, аніж тюремник, який його стереже. Бо бранець частіше думає про втечу, аніж вартовий про його затримання. Звідсіль і часті випадки неймовірних утеч.

Однак тут бранців стерегли зовсім не байдужі тюремники – їх стерегла ненависть, жага помсти. І якщо полонених не зв’язали, то лише тому, що це було зайве, адже двадцять п’ятеро стояли на чатах біля єдиного виходу з храму. Ця будівля, що притикалась до скелі, – завершення фортеці і доступна лише з боку входу. Звідсіль вузька смуга землі вела до майдану па. Дві бічні стіни хижі здіймались над прямовисними скелями, а під ними – провалля завглибшки 100 футів. Спуститись схилом цього провалля було неможливо. Немислимо було також здійснити втечу через задню стіну, що примикала до величезної прямовисної скелі. Двері святилища – єдиний вихід через вузький клаптик землі, що немов місток перекинувся від Варе-Атуа до фортеці. І маорійці не спускали очей з нього. Тож утекти не було жодної можливості. Гленарван, який не раз ретельно обстежив усе тут, мав визнати цей факт. А між тім спливали тяжкі години цієї ночі. Гори оповив непроникний морок. На небі не було ні місяця, ні зірок. Часом тільки пориви вітру змушували здригатись опори святилища. Нещасні бранці поринули у свої тяжкі думи. Мертва тиша заполонила хижу.

Десь коло четвертої ранку майор зачув дивний шурхіт, що долинав десь із задньої стіни, яка примикала до скелі. Спершу Мак-Наббс не надав цьому значення, але шурхіт не стихав, тож це привернуло його увагу. Він притулився вухом до землі. Йому здалося, що за стіною хтось шкребе, риє землю.

Упевнившись, що це не омана слуху, він підійшов до Джона Манглса і Гленарвана й відволік їх від страшних дум:

– Прислухайтесь-но, – і знаком показав, аби ті нахилились.

Шурхіт щодалі посилювався. Під натиском якогось знаряддя заскрипіли й попадали камінці.

– Звір нору риє, – промовив Джон Манглс.

І раптом Гленарван ударив себе по чолу.

– Хтозна, а раптом це людина! – припустив він.

– А от людина це чи тварина, ми зараз з’ясуємо, – відгукнувся майор.

Підійшли Вільсон із Олбінетом і вчотирьох вони взялися підкопувати стіну. Джон Манглс копав кинджалом, решта – каменями або голіруч. Мюльреді ліг на долівку, припідняв циновку і став спостерігати за гуртом туземців. Дикуни так само нерухомо сиділи біля вогнища, навіть не підозрюючи, що відбувається за якихось двадцять кроків від них.

Земля під руками полонених була пухка, а далі йшов шар кременистого туфу, тож навіть без інструментів яма швидко глибшала. Незабаром стало очевидно, що людина чи кілька людей працювали зовні укріплення. З якою метою? Вони знали про те, що у святилищі є бранці, чи копають тут випадково, з якихось особистих намірів?

Полонені подвоїли зусилля, обідравши руки до крові, вони продовжували рити. За якихось півгодини викопали яму завглибшки півтуаза. Звуки по той бік ставали дедалі чіткіші. Усі були певні, що до сполучення залишилося вже зовсім трішки. За кілька хвилин майор різко відсмикнув руку. Він наразився на щось гостре. Мак-Наббс ледь стримав крик, що мало не вирвався з його вуст. Лезом кинджала Джон Манглс відхилив ніж, що стримів із землі. Він побачив руку, що його тримала – це була рука жінки або дитини. Рука європейця!