Я підозрювала, що він почав таємно пити, — в нього тремтіли руки.

Щонеділі я навідувалася до Мікеля, відривала його від письмового столу та енциклопедій, і ми виходили на прогулянку. Так, я розуміла, що йому боляче бачити мене. Він поводився так, наче й не пам’ятав, що пропонував мені одружитися, а я відмовила; та часом я бачила, як він дивиться на мене: це був погляд переможеного, погляд, у якому крилася величезна туга. Зустрічатися з ним було жорстокістю з мого боку, тим паче що спонукав мене до цього сутий егоїзм: лише Мікель знав правду про Хуліана та Пенелопу Алдаю.

Минуло кілька місяців відтоді, як я покинула Хуліана; однак примара Пенелопи Алдаї щовечора вдиралася в мої думки та крала мій сон. Я досі пам’ятаю вираз розчарування на обличчі Ірен Марсо, коли вона зрозуміла, що я не та жінка, на яку чекав Хуліан. Пенелопа Алдая, віроломна відсутня, була для мене надто могутньою суперницею. Вона була невидимою, хоча я прекрасно собі її уявляла. Поряд із нею я почувалася якоюсь недостойною, простолюдною, надто реальною. Ніколи б не подумала, що можна всупереч власній волі так ненавидіти когось — когось, кого не знаєш, кого ніколи в житті не бачив. От якби я зустрілася з нею віч-на-віч, якби я довела Хуліанові, що вона жінка з плоті та крові, — її чари б розсіялися, звільнивши Хуліана, а разом з ним і мене! Я воліла думати, що це лише питання часу та терплячості. Рано чи пізно Мікель розповість мені правду. І правда звільнить мене.

Одного дня, коли ми прогулювалися церковним подвір’ям, Мікель знов натякнув, що небайдужий до мене. Я подивилася на нього — й побачила людину дуже самотню, позбавлену надії.

Коли ми повернулися додому і я дозволила звабити себе, я чудово розуміла, що роблю. Розуміла, що ошукую його, і знала, що він це теж розуміє; але іншого виходу в мене не було. Ось так ми стали коханцями — розпач повінчав нас. У Мікелевих очах я бачила все те, що так хотіла побачити в Хуліанових, — хотіла, але не побачила. Віддаючись Мікелеві, я ніби мстилася і Хуліанові, і Пенелопі — за все те, в чому мені було відмовлено. Мікель, охоплений жагою, мало не збожеволілий від самотності, знав, що наше кохання — лише фарс, але все одно не знаходив у собі сил мене відпустити. З кожним днем він пив дедалі більше — так багато, що подекуди чоловіча сила зраджувала його, й він не міг кохатися зі мною; тоді він сумно жартував: мовляв, за рекордно короткий термін ми перетворилися на середньостатистичне іспанське подружжя.

Злоба й малодушність — ось ті причини, через які люди завдають одне одному болю. Якось увечері, майже через рік після мого повернення з Парижа, я попросила Мікеля розповісти мені правду про Пенелопу. Він був п’яний, а почувши моє запитання, оскаженів. Таким я ніколи раніше його не бачила. Він кричав мені в обличчя, що я ніколи не кохала його, що я вульгарна шльондра; пошматував на мені одежу й намагався зґвалтувати, але я лягла, не чинячи жодного опору, ніби сама пропонувала йому своє тіло, й тихо розплакалася.

Мікель упав навколішки, благаючи пробачити йому. О, якби я могла кохати його, Мікеля, а не Хуліана!.. Але я не могла.

У сутінках ми обійнялися, і я перепросила його за весь той біль, якого йому завдала. І тоді він сказав мені: якщо це так важливо для мене, він розповість мені правду про Пенелопу Алдаю. Це було ще однією моєю помилкою.

У 1919 році, тієї самої неділі, коли Мікель Молінер прийшов на станцію, щоб віддати своєму приятелеві Хуліану квиток до Парижа й попрощатися, він, Мікель, уже знав, що Пенелопа не прийде. Двома днями раніше, коли пан Рікардо Алдая повернувся з Мадрида, його дружина зізналася, що застала Хуліана з їхньою дочкою Пенелопою в кімнаті гувернантки. Наступного дня Хорхе Алдая розповів про все Мікелеві, взявши з того присягу мовчати.

Зі слів Хорхе, пан Рікардо, дізнавшись про Хуліана з Пенелопою, вибухнув гнівом і, горлаючи, немов божевільний, кинувся до Пенелопиної кімнати. Почувши батьківські крики, Пенелопа замкнула двері; вона плакала від жаху. Пан Рікардо вибив двері; Пенелопа впала навколішки, вона тремтіла й благала прощення. Але пан Рікардо дав їй такого ляпаса, що дівчина впала, й навіть Хорхе не хотів повторювати слів, які вигукував його розлючений батько. Решта родини та челядь чекали внизу, налякані, не знаючи, що робити. Хорхе сховався у своїй кімнаті, але і там йому все було чути. Того ж дня звільнили Хасінту. Пан Рікардо не схотів її бачити. Він наказав слугам викинути її з будинку й попередити, щоб вона ніколи більше не поверталася.

Коли пан Рікардо знову зійшов до бібліотеки, вже настала північ. Він замкнув Пенелопу в колишній кімнаті Хасінти й суворо заборонив будь-кому — чи то слугам, чи то членам родини — заходити до неї.

Сидячи у своїй кімнаті, Хорхе чув, як унизу, на першому поверсі, розмовляли його батьки. Рано-вранці приїхав лікар. Пані Алдая провела його до кімнати, де під замком сиділа Пенелопа, й поки лікар оглядав доньку, мати чекала під дверима.

Нарешті лікар вийшов, кивнув та забрав свій гонорар. Хорхе чув, як пан Рікардо попереджає лікаря: якщо той кому-небудь розповість про те, що бачив, він, Рікардо Алдая, особисто гарантує, що репутацію лікаря буде втрачено і той ніколи не матиме медичної практики. Хорхе Алдая зрозумів, що це означає.

Наказавши дирекції школи Св. Ґабріеля виключити Хуліана, пан Рікардо зв’язався з батьком Хуліана, капелюшником, і звелів негайно відрядити юнака до війська. Хорхе зізнався: він дуже занепокоєний через Пенелопу та Хуліана. Він ніколи не бачив батька таким розгніваним. Він не міг збагнути причин такої люті. «За цим щось криється, — казав він. — Річ, мабуть, не тільки у звабленні моєї сестри».

Почувши це, Мікель вирішив не казати Хуліанові правди. Якщо той дізнається, що пан Рікардо тримає Пенелопу під замком і що дівчина, ймовірно, носить його, Хуліанову, дитину, він не поїде до Парижа. Але розумів Мікель і інше: якщо Хуліан залишиться в Барселоні, йому гаплик. Тож Молінер вирішив промовчати: нехай Хуліан їде до Парижа, не знаючи, що трапилося; нехай вірить, що рано чи пізно Пенелопа приїде до нього. Сам Мікель, прощаючись із Хуліаном на Французькому вокзалі, волів вірити, що не все ще втрачено.

За кілька днів після зникнення Хуліана почалося справжнє пекло. У пана Рікардо Алдаї аж піна йшла з рота. Половина поліційного управління кинулася на пошуки втікача, але даремно. Тоді Алдая звинуватив Фортюні в тому, що той десь сховав сина, і погрожував стерти нещасного капелюшника з лиця землі. Капелюшник, не розуміючи, що відбувається, у свою чергу звинуватив свою дружину Софі в тому, що це вона спланувала втечу свого жалюгідного синка, й пообіцяв викинути її з дому. Нікому й на думку не спадало, що насправді спланував усе Мікель Молінер — нікому, крім Хорхе Алдаї, який прийшов до приятеля два тижні по тому.

Хорхе вже не тремтів, як раніше, від переляку та тривоги. То був зовсім інший Хорхе Алдая — дорослий чоловік, позбавлений наївності. Причина його візиту була зрозуміла: він дізнався, що саме Мікель допоміг Хуліанові втекти. Хорхе сказав, що їхній із Мікелем дружбі покладено край, що він не бажає його більше бачити, а якщо той комусь розповість про таємницю Пенелопи, він, Хорхе Алдая, вб’є Молінера.

Кількома тижнями пізніше Мікель отримав листа з вигаданим іменем відправника. Лист був з Парижа, від Хуліана. Каракс писав, що з ним усе гаразд, він скучив за своїм другом і повідомляє свою нову адресу. Розпитував Хуліан про свою матір та про Пенелопу. Був у конверті ще один лист — лист, адресований Пенелопі. Мікель надіслав цього листа, але Пенелопі так і не судилося отримати його.

Мікель розсудливо вирішив почекати кілька місяців. Він писав Хуліанові щотижня, згадуючи лише про те, що вважав за доцільне, себто майже ні про що. Хуліан, у свою чергу, розповідав йому про Париж, про труднощі, які стали його переслідувати, про те, яким самотнім та безпорадним він почувається. Мікель надсилав йому гроші, книжки та запевняв у своїй дружбі. У кожному конверті від Хуліана були листи для Пенелопи; Мікель відправляв їх з різних поштових відділень, хоча й знав, що надаремне. Хуліан щоразу запитував про Пенелопу, але Мікель не міг йому нічого відповісти. Від Хасінти він дізнався, що Пенелопа не виходила з будинку на проспекті Тібідабо з того самого дня, коли батько замкнув її на горищі.